Топчіть ряст!
Топчіть ряст!
На лісовому крутосхилі поміж набрунявілих молодих грабочків бабуся неквапно рве квіти. Їх тут видимо-невидимо. Не якісь особливі – низенькі, непримітні. Тільки й того, що рожевувато-фіолетове суцвіттячко та біля нього кілька подвійно-трійчатих листочків.
Зірве бабуся квіточку – і в лозяний кошель покладе, зірве другу – під ноги кине, розтопче. Кошель весняно палахкотить – майже повен уже.
- Рвіть ряст, не стійте! – каже нам бабуся. – Топчіть ряст!
- Як це? – не розуміє Славко.
- Ногами, внучку, ногами топчи. Хто весною топче ряст, той обов’язково дочекається наступної весни.
- Це що, такий забобон є? – повертається до мене хлопчик.
- Замість відповіді я зриваю квіточку рясту, кидаю під ноги і топчу, топчу, топчу...
Славко дивиться на мене і ... робить те ж саме. А бабуся лагідно усміхається:
- Топчіть, синочки! Топчіть, внученьки! Топчіть... Я он щовесни топчу–
сто років собі витоптала. І людям ряст ношу, щоб топтали, щоб теж до ста доживали.
Джерело: Шморгун Євген Іванович. Топчіть ряст! / Є. І. Шморгун // Твори : в 3 т.
/ Є. І. Шморгун ; набір, верстка та дизайн Н. Романів. – Рівне, 2007. – Т. 1. – С. 419-420.