Back

Оповідання про скляну ниточку



 

ОПОВІДАННЯ ПРО СКЛЯНУ НИТОЧКУ


 

У київського князя 

 

З давніх-давен наш рідний Київ славиться як одне з найпрекрасніших міст у світі. Ще тисячу років тому чужоземні посли та купці дивувалися з величі сивого Дніпра, з краси князівських палат, що були побудовані на дніпрових схи­лах. Купці привозили до Києва різні заморські дива. І кожен вихваляв свій товар, мовляв, кращо­го немає в усьому світі.

Якось з далекого італійського міста Венеції прибув до Києва ку­пець на ім'я Чезаре. З іншими купцями та послами прийшов він до київського князя і каже:

              Привіз я тобі, князю, чудові товари. Ні в кого, крім мене, ти не зможеш купити такого посуду, таких прикрас для твоєї ясноокої
княгині.

І дістав загорнуті в шовк скляні келихи і карафки та блискуче скляне намисто.

Мов зачаровані, дивилися на все це чужоземні гості - посли та купці.

А Чезаре провів по келихах та карафках скляною паличкою, і тонкий дзвін розлився князівським покоєм.

  Дзень-дзелень... — заспівали скляні красуні. І здавалось, що це не звичайний скляний передзвін, а що то тоненькі голоси промов­ляли: — Дзень-дзелень... Завез-зли нас світ за очі... Ні з ким нам тут і словом перемовитись. Дзень-дзе­лень...

  Дзень-дзень-дзень... Хто це тут такі дурниці видзвонює? Ди­ви, які бундючні заброди, — за­дзвеніло звідкілясь їм у відповідь.

І тут князівські слуги внесли на золотих тацях вино, в скляних келихах, таких же красивих, як і ті, що їх привіз до Києва купець Чезаре.

—      Дякую тобі, дорогий гостю, — ледь посміхаючись, мовив князь. — Твій товар дуже гарний. І при князівському дворі конче потрібний. Це, як бачиш, розуміють і наші київські ремісники. Не відмовте, дорогі гості, скуштуйте вина...

Сподобалось послам та купцям вино. А ще більше сподобались їм келихи, в які було його налито. І зроблено ті келихи було не в далекій Венеції, а у нашому Києві.

Коли ж увійшла до світлиці ясноока княгиня, гості побачили на ній скляне намисто, не гірше за венеціанське, та ще й блискучі скляні персні, такі, яких вони ніде й ніколи не бачили, хоча їздили по світу чимало.

Ой же ж і прикро стало Чезаре! Та раптом згадав він ще про одне диво, яке на його батьківщині ро­били із скла. Примружив Чезаре свої хитрі очі й каже:

—   Є у моїй рідній Венеції ви­сокі палаци. При дверях, мов вар­тові, стоять мармурові статуї. Під­лога встелена килимами. А стіни тих палаців прикрашають картини. Та не звичайні, не намальовані, а викладені шматочками скла.

І знову посміхнувся київський князь:

—  Посиділи ми тут з вами, до­рогі гості. А тепер підемо погуляє­мо по Києву.

І повів князь своїх гостей до високої білої споруди, що й тепер прикрашає Київ, - до Софійського собору.

Зайшли всередину, глянули го­сті навкруги та аж завмерли від подиву, на стінах тут усіма бар­вами веселки виблискували зобра­ження святих. І всі вони були не намальовані, а викладені з малень­ких кольорових скелець.

Ніде правди діти: купцеві Чеза­ре на кілька хвилин навіть мову відібрало, хоч він і був страх який балакучий.

Утретє всміхнувся київський князь і каже:

— У нас ці картини мозаїкою звуться, а скельця для них, - смальгу, київські ремісники виго­товили - великі майстри скляного мистецтва...

Отака-то подія сталася в Києві майже тисячу років тому.

   Джерело: Утевська Паола. Оповідання про скляну ниточку. У київського князя / П. Утевська // Правда, яка нагадує казку / П. Утевська. - Київ, 1977. – С. 76-78.