Живий будильник
Живий будильник
Тільки-но зажевріє небокрай, як наша Варвара не своїм голосом кричить: «Кра-а! Вра-а! Їсти!»
Весь дім побуркає. Я напівсонна встаю.
– Ти чого так кричиш? – пошепки кажу. – Усі ще сплять, а ти репетуєш...
Варвара чує мій голос, умовкає. І тільки махає-махає крилами та широко розкриває рота: «Пробач, будь ласка. Я дуже хочу їсти, того й кричу».
А за кілька днів я прокинулась не від Варварчиного крику, а від настирливого стукоту в двері, що вели з веранди до кімнати. «Якщо кричати негоже, то я ось так будитиму», — напевно, вирішила Варвара і ще дужче застукотіла: «Тук-тук-тук».
– Ти, Варварко, знов усіх побудила, – зітхаю я. – Дзьоб у тебе добрячий, як застукотиш – луна по хаті розлягається. Що нам робити з таким живим будильником? Мабуть, я двері з веранди не зачинятиму. Почую, коли ти прокинешся, – вийду й погодую.
«Добре. Добре. Зараз давай мені швидше їсти, – тріпоче мовчки крильми Варварка, – а я щось інше вигадаю».
І думаєте, не вигадала?
Ранок. Я солодко сплю. І раптом крізь сон чую, як хтось тупає по моїй ковдрі. Потім починає злегенька смикати її, а тоді ще й мене за вухо щипає. Розтуляю очі, здивовано підводжу голову од подушки. «Чиї це витівки, хто мене будить? – думаю. − Варварка!»
– Як ти сюди вибралась?
А вона тріпоче крилами, заглядає до мене: «Я вже літати пробую. Двері прочинені – от і прослизнула до тебе в кімнату. Доброго ранку! Нагодуй, будь ласка!»
– Доброго світанку! – відповідаю позіхаючи і простягаю руку. – Сідай, підемо снідати. Воно й краще отак мене будити, аніж кричати або стукати в двері.
Голублю пташку по голівці. Варвара теж зі мною погоджується і тихенько кракає: «Кра-кра-кра. Кра-ще».
Джерело: Демченко Галина. Живий будильник / Г. Демченко // Варвара / Г. Демченко. – Київ, 1975. – С. 5.
falsefalse