Ромашки
Над дніпровською кручею ромашки вистелилися, білою скатертиною землю прикрили. Стою, зачудований, над квітковим розмаєм, не в змозі погляду одвести від нього. І зринає в глибокій пам’яті тепле, бентежне, юнацьке: "Любить – не любить…"
Ох, коли то було: довгошиї ромашки, пал перших побачень, наївне гадання… Один пелюсток з чарівної голівки – любить, другий пелюсток – не любить… Любить – не любить. І так хотілося, щоб останнім злетіло заповітне: любить! Воно чистому серцю віру давало, вливало в нього силу. І бачилися за ним, тим словом останнім, ніжне лице, круті густі брови, милі очі, що дивилися на тебе так гаряче й палко…
Ромашки, ромашки… Скільки літ минуло від тих потаємних гадань! Мабуть, не менше, ніж ключів журавлиних в осінньому небі. Вже й на мою голову впав осінній туман. Не помітив, звідки він накотився, з якого боку зайшов. І не тільки на мене, а й на ту, зустрічей з якою чекав. Жаданих зустрічей, без яких не було радості життя. І немає зараз, як немає дня без сонця.
Я сідаю на краю білого килима. Задумливий вітер, що налітає з плавневих просторів, колише квіти, і вони легенько вклоняються мені, немов запрошують поринути в їхню глибінь. І вже в моїй руці – чарівна ромашка. Я бережливо зриваю перший пелюсток – любить. І зразу за ним другий – не любить… Любить – не любить… Хвилююча таїна гадання. І бентежне чекання на той останній пелюсток…
Яким-то він буде?..
О радість! Любить! І я бачу за довгою білою вією квітки рідне обличчя: м’яке, округле підборіддя, стрімку, все ще красиву лінію вуст, примружений погляд з-під густих брів. І тонке мереживо зморшок – на чолі, біля очей…
Голобородько, Ю. К. Ромашки // Таврійські пастелі / Юрій Голобородько. - Сімферополь, 1977. – С. 117-118.