Як спить кажан?
Як спить кажан?
Одного ранку троє друзів – Максимко, Віка і Давидко – вирушили до найближчого міського парку. А саме – до колишньої галявини, де нині на дітей чекав новенький дитячий майданчик. Його зовсім недавно вигадливі дорослі обладнали різноманітними розважальними конструкціями. Вони подбали й про те, щоб новозбудоване місце сподобалося дітворі. Так, ліворуч від входу розташовувалися дві одномісні гойдалки. Напроти – з нетерпінням очікували малечу невеличкі каруселі з чотирма сидіннями. Їх легко міг привести в рух будь-який хлопчик чи навіть дівчинка. Праворуч від входу розміщувалися дві інакші гойдалки, які мали гумові амортизатори і могли гойдати дітей у парах. З глибини майданчика визирала пісочниця з чистеньким пісочком і таким білосніжним, що жодна дитина не могла пройти мимо неї. А в центрі красувався дивовижний зáмок з барвистими вежами та флюгерами на шпилях. Флюгери не мали власної думки і завжди показували туди, куди дме вітер.
У чарівну будівлю найпростіше потрапити хіба що східцями, котрі вели відразу на другий поверх, складніше – гвинтолазом. Самі ж крихітні палати між собою з’єднувалися підвісними доріжками з різними несподіванками, які чатували на малечу. Звісно, при цьому долати шлях було непросто, зате надзвичайно цікаво. А ось покинути замок можна легко: варто тільки сісти на гладеньку верхівку гірки-ковзанки – і вмить опинишся знову перед ним. Уздовж низенької огорожі зручні лавочки запрошували сісти на відпочинок усіх відвідувачів.
У парку ще було безлюдно. Лишень декілька спортсменів розминалися на тренажерах. Уволю випробувавши кожний атракціон, діти сіли на лавочку відпочити.
– Дивіться, дивіться, – раптом простягнув руку в бік центральної вежі Максимко, – під стріхою кажан!
− Де?! – з подивом запитала Віка.
– Ти що, з очима посварилася? – Максимко у відповідь.
– Ага, бачу, бачу! – зраділа дівчинка. – Але ж він несправжній! Здається, дерев’яний чи що?! – розчаровано промовила, придивившись.
− Ну й нехай! – спересердя махнув рукою наймолодший хлопчик Давидко.
Мабуть, образився, що не встиг скоріше від подружки помітити крилате звірятко.
− Такий навіть кращий! – додав.
− Живий кажан, − не звертаючи уваги на ущипливу відповідь малюка, багатозначно підняла вгору вказівного пальчика Віка, − цілий день спить зі згорнутими крильми і головою вниз. А цей, поглянь, поглянь, Давидку, − з розгорнутими й головою вгору. Він всього-на-всього − прикраса. То чим же він кращий? Мовчиш?.. А ще нічну тваринку, розповідав тато, називають летючою мишею.
− Чому?
− Що «чому»?
− Чому твій кажан спить униз головою? – вже приязно запитав хлопчик.
− Мабуть, тому... − на хвилинку задумалась Віка, − щоб витягувалися хребці й була гарна постава.
– Для участі у конкурсі краси? – розсміявся Максимко. − Я думаю, що летюча миша полюбляє комфорт і впевнена, що найзручніше – спати вниз головою.
− А може, − припустило дівчатко, − у такому положенні кажану сняться кольорові сни?
− Ні-ні! Він хоче стати йогом, як мій тато! – розсміявся з власної дотепності малий Давидко.
Щирим дитячим сміхом у відповідь підтримали його й Максимко з Вікою. Від сміху їм аж їсти захотілося, а з собою нічого не взяли, щоб хоч чимось заморити черв’ячка. Тому згодом усі дружно покинули майданчик і побігли додому. А дерев’яний кажан, який став центром уваги малечі, залишився на своєму місці до наступної зустрічі з допитливими друзями.
Джерело: Панчук С. М. Як спить кажан? / С. М. Панчук // Строкаті етюди : оповід. для дітей / С. М. Панчук. — Чернівці, 2020. — С. 33-34.