Спогади кота Сивка
Спогади кота Сивка
Тяжко мені жилось у моєї хазяйки. Ніколи вона не давала мені того, що сама їла, давала тільки те, що їй не було потрібне. Було їсть вона, – вечеряє, чи що, – а я сиджу під столом, від страви так чудово пахне, що в мене аж уста тремтять, і нема ніякої надії скуштувати її. Ох, яка то мука сидіти під столом, коли на йому смачні запашні страви! І такі вони близькі, і такі вони разом недосяжні, мов були десь аж в іншому будинку...
Хазяйка моя часто зачиняла мене в комору на цілу ніч і не ставила пити. Та ще й перед тим вона не давала мені нічого вечеряти, казала, що я як наїмся, то не схочу ловити мишей. Але вона помилялась, бо коли я був голодний та ще як мені хотілося пити, то я не міг, часом і однієї миші впіймати. Бував тоді я завжди такий роздратований, сумний і все мені якось не вдавалося. Та хіба я ловлю миші тільки тоді, як їсти хочеться? Більше –щоб розважитись. Хіба, наприклад, ті пани, що ходять на полювання, того вбивають стільки птахів, що голодні? Навпаки!..
Моя хазяйка називала мене злодієм. Скажу щиру правду! Траплялось часом, що на столі стояло м’ясо або молоко, а в хаті не було нікого, окрім мене; траплялося, що тоді я був дуже голодний або мені хотілося з’їсти чого-небудь ласенького. Чому людям можна ласувати, а мені ні? Ну, і траплялось, що я куштував того м’яса чи молока, а хазяйка мене за це тяжко карала. Я розумію і признаюся, що бував злодієм, але злодієм зробила вона мене сама: коли б добре годувала, я ніколи б не брав нишком.
Товариства у мене не було ніякого. Я жив у моєї хазяйки сам. Мав кілька знайомих сусідів, та й то здебільшого не дуже-то приємних. Наприклад, була одна сусідка, найближча, така вона мура, швидка та сердита. На всіх вона завсіди гнівалася. Це мені було тим більше прикро, що я любив лежати в їх у садку під кущем, біля кухні. Там була наша харчівня. Бувало, часом з усього кутка збігаємося туди їсти. Пані і наймичка були там дуже добрі і виносили нам щодня миску з недоїдками.
Але їсти можна було тільки тоді, коли не приходила гнівлива Мурка, – її боялись навіть найсміливіші. Тільки було погляне своїми карими очима, то аж дух заб’є від жаху! На щастя, вона надвірною їжею гордувала, бо її дуже добре годували в хаті. Хіба іноді знічев’я піде язика пополоскати.
Раз, пам’ятаю, винесла наймичка шматочки хліба, помащені борщем. Тільки я взяв у зуби шматочок, коли, несподівано,— сусідка з хати до мене. Я так і завмер! Задрав голову – і ні руху, але хліб таки міцно держу. Підійшла Мурка та давай мені ні з того ні з сього голову вилизувати. Ох! Все одно, як би бомба біля мене крутилася та могла щохвилини вибухнути...
Я просто скам’янів. Полизала мені голову, вуха. Потім покинула лизати і почала обгризати той шматок, що я держав у зубах. Попоїсть і полиже мене, попоїсть і полиже. Як уже майже нічого не зосталося, вона покинула і пішла воду пити, а я проковтнув те, що в роті зоставалося. Тільки я це зробив, як вона знов до мого рота. Як побачила, що в мене вже нічого нема, як підійме обидві лапи, як учепиться мені в уха, так аж світ потемнів! Але ворухнутися, тікати я боявся. В таких випадках у мене дубіють лапи і я не можу рушити з місця. Била мене скільки хотіла. Потім сіла чистити нігті, що позабивала моєю шерстю. Я ще трохи посидів не ворушачись, щоб не звернути на себе її уваги, а тоді пішов і ліг під свій кущ. Вуха в мене дуже боліли, і серце шпарко тіпалося. Охоче б я віддячив лихій сусідці, але боявся. Краще її не займати.
Лежу й бачу: вилазить з покоїв її синочок-одинчик. Вже котище чималий, пора вже своїм розумом жити, а він і досі малого вдає, до матері як прив’язаний. Правда, що не по своїй волі, – мати так хоче. А чого вона хоче, те так і буде, це вже всім відомо. Синок той, мов навмисне, вдався незграбою: ноги височенні, наче в лелеки, сам довгий-довгий та тонкий, і хвіст довгий, і шия довга. Ходить, мов спутаний. Як побачила Мурка, що він вийшов, – та прожогом до його! Стала лапою завертать назад до хати. То що заверне його на один бік, а він на другий повертається і все-таки наближається до садка. Водилися вони, водилися, аж поки опинилися біля груші. Тут молодець плиг на дерево! Мати за ним. А він на самий вершечок. Далі вже лізти нікуди! Тоді Мурка вхопила синка за хвіст і ну тягти його щосили вниз. Той учепився всіма лапами за дерево, щоб не впасти. А вона його тягне. Тут я побачив, що може статися нещастя, і зважився обізватися:
— Сусідко, вибачайте мою сміливість, але я повинен вам нагадати, що коли ви тягтимете його за хвіст, а він не вдержиться і впаде додолу, то може забитись або і вбитись.
Сусідка зараз випустила хвоста і стала спускатися вниз, кличучи за собою сина. Той, видно, і сам був не рад, що так високо опинився. Але злізти не вмів. Крутився, крутився і поліз униз головою. Так роблять тільки малі кошенята, поки не навчаться лазити як слід. Але такому котюзі зовсім уже соромно було не вміти цього. Звичайно, що в його зараз закрутилась голова, і він мусив швидко повернутись головою вгору. Прип’явся знову до дерева і ні сюди ні туди. Став кричати, а сусідка і собі в крик, – злякалися обоє, ради не дадуть.
— Хлопче! — гукнув я.— Злазь помаленьку, отак, як сидиш оце зараз: хвостом униз, головою вгору.
Він так і зробив, то й зліз незабаром. Мурка швидше повела його в хату, а він уже й не опирався, – видно, й сам був радий, що опинився долі.
Лежу я й дрімаю, коли чую, одна моя знайома обзивається. Вона живе у третьому дворі, у селянській хаті. Ця кішечка, власно кажучи, єдина моя приятелька. Така вона собі щира, ласкава, тільки дуже маленька та ще дуже вже делікатна. Через те всі нею командують.
Коли вона підійшла до мене ближче, я зауважив, що начебто вона змарніла та стала ще тонша.
– Що, Чорнушко, – спитав я її, – мабуть, діток маєте, що змарніли?
– Як би то вам сказати? Справді маю, хоч і не своїх. Та ще й не кошенята вони...
– О! А що ж?
– Курчата.
– Що ви кажете?!
– Та бачте, як вийшло. Сиділа я біля нашої хати, коли чую, щось пищить. Не так, як кошенятко, але все ж дуже жалібно, аж за серце бере. Пішла я пошукати, що і де воно. Довідалася, що то в хаті на полу у брилі п’ятеро курчаток. Тільки-тільки вилупились, ще й не обсохли гаразд, померзли, бідненькі, трусяться. Лягла я біля їх, щоб трошки погріти, а вони до мене так і попритулялися, мов кошенятка. Вилизала я їх, причепурила. Коли йде хазяйка. Побачила мене у брилі та як крикне! Думала, що я курчат поїла. Але подивилась, що всі живі та здорові, до мене попригортались, і давай сміятись.
– Дивіться, люди добрі, яка кумедія! У мене кішка замість квочки курчат глядить!
А чоловік її й каже знадвору:
– Ой, гляди, щоб вона їх не поїла!
– Куди там! Ще й вилизує, мов кошенят. Вона ж у нас якась завсігди чудна. Якби була охота їсти, то вже б досі поїла, а то вона їх за дітей прийняла. Нехай собі глядить!
Так я й зосталася біля курчат. Вже більш тижня їх доглядаю.
— А їхня мати квочка? — спитав я.
— Ми з нею приятельками стали. Першого дня, коли курчат пустили до неї під піч, я теж туди пішла. Вона так і кинулася до мене, трохи очей не виклювала. Я залізла в куточок і сіла, а курчатка до мене прийшли та попригортались. Вона побачила, що вони мене так люблять, і вже вдруге не стала займати. Так тепер ми удвох біля їх — вони нас однаково люблять. Коли я йду до їх, то вони мені назустріч біжать та пищать, наче до матері. Я вже їх вилизую, чепурю, а гуляти удвох водимо. Я попереду, квочка ззаду, а діти посередині. Так і шуліки не страшно…
Джерело: Кибальчич Надія Костянтинівна. Спогади кота Сивка: [уривок] / Н. К. Кибальчич // Спогади кота Сивка. – Київ, 1968. – С. 3-10.