|
Ірина запитує:
шукаю книгу Г.Павлишин "Унікальна картоплина". потрібне оповідання цієї авторки "Найдорожчий скарб". Дякую!
Наша відповідь:
Найдорожчий скарб
I ноді здається, що знайти себе — це і є найважливіше, але, як тільки мети досягнуто, ти розумієш, що то лише дороговказ, а справжній шлях — попереду. Він любив сміятися, та найчастіше глузував із себе, за що дітям дуже імпонувало його товариство. А проте його білі порцелянові руч¬ки, неприродно підмальовані щічки та широка нелюдська посмішка відштовхували.
— Коли виросту, буду грати в театрі, — заявляв він ще з пелюшок. — Винятково головні ролі.
Проте одної чудової різдвяної пори його просто подарували малень¬кому хлопчикові, який не цікавився театром, а любив гратися у війну та квача.
Минали дні, а за ними й місяці — Арлекін не ріс, лише фарба на щоках вицвітала. Дітлахи зі сміхом шарпали його з усіх боків і тягали за собою в садок та на озеро. Не міг же він полишити їх, любих і дорогих його серцю, навіть заради мрії всього життя — театру. Час усе капав капав — хлопчики та дівчатка виростали зі своїх коротких штаненят і ставали поважними дядями й тьотями.
Арлекін із веселого вар'ята, що міг день і ніч валятися на підлозі, мимоволі перетворювався на вічно замкнену в скрині, нікому не потрібну істоту. Його дратувало все: починаючи від кудлатої зачіски ляльки Барбі й закінчуючи ганчіркою для пилюки, яка час від часу наважувалася торк¬нутись його.
Він і далі любив сміятися. Але той злий вишкір не мав нічого спільного з радістю. У нього він укладав усю свою ненависть і зневагу до дерев'яного яіцика, який став місцем його животіння.
А в протилежному кутку кімнати стояв іграшковий млин, яким дав¬но вже не користувалися. Зате ночами починалися дива: колесо саме крутилося, і замість борошна звідти сипався чарівний порошок, який міг залікувати будь-які рани і втішити кого завгодно. Навколо тільки й розмов було про той порошок. Усі хотіли його мати і ладні були за ньо¬го віддати душу — але піти й узяти його їм було і лячно, і ліньки. Адже для цього довелося б перетнути цілу кімнату! Так і співіснували за од¬ними дверима гори неторканого чудодійного борошна й купка ледацюг, які прагнули кращого життя. Вони зітхали, скаржилися одне одному на долю, а вечорами розказували своїм дітям про те, що той, хто здобуде порошок, окрім усіх інших благ, дістане ще й найдорожчий скарб.
Сам Арлекін на здоров'я не скаржився і аж ніяк не вважав себе сум¬ним чи обділеним долею, він був радше дуже самотній. До того млина чи не єдиному йому було байдуже. Але поруч мешкала плюшева мамон- тиха, яка втратила ногу під час сутички з собакою, і вона тільки й жила
думками та балачками про чарівний порошок. Від ранку до дуже пізньої пори скалічена цяцька торочила всім сусідам по скрині про те, як дуже потребує вона нової, живої, здорової ніжки. І таки домоглася свого.
Коли за скринею залунали колядки, і всі навколо заговорили про дива Різдвяної ночі, Арлекін вирішив, що б там не було, дістати для мамон- тихи того клятого порошку. Чи принаймні покинути скриню назавжди і більше ніколи не чути, як «Сивко вхопив ту бідну лапку, і слина бриз¬нула з його пащеки...»
Отож, настав час, і ляду скрині знову відчинили. На її вміст зирк¬нули довірливі, великі очі маляти. Арлекін давно перестав вірити у магію дитячої невинності, тому лише вишкірився у відповідь і виплигнув через
верх. Дитя одразу ж помітило, яке щастя звалилося йому до ніг, і вирішило трохи погра¬тися з цяцькою. Арлекін то літав попід стелю, то щулив¬ся в міцних обіймах маляти, і, врешті-решт, опинився в кутку — дитина знайшла собі іншу забавку! Дзвінкий ме¬рехтливий сміх віддалявся, аж поки зник, і в Арлекіна більше не залишилося глядачів. Щось глибоко в Арлекіновій душі безупинно шепотіло: «Зараз мешканці скрині знудьгуються
без тебе... Усі кинуться на пошуки, о, так!» Він вагався — чекав. «Так- тік! Тік-так», — вистукував годинник на стіні, а ніхто не йшов. «Боягузи! Поганці! Я, ризикуючи власним життям, вирушив у далеку дорогу, іцоб допомогти скаліченій мамонтисі, а вона хоч би «дякую» на прощання сказала. І ніхто не захотів мені допомогти. Усі вони просто бояться по¬кинути скриню», — вирішив Арлекін, і це його так розлютило, що він одним махом застрибнув до млина.
На якусь коротку мить Арлекін подумав, що це кінець, бо ним завертіло на всі боки, при тому ще завзятіше, ніж це вдавалося дітлахам. Ще й в очі якогось лиха почав сипатися порох!
А проте млин, вочевидь, не мав наміру нівечити стареньку ляльку — він всього лише схопив її за чуприну й не відпустив. Час кудись минав;
підвішении посеред вузького сірого простору Арлекін слухав, як крутяться жорна. На очі постійно сипався чарівний порошок, по який він і прийшов! Той був усюди, і на вигляд мало чим відрізнявся від звичайного пилу, принаймні так само викликав бажання чхати. Тепер Арлекін почувався ще самотніше, ніж до того — його гнітила сірість. Зусібіч тиснула байдужість, він не мав перед ким корчити гримаси. Натомість ніхто не займав його жодними теревенями (ні мудрими, ні немудрими), і бодай у цьому була певна приємність. А порошок усе сипався й сипався.
— Як жаль. Порошок притрусив усього мене, — бурмотів Арлекін. — І як тепер звільнитися
від нього? Звільнитися від того, чого всі так прагнуть?
Він мав надію, що бодай хтось почує його і прийде на порятунок. Але жодна жива душа не чула, принаймні не відзивалась.
Млин наче вичікував і не відпускав бранця ні на крок.
Коли Арлекін одного чудового дня почув далекий незнайомий голос, то вирішив, що той йому просто вчувається, — але голос лунав усе дужче. Він лунав звідкілясь із глибини млина й розтікався усюди:
— Ти перший, що прийшов сюди і нічого не просиш. Невже тобі нічого не хотілося б?
— О! — полегшено вигукнув Арлекін, адже у нього з'явилися глядачі, чи принаймні слухачі! А тоді пролопотів найперше, що спало на гадку. — Волі! Лише волі! — відтак покартав себе за те, що не попрохав грошей, величі та вічної слави й почав було виправляти сказане. Але раптом зга¬дав для чого прийшов. — Ну... і ще мені потрібно трошки порошку, щоб вилікувати лапу своїй знайомій.
Голос засміявся:
— Що ж? Чарівного пороху, гадаю, тобі вже досить — у тебе ж його повні кишені! Потрусиш трохи на пошкоджене місце, і на ранок у неї виросте нова лапа. А твоє перше бажання здивувало мене. Ніколи б не подумав, що воля є для тебе найдорожчою.
— Хе! Пожили б ви кілька років у замкнутій скрині, а тоді ще кілька — прив'язаним за чуприну. Я, звісно, не проти гро...
Та голос не дав йому договорити:
— Як знаєш.
Кволе Арлекінове мурмотіння про гроші та славу розпорошилось у поскрипуванні жорен. Тоді почулось гучне «клац» — і млин відпустив чуприну.
Арлекін вилетів із млина, як Гриць із конопель, і впав на підлогу.
Від радості не міг знайти собі місця: усе стрибав, кричав, перекидав¬ся—і був у захопленні від волі! Тіло знову могло робити всілякі викру¬таси, а чуприну ніхто не смів і пальцем торкнути, не те гцо схопити. Бо, власне, нікого і не було...
Арлекін раптом усвідомив, наскільки несамовито він хоче побачи¬ти всіх тих набридливих ляльок Барбі, безногих коників та мамонтих і навіть старенького паровозика. Тому він кинувся в скриню, зробивши при тому кілька переворотів у повітрі й вигукуючи:
— Я тут! Я повернувся!
Однак боляче ляпнувся об дно порожньої скрині. Крім нього там не виявилось анікогісінько. На мить йому здалось, що шалений вишкір... і той зник з його лиця. Але, на щастя, із сатиричним вишкіром усе було гаразд.
Арлекін насилу видряпався зі скрині й сумовито потрюхикав до сусідньої кімнати. А там — о, диво! Він мало не заплакав від розчулен¬ня. На підвіконні стояв іграшковий театр: новесенький, чистенький, як цукерочка. А всередині юрмилися маріонеткові актори. їхні юні личка безперестанку корчили якісь гримаси. То було так мило — у цих юних створінь фарба на щоках ледь обсохла, а вони вже поначіпляли на себе бороди і серйозність.
Арлекін підійшов ближче і глипнув на своє відображення в іграшковому люстерку. Жалюгідне то було видовище: вбрання пошарпане, запилю- жене. Та й втратило свою виразність: важко було сказати, сміється він чи плаче. Від чуприни практично нічого не залишилось — лише кілька символічних пір'їнок. Одне слово — битий життям дідусь.
Раптом до нього долинув знайомий голос:
— Арлекіне! Ти таки повернув¬ся? А ми вже подумали...
Арлекін так різко повернув го¬лову, що вона мало не відскочила від тіла. І побачив перед собою — кого б ви думали? І мамонтиха, і паровозик, і Барбі і всі-всі-всі сиділи обабіч іграшкового театру, чекаючи на спектакль.
— Але як ви тут опинилися? — запитав Арлекін.
— У нашого колишнього господаря підріс синок, і він передав нас йому у спадок. Цей новий господар поки що трохи занизький, але дуже добрий. Він щодня з нами грається! Оце вчора було Різдво, і йому пода¬рували цілий іграшковий театр.
— Однак ці театрали ніяк не можуть почати гру. — Втрутився до роз¬мови паровозик. — їм бракує одного актора. От лихо!
— Може, піди, допоможи їм. — Запропонувала мамонтиха, — ти ж такий артистичний!
— Так, але я щось маю для твоєї ноги...
— Нікуди моя нога не дінеться ~ почекає. До того ж, сама господиня обіцяла завтра пришити мені нову. А ти біжи! Тебе чекають там.
Арлекін аж засяяв від передчуття сцени. Перед його очима гало¬пом промчали всі його дитячі мрії. Він погамував хвилювання, зобразив, наскільки це йому вдалося, театральну посмішку й пішов до театру.
.: Розділ: Література :: 11.12.2013 16.41.09 :.
.: Національна бібліотека України для дітей :.
.:  :.
|
