Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Skip Navigation Links.
Про бібліотеку
Загальна інформація
Режим роботи
Контакти
Структура
"Вікно в Америку"
ЗМІ про бібліотеку
Спонсори
Благодійний фонд розвитку
Державні закупівлі
Вакансії
Послуги та сервіси
Новини
Замовлення екскурсій
Бібліотечні події
Онлайн-проєкти
Читацькі об'єднання
Психологічна служба
Віртуальна довідка
Версія для слабозорих
Електронні ресурси
Електронний каталог
Електронна бібліотека
Видання бібліотек для дітей
Віртуальні книжкові виставки
Інтерактивні ресурси
Ключ
Почитайко
Т.Г. Шевченко для дітей
Бібліотека у форматі Д°
Музей книги
Творчість дітей
Пам'ятні літературні дати
Вибрані Інтернет-ресурси
Для дітей
Для дорослих
Дитячі бібліотеки в Інтернет
Це важливо знати
Читання - справа сімейна
ІнфоТека для дітей
ІнфоТека для дорослих
Інтернет-безпека для дітей
Інтернет-безпека для батьків
На допомогу бібліотекареві
Професійні новини
Бібліотеки України для дітей
Мережа бібліотек України для дітей
Національна секція IBBY
Асоціація дитячих бібліотекарів
Сторінка методиста
Проєкт "КОРДБА"
Інформаційна культура користувачів
Бібліотека + IT
Нові книги України
Книги обмінного фонду
Бібліотека вчора, сьогодні, завтра

 

Анджей Потоцький
журналіст, репортер, письменник

Універсалізм легенд — культурний пейзаж прикордонної зони
(на прикладі карпатських переказів)

Польсько–русинські Бещади і Бескиди Ниські з гостроверхими вежами костелів і куполами церков однаково вписалися в культурний пейзаж як поляків, так і русинів. Для тих і для інших це — батьківська земля, Вітчизна, найдорожча в світі, помежована зеленими плямами ялинкових лісів, чим вищих, тим ближче вони до крутого карпатського водорозділу, який давав дах над головою, захищав, підтримував життя. Тут у одній долині людина раніше проживала весь свій вік, і, навіть, коли відходила з життя і мала надію опинитися у вічнім раю, то для одних він уявлявся Бескидами, для інших — Бещадами. Уявлявся зеленим, як плащ лісів, що вкривав знайомі гори до самого виднокраю, квітучим, як луки на Івана Купала, коли зі свистом кос вкладалися перші скошені трави. І були у тому раю блакить ясного неба, очі дівчат, що вплітають до кіс різнокольорові, мов веселки, стрічки; і пишні лани вівса, що хвилювалися немов море на лагідних вітрах, які прилітали з угорської а, частіше, словацької сторони. І не біда, що лише остисті вівсяні пляцки були хлібом насущним, коли в серці панувала радість.

Декілька років тому мав розмову з нащадками емігрантів, батьки яких під кінець ХІХ століття виїхали з Підкарпаття до Бразилії, Аргентини, Чилі. Спитав, як пізнавали вони свою етнічну ідентифікацію. У відповідь почув, що вважають себе галичанами. «А Польща?», — спитав. «Польща була далеко», — почув у відповідь — «за Віслою». Польська мова була для них рідною, історія Польщі також була їм небайдужа, але вони не ототожнювали себе з польським народом. Свою етнічність сприймали крізь призму рідної землі, а їхньою рідною землею була Галіція. Схоже мислили також бойки і лемки, а також жиди, здавалося б, взагалі чужі в Галіції.

Культурне розмаїття Підкарпаття бере своє коріння у відмінностях релігій, що сповідували мешканці регіону, причому межа між римо–католицькими і греко–католицькими традиціями завжди була доволі розмитою. На селі досить часто спостерігались випадки русифікації польських селян, у містах — полонізація русинів. Інакша ситуація була з євреями, яким вдалося завдяки особливостям своєї релігії створити закрите герметичне середовище, а випадки релігійної конверсії та невідворотної услід за цим полонізації серед єврейського населення траплялися вкрай рідко. Але, не зважаючи на відмінності, всі ці національності проживали разом, не поруч, а саме разом. Бо існувало в їхній свідомості поняття «свій, місцевий, тутешній». Всі вони були місцеві. Це поняття розповсюджувалося й на південну, угорську сторону Бещадів і Бескидів Ниських, де в основному проживали русини.

Межа Галіції та угорського королівства була дуже умовною. Її перетинали за потребою з давніх часів. Парубки з галіційських прикордонних сіл часто брали в дружини дівчат з іншої сторони Бескидів. Бо всі вони були «місцеві, тутешні», отже, й віросповідання, і традиції були однакові. Коли подорожній стукав у двері гірської хижі, щоб попросити хліб або нічліг, господар питав: «Хто ти?», а він відповідав: «Свій», що означало, що він місцевий, з цих гір. Бо свій, то майже як брат і, вже без сумніву, якийсь далекий родич. Своїм між бойків міг бути тільки бойко, що від діда–прадіда мешкає на Бещаді, який на багатьох полонинських плаях залишив сліди своїх босих ніг. Подібно було і з лемками, які володіли частиною Бещаду на схід від долини Солінки і Бескидами аж поза Криницю по Русь Шляхтовську і були сіллю тієї землі. Тутешніми були й євреї, які з давніх поколінь жили серед них і без яких не можна було обійтися ані в свято, ані в будні, тільки на Великдень згадувано їм, що вони розіп`яли Христа і підкреслювалася їхня чужинність.

Прикуті до традицій, несли їх тутешні люди крізь покоління, як Сізіф свій камінь, і продовжувалося їхнє життя в кайданах тутешності, а були цими кайданами віра і право, звичаї і мова, забобони і страх перед незнаним. І тому трактували лемківське і бойківське слово на тих Бещадах і Бескидах мов бур`ян між рафінованими літературними товариствами поляків і угорців. Ті з русинів, які відкинули «тутешність», мов шкідливий забобон, ставали найчастіше українцями, а також поляками і словаками. І вже були чужими серед своїх, як невдячні сини, які зневажили батьківську волю. Але Бойківщина і Лемківщина існували й надалі, бо відтік був настільки незначний, мов невеликий струмочок, зниклий десь між скелями і загублений в громадді гір.

Бойки, на відміну від сусідів — русинських гуралів, гуцулів і лемків, не хотіли розставатися зі своїм отчим краєм, не дуже часто емігрували за хлібом десь у світ за море, найчастіше йшли на заробітки до угорської Словаччини, особливо під час жнив, за дві мірки пшениці. До кінця залишалися вони вірними своїй традиції, вірі і парафії. Більш відкриті і цікаві до світу були лемки, які жили безпосередньо по сусідству з поляками і словаками. В пошуках хліба емігрували до Америки, багато з них поверталися на Батьківщину, докуповували землі і все частіше вели сільське господарство по-новому, порушуючи вікові традиції. Вони піклувалися про освіту, науку, відкривали школи на рідному діалекті, впроваджували власний буквар. Одночасно виступали проти українізації, свідченням чого, з одного боку, був розкол (schizma tylicka), з другого — створення Апостольської Адміністрації Лемківщини. Євреї, чужі в польсько–русинському слов`янському культурному просторі, але за століття спільного проживання вже невідділимі від карпатського етнічного пейзажу, з кінця ХІХ століття також почали емігрувати. Одні шукали кращих умов життя, найчастіше в Америці, інших приваблювала історична Батьківщина — Палестина. І ті, й інші не верталися назад вже ніколи. Всі вони продовжували жити там, на чужині, в тій системі цінностей, яка викристалізувалася на Батьківщині, і тому досить тяжко пристосовувалися до нового середовища. Сприймали їх, як чужинців, і почувались вони, як чужинці. Найбільше не вистачало їм того культурного простору, в якому відбувалося їхнє становлення.

Головним елементом цього культурного ландшафту були, між іншим, легенди і місця, з ними пов`язані, що назавжди залишаться в карпатських горах. Бещади і Бескиди Ниські протягом століть були польсько–русинсько–угорсько–словацьким пограниччям, але також і пограниччям католицького і православного релігійних обрядів. Не можна також не враховувати десятивідсоткової жидівської групи, в силу традицій і релігійних особливостей доволі закритої. В цьому етнічно-релігійному тиглі кипіла і поставала багата демонологія, бо завжди відбувалося певне суперництво між народностями та етнічними групами, що в значній мірі сприяло створенню негативних стереотипів. Жиди, в переважній більшості хасиди, взагалі не брали участь у створенні локальних легенд. Їхні легенди і оповідання були присвячені діянням цадиків, яких поляки і русини вважали рабинами–дивотворцями. Особливості життя хасидів неможливо було спостерігати ззовні. Тому жиди вважалися особами таємничими, будили неспокій і, навіть, несли загрозу. Як поляки, так і русини наділяли їх негативними рисами.

Державне пограниччя утворювалося під час бурхливих історичних подій. Формування теренів давало можливість надійного притулку озброєним бандам і людям, які порушили закон. Саме тут найбільше, ніж на інших територіях Речі Посполитої, розплодилося розбійників. Розбій був певним сурогатом вольності, свободи для кріпосних холопів. До розбійницьких банд входили також шляхта, попи, селяни з поляків, русинів і жидів. Тільки тут була втілена в життя ідея суспільної свободи, до якої прагнули всі пригнічені. Недаремно розбійницькі легенди займають таке велике місце в народних оповіданнях цих теренів.

Матеріальним свідченням колишнього культурного багатства цього регіону стало зібрання і опрацювання понад 170 карпатських легенд і видання «Книги легенд карпатських». Воно є плодом багаторічної праці, збирання по крихтах того, що збереглося в пам`яті людей і в нечисленних публікаціях. Після виселення і знищення під час Другої світової війни автентичних народностей цього краю, створилася культурна порожнеча. Ті люди забрали з собою не тільки матеріально-речові здобутки, але й пам`ять поколінь, яка зберігала локальні традиції, легенди, казки, прислів`я, приспівки, закляття і замовляння … Іншими словами, відходячи, вони забрали із собою інтелектуальний здобуток багатьох поколінь неписемного люду.

Про необхідність збереження усної народної творчості в книжковій формі мене переконали думки багатьох людей, які з великою симпатією висловлювалися про мої телевізійні програми, писали до мене листи і часто надсилали мені в тих листах записані легенди. У 1989–1996 рр. я розповів біля двохсот з них у програмах Краківського і Жешувського телебачення. Можливо, цим врятував від повного зникнення і забуття деякі з них, бо люди, які їх розповідали, були вже немолоді і вперше після багатьох десятиліть оповідали ті легенди мені, адже до того часу ніхто ними не цікавився. Інколи то були лише згадані крихти, навколо яких моя уява самостійно створювала фабулу. Інакше не виходило, оскільки доступ до першоджерел був неможливий, а людська пам`ять має властивості давати збій. Тому я неодноразово здійснював уявну подорож у минуле, щоб відновити забуте. І ці видобуті із закутків пам`яті, збляклі від старості, здавалося б, нікому вже не потрібні перлини усної народної творчості знову повертаються в свідомість живих, хоча їх час давно вже минув. Легенди, які оповідали поляки, русини, жиди, що проживали в Карпатах від джерел Свічі до Криниці, мов рідні польові квіти посеред штучно вирощених культур ... Але парадокс нашого часу: мандруючи світом, ми більше знаємо про далекі країни і чужі культури, ніж про обмежену горизонтом батьківську землю, надто буденну і звичну для нас, щоб бути атракційною. Та відпливши так далеко, повертаємося з мандрів до джерел, і пейзажі дитинства стають для нас наймилішими з усіх. Разом з ними повертається і пам`ять, в якій проявляються, мов світлини, клапті почутих колись легенд. Про скарби, заховані в ближньому лісі, про розбійника, що виходив на розбій на сусідньому гостинцю, про давно зниклу жидівську корчму, придорожню капличку … І раптом виявляється, що поруч вже немає нікого, хто міг би, взявши нас за руку, провести у захоплюючий світ наших пращурів.

Власне легенди формували в значній мірі не тільки світ казкових уявлень, але також систему цінностей, бо зло мало безліч імен, а добро було визначено однаковою для всіх тутешніх символікою. Легенди, усна народна творчість займали в свідомості гірських мешканців таке саме місце, як щоденна молитва. Людська пам`ять може протягом декількох поколінь зберігати знання про різні і, насамперед, найважливіші, з точки зору даної спільноти, події. Але часто, перш ніж бути записаною, про цю подію неодноразово розповідається, їй надаються нові смисли, риси, яких з кожним поколінням все більшає. Легенди переказували десятки поколінь, їх віками зберігали виключно в людській пам`яті. Лише нещодавно до них приділено належну увагу та шану, хоча ще Галл Анонім вірив у їх історичну правдивість, починаючи родовід першого історичного Владики Польщі Мєшка І від легендарного П`яста.

Неодноразово задавав собі запитання: чому в цих легендах і казках карпатських стільки зла і страху, чому так багато смутку і так мало радощів? Пам`ять людська найчастіше зберігає трагічні події, які залишили свій слід в долях людей і суспільства. Тому і в легендах, створених цими людьми, з`являється цей трагічний смисл. Сіра звична буденність не могла бути предметом пам`яті поколінь, бо кожен знав її і зустрічався з нею щодня. Разом з тим, те, чого не осягала і не розуміла людина, було інтерпретовано в казках і легендах. Звідси стільки духів, страхів та інших створінь. Є також детальні своєрідні легенди, джерелом появи яких стали реальні історичні події, що відбувалися на цих теренах.

Легенди, що народжувалися в одному культурно-територіальному колі, взаємопроникали і ставали надбанням всіх локальних етнічних груп регіону, бо традиційно несли пізнавальне, етичне та естетичне навантаження. Переказані різними мовами і діалектами, вони зберігали той самий зміст. Частина з них без вагань була відкинута місцевими жидами, бо наділяла саме їхню етнічну групу негативними рисами, або несла в собі сакральні елементи християнства.

У багатьох випадках закладені в легендах спостереження та повідомлення для нащадків у формі застережень і повчань створювали своєрідний кодекс традицій, який був для неписьменного люду найвищим правом, що формувалося впродовж багатьох віків.

 

Для редагування, видалення інформаціі про дитину з сайту або повідомлення про нелегальний контент Ви можете звернутися за адресою: library@chl.kiev.ua

 
Останнє оновлення: 12/3/2024
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей