АВТОБІОГРАФІЯ (продовження)
А от із заслуженим художником України Георгієм Малаковим ми познайомились значно раніше, ще в 1943 році, коли разом вчилися деякий час у школі на Підвальній вулиці. Гога, як ми його тоді звали, сидів за партою позад мене і весь час малював у своєму саморобному зошиті різну військову техніку: літаки, танки, гармати. Адже він теж пережив окупацію, і спогади про пережите залишились в його пам’яті назавжди. Майже протягом всього життя він створював свої знамениті серії «Київ. 1941-1945», «Київ у грізний час», де в ліноритах, як ніхто, відтворив образ Києва воєнної доби. І ще він в ті шкільні роки весь час малював нескінченні пригоди веселого кирпатого Акулкіна, які викликали в нас особливе захоплення.
Пізніше, вже у «Веселці», ми не раз працювали з Гогою Малаковим над новими книжками. Була творча співдружність, але й була просто людська приязнь, по-справжньому дружні стосунки. Поява Гоги, як його всі ніжно звали, була завжди радістю. В нашій редакції панувала тепла атмосфера гумору, жартів, сміху. І це імпонувало йому. «Ну, безумство! Цінні люди!», — раз-у-раз скрикував він, весело регочучи. До речі, саме тоді він проілюстрував мою повість «Пригоди Робінзона Кукурудзо». Ми зустрічались і поза редакцією: він бував у мене вдома, а я їздив до нього «на мизу» — так він називав свою майстерню у Пущі-Водиці. То були радісні, веселі, незабутні зустрічі.
Не завжди нам вдавалося поспілкуватися удвох. Але коли таке спілкування виходило, завжди між нами викрешувалася іскра взаємодовіри й відвертості. Він розповідав мені про своє потаємне, я йому про своє... Остання зустріч наша відбулась незадовго до його смертельної хвороби у мене вдома. І знову ми згадали з ним окупацію і вирішили сходити на вулицю Круглоуніверситетську, де він жив до війни. І там у кімнаті старої жінки в комунальній квартирі підійшли до вікна, яке Гога увічнив в своєму лінориті «22 червня 1941 року». Ми довго мовчали, згадуючи минуле, а потім ще довго, до пізнього вечора обходили різні пам’ятні для нього і для мене місця. Це була моя передостання зустріч (остання відбулася вже в лікарні) з цією яскраво талановитою людиною, яка тонко розуміла вічність прекрасного, значення гармонії в світі. Кохався він у старовині — про це свідчать і його середньовічні лицарські сюжети, і піратська серія, і малюнки до «Декамерона» Боккаччо, «Роберта Брюса — короля Шотландського» Лесі Українки, до «Квентіна Дорвада» Вальтера Скотта і багато інших малюнків. Але міг він глибоко відчути і трагедію наших часів в творах про війну 1941-1945 років... На стінах у мене в кімнатах висять його картини з дарчими надписами, і книжки з його ілюстраціями стоять на полицях.
Отже, повертаюсь до перших років своєї роботи спочатку в Дитвидаві, а потім у «Веселці».
Після своїх перших книжок «Шурка і Шурко» і «Це було в Києві» я несподівано для себе у кінці 50-х років звернувся до казки. У 1959 році була опублікована моя перша казкова повість «В Країні Сонячних Зайчиків». Проте, може моє звернення до казки і не було таким вже випадковим. Казка живе зі мною все життя, ще з далекого дитинства. Колись ми з моїм двоюрідним братом Толею Сулименком із захопленням малювали різних казкових героїв: королів, принців, принцес і, звичайно ж, чаклунів та представників різних темних сил. Тоді вирізали їхні фігурки і розігрували сценки з придуманих нами казок. А потім була неперевершена «Лісова пісня» — герої цієї лісової феєрії полюбилися мені на все життя. Читав я також багато українських народних казок, особливо подобалась мені казка «Котигорошко» — там багато дії.
Казка «В Країні Сонячних Зайчиків» була тепло сприйнята читачами. Визнала казкову повість і критика. Її відразу почали перекладати і видавати мовами народів СРСР та іншими іноземними мовами — зараз вже є 22 таких видання. Це спонукало мене у 80-90-ті роки двічі повертатися до своїх «сонячних зайчиків» — я написав ще дві казкові повісті з моїми улюбленими героями: «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» (1988) та «В Країні Місячних Зайчиків» (1994). Читачі не раз писали мені, що вони сприймають сонячних зайчиків як символ світла, добра і непримиренності до мороку, темряви і зла в нашому житті. Мабуть, саме таке сприйняття трилогії і зумовлює її популярність, навіть у дітей вже нового, XXI сторіччя.
В наступні десятиліття з’явились нові мої казки: «Пригоди близнят-козенят» (1972), «Олексій Веселесик і Жарт-птиця» (1975), «Пригоди журавлика» (1979), «Чорлі» (1995), «Ковалі щастя, або Новорічний детектив» (2003). Нарешті у 2010 р. вийшла казка «Дивовижні пригоди незвичайної принцеси». Це все окремі казки.
А от ще одну казкову повість, вірніше, своєрідний казковий серіал з восьми повістей і зі знаменитими героями Кольком Колючкою і Косем Вуханем «Дивовижні пригоди в лісовій школі» я писав і друкував майже 20 років. Перша частина її була опублікована в 1981 р., а повністю вона вийшла в 2003 р. Цікаво, що і тут мої герої не полишили мене, і я написав своєрідне закінчення цього серіалу вже у 2000-ні роки. У 2007 р. у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла ще одна казкова повість «Найновіші пригоди Колька Колючки і Косі Вуханя», і, що цікаво, з малюнками дітей. В художньому оформлені книжки взяли участь мої слухачі «Радіобайки Всеволода Нестайка», які постійно надсилали мені свої малюнки до казкової повісті, а також діти з дитбудинків і з однієї художньої київської студії. Перше, благодійне видання книги було направлено до дитбудинків для сиріт та в інші дитячі заклади. Пізніше вийшло ще кілька видань повісті.
Мені, здається, вдалося створити в своїх казкових повістях дві своєрідні казкові країни з героями, яких полюбили мої читачі, — Країну Сонячних Зайчиків, з її головним героєм Веснянкою, і Лісову країну, де вчаться двоє друзів Колько Колючка і Кося Вухань та їхні друзі-школярі.
Я сам люблю своїх казкових героїв. Чому? Як ви, може, побачили, мене і в казках весь час тягнуло до зображення різних пригод, що відбувалися з моїми героями. Справжні герої, як і представники «темних сил», є активними дійовими особами, вони потрапляють у різні конфліктні ситуації. Але разом з тим, в кожній казці є, як це і повинно бути в казках, боротьба добра із злом. І, звичайно ж, добро перемагає. Я намагаюся приверну-ти увагу дітей до добрих вчинків своїх героїв — а в них багато хороших рис у характерах, вони вміють дружити, мріяти, вміють зробити вірний вибір, діяти хоробро, рішуче. А коли мене питають про прототипи деяких моїх казкових героїв, ну хоча б Колька Колючки і Косі Вуханя, я, звичайно, сміюся. Ну які там прототипи? Хіба що їжачки, що у лісі повзають, і зайчики, які так швидко бігають. Проте багато школярів запевняли мене, що серед їхніх учнів є такі, що схожі на двох друзів. А деякі навіть вважають, що саме «Лісова школа» з її вчителями має спільні риси з сучасною школою.
Сьогодні я, мабуть, найчастіше все ж таки працюю як казкар. Хоча зараз мені писати казки не так просто — з’явилось багато чого у нашому житті, що раніше існувало тільки в сфері наукової фантастики, — комп’ютери, комп’ютерні ігри та Інтернет, мобільники, телевізор, космічні подорожі... І від цього прогресу нікуди не дінешся. Тому в багатьох моїх казках герої живуть в світі саме таких нових технічних досягнень, тільки у мене трохи змінені назви цих технічних новинок та деяких явищ сьогодення: «казк’ютери», «чаріфони», «мерсебіси», «рекетигри», «мавпіозі», «телебабачення», рок-група «Ко-за-чок» та інші. У другій частині «Країни Сонячних Зайчиків» з’явилася навіть «мітла на транзисторах» (до речі, за 20 років до мітли у «Гаррі Поттері»).
І ще хочу сказати, що саме в казкових повістях помітно, що мене особливо цікавлять діти молодшого шкільного віку. Я вважаю, що це найпрекрасніший вік людини. Вона вже все розуміє, проте ще дитина. Ще літає уві сні, ще може вірити казці. І в той же час вона вже здатна до праці, хоча б маленької, а іноді спроможна і на по-справжньому дорослий вчинок —хоча б як ті діти 5-8 років, які рятували на пожежі молодших сестричок і братиків, ризикуючи своїм життям. Світосприйняття дитини в такому віці, вважав Януш Корчак, навіть більш яскраве і талановите, ніж доросле. Саме дитина, яку відрізняє щирість почуттів, безпосередність, щедра усміхненість, у цьому віці за короткий час переживає життя, сповнене великих відкриттів, хвилюючих переживань, найсміливіших прагнень, невдач і перемог, розкриваються її здібності.
Як народжуються казкові повісті? Деякі сюжети і герої спочатку з’явились мені уві сні. От як, наприклад, зароджувався задум казки «В Країні Сонячних Зайчиків». Одного сонячного ранку, перед пробудженням, мені, тоді ще школяру, наснилося, що на моєму носі сидить живий сонячний зайчик і золотим пензликом малює на щоках ластовиння. Я прокинувся з відчуттям незвичайної радості. А ще одного разу, коли я сидів на балконі у флігелі нашого будинку (я у родички готувався до іспитів екстерном), у будинку навпроти на підвіконні теж сиділа дівчинка і співала різні пісеньки. Я, заграючи з нею, став пускати дзеркальцем сонячних зайчиків. Оці два епізоди затримались у моїй пам’яті. І одного разу несподівано в моїй уяві вже дорослої людини знову з’явились образи лоскотливих сонячних зайчиків, і мені придумалася Країна Сонячних Зайчиків, що знаходилась за Чарівним дзеркалом.
Народження двох наступних повістей про сонячних зайчиків пов’язане з більш реальними подіями і зустрічами. Так, друга повість «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» була написана після того, як під час однієї зустрічі з дітьми в школі молода вчителька розповіла мені, що діти, читаючи казку, придумали гру, в якій переможців конкурсу на краще знання книжки нагороджували званням почесних громадян Країни Сонячних Зайчиків. Мене так це зворушило, що я написав повість, де головною героїнею стала молода вчителька. Я і потім зовсім не збирався писати ще одне продовження. Але на новій зустрічі, теж у школі, дівчинка закинула мені, що всі мої головні герої — хлопці, крім Космо-Наталки, мабуть, дівчаток я не люблю. І я змушений був написати ще третю повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала, як ви розумієте, дівчинка Гануся, або просто Нуся.
Так протягом десь тридцяти п’яти років складалася трилогія під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків». В 1994 р. вона була опублікована саме як трилогія.
Уві сні народився і задум казки «Ковалі щастя, або Новорічний детектив». Колись, ще до війни, я попав на першу в своєму житті новорічну ялинку у Будинку вчителя. Саме тоді Павло Постишев дозволив відновити новорічні свята. Враження було колосальним. Дід Мороз, музика, танці, подарунки. Я пішов танцювати і залишив свій подарунок на стільці. Мама з кимось розмовляла і не помітила, як поцупили мого подарунка. Звичайно, я гірко плакав. І мама, щоб розрадити мене, купила у гастрономі на Хрещатику шоколадну вафлю «Праліне». Нічого смачнішого я в своєму житті потім не їв.
І може під враженням вафлі «Праліне» наснився мені тієї ночі солодкий сон — наче у тому ж Будинку вчителя підійшов до мене Дід Мороз і каже: «Не плач, голубе! Я тобі зараз покажу Ковалів Щастя!». Підводить мене до здоровецького годинника, одчиняє над циферблатом дверцята, і я бачу двох маленьких ковалів у червоних фартушках, які у такт цоканню годинника б’ють золотими молоточками по золотому кувалду. «Це вони кують людям щасливий час, хвилинки-частинки!», — говорить Дід Мороз... Мабуть, ковалі щастя наснились мені не випадково, бо тоді по радіо часто передавали радянську популярну пісню «Мы — кузнецы и дух наш молод — куем мы к счастию ключи!». І така мене уві сні радість охопила, так мені гарно стало від того цокання золотих молоточків!
Той сон запам’ятався на все життя. Проте казку про Ковалів щастя я написав чомусь тоді, коли був вже немолодою людиною і мав двох дорослих онуків. Так склалося.
В ті ж самі 60-80-ті роки було написано і більшість моїх пригодницьких повістей, сюжети яких ґрунтувалися на вже реальному життєвому матеріалі, про сільських підлітків і міських школярів.
Насамперед, це, звичайно, трилогія «Тореадори з Васюківки». Окремими частинами вона виходила у 1964, 1966 і 1970 роках. І тільки у 1973 р. була видана у «Веселці» як трилогія. З того часу саме як трилогія вона видавалась 32 рази, а ще 30 разів окремими повістями багатьма мовами колишніх республік СРСР, а також іншими іноземними мовами, навіть арабською і бенгалі.
Багато разів на прохання читачів і журналістів я розповідав, як народжувались «Тореадори...». Тому скажу тільки про головне. Першим поштовхом до роботи над повістю дійсно стала розповідь мого друга художника Євдокименка про те, як двоє хлопців заблукали в кукурудзяному колгоспному полі і вийшли звідти на дорогу до дому лише тоді, коли в селі заговорив гучномовець. Про це я написав оповідання, де вперше з’явились Ява і Павлуша. Дійсно, я їздив з письменниками на полювання у плавні на річку Удай. І там вночі, біля вогнища познайомився з дуже цікавим хлопчиком, метким таким, вигадливим, — Явою Ренем. І дізнався ще про його діда — діда Вараву. Я дійсно ще з дитинства, коли влітку жив у свого дядька серед сільських хлопців і старих сільських дідів, мав змогу побачити життя сільських школярів. Багато київських епізодів пов’язані з моїми особистими враженнями від Києва, адже я сам киянин. Про особливості життя і роботи на кіностудії я теж мав уявлення, тому що бував там, спілкувався з кінорежисерами, операторами. А от те, що стосується «театральних епізодів» в книзі, пов’язано з моєю роботою статистом у театрі ім. Лесі Українки в студентські роки — там я пізнавав особливості театрального середовища. Тобто, багато з того, що зображено в трилогії, так чи інакше було у моєму особистому житті.
Але ще більше, мабуть, в книзі уявленого, нафантазованого, домисленого. Друг Яви, Павлуша, такий же, як і Ява — фантазер і шибайголова, це наче я сам, що повернувся у дитинство. І оповідання про двох хлопців-тореадорів (а це було спочатку окреме оповідання) і їхню героїчну боротьбу з коровою Контрибуцією — теж нафантазовано. І багато, багато чого ще нафантазовано про різні неймовірні пригоди двох друзів.
Писалася трилогія досить легко, а головне — радісно. І я вдячний долі, своїй уяві і отим двом моїм героям, Яві і Павлуші, що заблукали колись у кукурудзі на Остерщині, — адже вони дозволили мені пережити неповторні щасливі хвилини безтурботного веселого хлоп’ятцтва, яких, на жаль, не було у моєму дитинстві. Трилогію я писав майже шістнадцять років, а поки писав, зжився з нею. Вона - частина мого життя, прекрасна його частина, моя молодість. І, звичайно, це моя найулюбленіша книга.
Мені часто дорікають, що я пишу про героїв, що не є зразковими. Вони не відмінники, часто бувають порушниками дисципліни, невгамовна фантазія раз у раз заводить їх в якусь халепу. Це дійсно так.
Але я згадую, як ще у далекому 1979 році «Комсомольська правда» надрукувала інтерв’ю з космонавтом Береговим. Інтерв’ю мало назву «Людина і вчинок». Йшлося у ньому про виховання у дітей певних чеснот, зокрема здатності до прийняття самостійних рішень, до вчинків. Саме ці риси характеру, вважав космонавт, відіграють у житті надзвичайно важливу роль, а в деяких критичних ситуаціях взагалі мають вирішальне значення (у моряків, льотчиків, космонавтів, хірургів, але ж і не тільки у них). На жаль, наголошував Береговий, значній частині наших дітей саме цих рис характеру бракує. Тому формування їх вкрай необхідне. Я абсолютно згоден з космонавтом. І вважаю, що саме через літературу можна виховувати у дітей потяг до вчинків — чесних і благородних. І що ти вдієш, коли ці прекрасні риси характеру не завжди збігаються з чеснотами відмінника (хай пробачать мені педагоги), навіть більше: риси характеру, що роблять учня бездоганним і зразковим (виключна сумлінність, поміркованість, виконання абсолютно всіх вимог і рекомендацій), часто приводять до втрати самостійності, інфантильності, невміння діяти, коли виникає в цьому потреба.
Що ж до моїх героїв в «Тореадорах», то не важко помітити, що для них характерні саме здатність до вчинку, найчастіше — до вчинку доброго, спрямованого на захист справедливості, на пізнання нового у житті, якась шалена допитливість і, в той же час, схильність до мрії. Я намагався показати не просту психологію цих дітей. І до того ж розповісти про все цікаво, адже діти не сприймають як нудного описування, так і голої дидактики.
І є ще одне в книзі, чи не найголовніше... її герої вміють по-справжньому дружити. До речі, читачі не-одноразово писали мені, чому важливі для них саме ці стосунки між друзями. Я про дитячу дружбу пишу взагалі багато. Тому що вважаю — дитяча дружба, якщо вона вірна дружба, це велике щастя, особливо якщо вона зберігається і в дорослому житті. Мабуть, дружба — найцінніше людське почуття, іноді навіть вище за кохання. Прекрасно, коли в житті тебе супроводжують друзі дитинства, молодості. Мені пощастило. У мене такі друзі були, є і зараз — друг моєї молодості Богдан Чайковський, перекладач, літературознавець, один з головних редакторів видавництв «Молодь», «Веселка», на жаль, його вже немає, І Рудольф Борецький, друг мого дитинства — він став відомим журналістом, письменником, заслуженим професором Московського державного університету, до речі, написав книгу спогадів «Качели» про найважчі роки нашого дитинства, окупацію в Києві, а також про деякі драматичні сторінки студентського життя в Київському університеті наприкінці 1940 — початку 1950 років книгу «Оползень». Ми і зараз постійно з ним спілкуємось.
На початку 2000-х років директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович попросив мене заново відредагувати «Тореадорів з Васюківки» для нового видання. Разом з ним ми це і зробили. Я зняв або приглушив деякі застарілі прикмети радянської епохи в окремих описах, дописав кілька нових епізодів і змінив кінцівку трилогії. В 2004 р. відбулася презентація «Тореадорів...» у новій редакції, перша презентація у моєму житті.
Я одержую багато листів від читачів «Тореадорів...», пишуть навіть ті мої читачі, що стали вже мамами, бабусями, батьками. Зараз вони перечитують трилогію разом зі своїми дітьми, онуками. Книга стала, кажуть вони, одним із улюблених творів для сімейного читання. Пишуть багато і сучасні школярі, іноді цілі класи. До речі, часто пишуть діти зі сходу України — з Донеччини, Луганщини. Не випадково, мабуть, і дитяча бібліотека ім. Всеволода Нестайка теж народилась на сході України — в 2004р., в місті Дружківка Донецької області.
Мені надзвичайно важливо і те, що «Тореадорів...», вже в наш час, добре сприймають представники сучасного молодого і середнього покоління творчої інтелігенції — письменники, журналісти, телеведучі, артисти... Вони прочитали «Тореадорів...» ще в дитинстві, забрали моїх героїв із собою у доросле життя і досі тепло згадують про свої враження від трилогії. На цю тему були відгуки, в пресі, телебаченні, в Інтернеті — письменників і журналістів Сергія Жадана, Світлани Поволяєвой, Наталки Сняданко, Андрія Кокотюхи, Олега Вергеліса, Фоми з гурту «Мандри», телеведучої Лідії Таран, директора «Мистецького арсеналу» Наталі Заболотної та інших.
Але не завжди у «Тореадорів з Васюківки» була така щаслива доля. Деякі рецензії на першу повість трилогії «Пригоди Робінзона Кукурузо» були просто нищівними. «Робінзон в онучах» — так називалась одна з них. Мене звинувачували в антипедагогічності, антипатріотизмі, знущанні над українською мовою і навіть у політичному невігластві (я написав, що загублену у болотах рушницю знайдуть через 300 років, при комунізмі. І це тоді, коли Хрущов запевняв, що радянські люди будуть жити при комунізмі через 20 років).
Це зараз «Тореадорів...» критики і журналісти часто називають класичним твором. А тоді, в 60–70-х, навіть на початку 80-х років все було значно серйозніше і драматичніше. Були письменники, які надсилали до Спілки письменників і навіть до ЦК КПУ «сигнальні» листи, а в самій Спілці влаштовувались в комісії з дитячої літератури гучні обговорення. Мета була одна: довести, що книга шкідлива для дітей і слабка як художній твір. І це тоді, коли в 1979 році Міжнародна Рада з дитячої та юнацької літератури Ай-Бі-Бі-Уай внесла «Тореадорів з Васюківки» в Особливий Почесний список Г-Х. Андерсена як один з видатних творів сучасної дитячої літератури. До речі, це визнання я одержав в прекрасній компанії — росіян С. Михалкова, А. Барто, С. Алексєєва, грузина Н. Думбадзе, киргиза Ч. Айтматова та деяких інших письменників.
Цікаво, а іноді і трагічно, складалася і кінематографічна доля «Тореадорів...». Ще у 1965 р. режисер Харківської телестудії Самарій Зелікин зняв телефільм «Тореадори з Васюківки» за моїм однойменним оповіданням, яке пізніше увійшло у трилогію. Цей телефільм у 1968 р. одержав Гран-прі на Мюнхенському міжнародному фестивалі телефільмів для дітей та юнацтва. Тоді багато країн закупили права на прокат «Тореадорів...». А в 1969 р. той же телефільм здобув Головну премію на такому ж фестивалі у м. Олександрія в Австралії. Проте ці нагороди не допомогли телефільму. На українському телебаченні він не прижився, мабуть, був не в «форматі» тих часів. Чиновники в оцінках фільму були одностайні: не відображає жодних позитивних моментів з життя підростаючого покоління країни соціалізму. Замість піонерів діють якісь погано одягнені хлопці, події розгортаються десь на пасовиську. Одним словом, не радянська це дійсність.
На жаль, не склалося і з екранізацією «Тореадорів...» як трилогії, створенням повнометражного кінофільму. І тут дали про себе знати ідеологічні перепони. Фільм повинен був зніматись на студії О. Довженка ще в 1964 році за повістю «Пригоди Робінзона Кукурузо». Знімати збирався кінорежисер Віктор Іванов, знаменитий своїми «За двома зайцями». Я написав кіносценарій, вже вибиралась натура. Але на обговоренні кіносценарію на колегії Міністерства культури один дуже впливовий письменник сказав, що таке кіно радянським дітям не потрібне — воно ідеологічно шкідливе. І картину закрили. А зараз є бажаючі (і не один) екранізувати трилогію, але затримка за «малим» — в Україні взагалі не знімають дитяче кіно, тому на державну підтримку, та й на спонсорів нема чого розраховувати.
Тож «Тореадори з Васюківки» поки що продовжують своє активне життя в книжковому форматі (є, правда, і в форматі аудіо-книги). Приємною несподіванкою для мене стало те, що результатами експертного опитування 2006 р. «Книжки незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ» трилогія «Тореадори з Васюківки» зайняла перше місце серед сучасної прози для дітей.
В пригодницький цикл моїх повістей входять також повісті «Пригоди Грицька Половинки», «Таємниця Віті Зайчика», «Чудеса в Гарбузянах», а також детективи — «Таємничий голос за спиною» і «Неймовірні детективи». Написані ще в 70–90-ті роки, всі вони у 2000-х роках були перевидані.
Окреме місце серед моїх повістей займають написані ще в 1976-1985 роках дві повісті в оповіданнях зі шкільного життя — «Одиниця з «обманом» та «П’ятірка з хвостиком». Герої їхні — міські школярі. В сюжетах тут теж багато веселих або драматичних пригод, проте більше уваги приділено психології дітей, проблемам, які їх турбують, складному життю дитячого колективу, де відбувається зіткнення різних характерів, яскраво виявляється особистість кожної дитини. І, як завжди, в них багато гумору.
Обидві повісті отримали схвальні відгуки у читачів і критики. За повістю «Одиниця з «обманом» у 1984 р. був знятий режисером А. Проченком на студії О. Довженка фільм. У тому ж році на XVII Всесоюзному кінофестивалі в Києві він одержав другий приз в номінації «Фільми для дітей та юнацтва», а в 1985 р. — спеціальний приз на Міжнародному кінофестивалі в Габрово (Болгарія). А «П’ятірка з хвостиком» одержала другу премію у 1985р. на Першому Всесоюзному конкурсі на кращу книжку для дітей.
На початку 2000-х років я написав ще одну шкільну повість, теж в оповіданнях, — «Супер «Б» з «фрикадельками». У 2010 р. видавництво «Країна мрій» об’єднало цю повість з двома попередніми шкільними повістями і видало їх вже як трилогію під загальною назвою «Супер «Б» з «фрикадельками».
Десь наприкінці 60-х років я вперше звернувся до драматургії. І, здається мені, не випадково. Відомо, що майже у кожної дитини в певний час, в одних раніше, іноді ще в дитячому садку, в інших пізніше, в отроцтві, виникає бажання стати актором. Одним вдається перехворіти цією дитячою хворобою швидко, безболісно, але дехто продовжує хворіти на неї хронічно, майже все життя. Я саме належу до тих, хто любов не так до акторства, як до театру, театрального мистецтва, зберігає все життя.
Ще коли мені було 11-12 років ми з моїм двоюрідним братом Толею Сулименком жили на вулиці Жилянській в будинку № 120. У флігелі його, у напівпідвалі, мешкала родина Фарберів — в минулому провінційних акторів. До революції у Луцьку в них була навіть власна антреприза. Тато Толі колись вчився в Луцьку з їхнім сином, відомим київським психіатром, і продовжував приятелювати з Фарберами. Під час війни Фарбери як кримчаки мали йти у Бабин Яр, але не виконали наказ окупантів і залишилися вдома. І ніхто з сусідів у двох багатоповерхових будинках не видав їх німцям. Саме під час окупації ми з Толею особливо тісно спілкувалися зі старими Фарберами — слухали, не закриваючи рота, про їхні захоплюючі одісеї. Але чи не найбільше враження справляла на нас скриня Фарберів, величезна, оперезана залізними смугами дубова скриня. Раз на рік її відчиняли, і на задньому дворі, біля сараїв, провітрювалося все, що там було. А було там багато казкових речей, від яких розбігалися очі: театральні костюми, чорні фраки, військові мундири минулого століття, довгі дамські сукні, козацькі жупани, шаровари... І бутафорські шпаги, шаблі, пістолі... Чиє хлоп’яче серце не тенькнуло б від такого видовища!
Після звільнення Києва у відкритих знову школах запрацювали і шкільні драматичні гуртки. Ми з Толею, звичайно ж, стали «акторами». Брат грав навіть такі серйозні ролі, як роль Єгора Буличова. Я ж далі «простаків» не пішов. Але був у нас і справжній успіх — на новорічний карнавал у п’ятдесяту жіночу школу ми з’явились у гвардійських мундирах з еполетами і при шпагах. Певне враження у дівчат від цього маскараду було забезпечене. Ну а мундири, звичайно ж, були «від Фарбера».
А у 1948-1949 роках вже студентами, ми з тим же Толею, моїм близьким другом Богданом Чайковським і Олегом Микитенком, сином відомого українського письменника, два сезони працювали статистами у Київському театрі ім. Лесі Українки. Виходили на сцену разом зі знаменитими Романовим, Халатовим, Білоусовим, Смирновою, Драгою... Одержували свої 15 карбованців за вихід, не промовляючи жодного слова, втім, серця наші були сповнені невимовної гордості і самоповаги. Що не заважало знаменитим акторам дивитися на нас не більше як на театральний реквізит. Толя пізніше, крім університету, закінчив ще й театральний інститут і став відомим театральним критиком Сулименком Анатолієм Сергійовичем. Для мене він завжди був найвищим авторитетом у театральних справах.
Ну, а я... Чи міг я, ставши письменником, не спробувати себе в драматургії?
І от у 1969-1970 роках, майже відразу у кількох театрах — Луцьку, Ужгороді, Дрогобичі, Миколаєві — була поставлена і успішно пройшла моя перша комедія-жарт «Марсіанський жених». В тому ж 1970 р. київський театр ім. Івана Франка підготував виставу за моєю повістю «Пригоди Робінзона Кукурузо» за жанром — комедію з музичними номерами, а трохи пізніше поставив ще одну мою п’єсу «Перо Жарт-птиці», теж з багатим музичним супроводом. Ці дві п’єси, що йшли і в інших театрах, поклали початок сценічної історії моєї драматургії для дітей.
Особливий розголос не тільки в Україні, але й в деяких інших республіках СРСР, одержала постановка моєї п’єси «Вітька Магеллан», яка в 1975-1980 роках ставилась у багатьох театрах з доповненням у програмках: «Засідання комісії у справах неповнолітніх з перервою на 15 хвилин». Соціально-етична проблематика п’єси знайшла гарячий відгук у глядача. А у 1976 р. на Республіканському конкурсі Міністерства культури УРСР, Секретаріату ЦК ЛКСМУ та правління Спілки письменників на кращий драматургічний твір для дітей та юнацтва п’єса одержала премію.
В наступні роки я написав ще кілька п’єс для дорослих, в основному, це комедії — «Кіностріха діда Гаврила», «Пересадка серця» та інші, але особливого успіху вони не мали.
А от п’єси для дітей я й надалі продовжував писати. Більшість з них написані у 1990-2000-ті роки. Деякі створювались за мотивами народних казок «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат», «Солом’яний бичок і рок-група «Ко-за-чок», «Пан Коцький»... Інші п’єси тісно пов’язані з моєю прозою — «Загадковий Яшка», «Секрет Васі Кицина», «Таємниця рудого Жевжика», «Ковалі щастя», «Таємниця Країни Сонячних Зайчиків»... Деякі з п’єс ставились в ТЮГах (у Сумах, Дніпропетровську), інші — у лялькових театрах Києва, Донецька, Полтави, Луцька, Кіровограда). Я і зараз підтримую постійні зв’язки з театрами.
Попередня Наступна 