Наша адреса: 03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
	Пошук по сайту

Додаток №3

Дитинство — одне на всіх

Дійові особи: бібліотекар, Ява, Павлуша (герої трилогії В. Нестайка «Тореадори з Васюківки»), Крістель, Вольфганг, Огірковий король (герої творів К. Нестлінгер), Ніна, Цепелін (герої повісті «Цепелін» Т. Гаугена), Еміль, Густав, директор школи Юстус (герої творів Е. Кестнера), Ельвіс Карлсон (герой однойменної повісті Марії Гріпе).

Звучить пісня Ю. Чічкова «Детство  — это я и ты» на слова М. Пляцковського. Перед завісою  — Ява і Павлуша.

Ява: Павлушо! Диви, яку я записку знайшов у книзі про нас. Взяв у біб-ліотеці, розгорнув, а там...
Павлуша (читає): «Цілком секретно від Ганса Кристіана Андерсена! Летіть, хрущі. Відень, 1945. Начхати на огіркового короля. Хто врятує Цепеліна? Юстус — справедливість. А Ельвіс — це Ельвіс». Чортівня якась!
Ява: Ох, Павлушо! Та це ж якась таємниця! Може... якась секретна організація. Або ключ до шифру.
Павлуша: Яво, нам таких пригод зі шпигунами і трьома невідомими, здається, вистачало. Читачі он як сміються! Якось несолідно...
Ява: Хай сміються на здоров’я! Можна подумати, що ти не любиш при-год і таємниць!
Павлуша: Хто — я? Думай, що говориш! Але як із цим розібратися? За що зачепитися?
Ява: Не знаю...
Павлуша: Я теж. Ну, диви: «Таємниця! Цілком секретно від Ганса Хри-стіана Андерсена». Які там секрети, коли він помер ще в позаминулому столітті... Стій! Яво, здається, я про щось здогадався!
Ява: Ну?
Павлуша: Треба йти до бібліотеки! Ти ж книжку взяв саме там?
Ява: Так! Тим паче, там зараз проходить Тиждень дитячої книги.
Павлуша: Гайда! (Ідуть).

Розкривається завіса. На сцені — книжкова виставка, присвячена лауреатам Андерсенівської книги. Виходить бібліотекар.

Бібліотекар: Дорогі друзі! Шість днів ми мандрували з вами неосяжним Книжковим всесвітом — у казкові країни та фантастичні світи, у різні куточки нашої планети та в глибину віків... Сьогодні відбудеться наша остання мандрівка — країнами Європи. Ми познайомимося із життям ваших ровесників у різних містах. Про них нам розповідають зарубіжні письменники — лауреати премії імені Ганса Кристіана Андерсена.

2 квітня, у день народження великого казкаря, раз у два роки, дитячим письменникам і художникам присуджується головна нагорода — Міжнародна премія імені Ганса Кристіана Андерсена. Її часто називають «малою Нобелівською премією». Золоту медаль з профілем великого данійця вручають лауреатам на конгресі Міжнародної ради з дитячої книги. Ініціатором започаткування   Андерсенівської премії стала німецька письменниця Еллі Лепман. Першим лауреатом стала в 1956 році англійська казкарка Елеанор Фарджон, автор відомої книги «Хочу Місяць!». Певно, вам добре відомі імена і наступних лауреатів: Астрід Ліндгрен, Джанні Родарі, Джеймс Крюс. На жаль, українських письменників серед них ще немає. Але, крім самої премії, існує також Особливий Почесний список ім. Андерсена, куди внесені книга Євгена Білоусова «Казки та легенди Криму» і трилогія Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки».

Виходять Ява і Павлуша.

Бібліотекар: Ось і завітали до нас нерозлучні друзі, які, певно, вам усім добре знайомі.
Ява: У книжці, яку я взяв у бібліотеці, ми знайшли таємничу записку. (Подає її бібліотекарю).
Бібліотекар (читає записку): Так, Яво, ви з Павлушею не помилилися, завітавши до нас. Оскільки саме ці слова — ключі до назв книг лауреатів премії імені Ганса Кристіана Андерсена.
Павлуша: А як нам дізнатися, про які книги йде мова?
Бібліотекар: Для цього в бібліотеці існують каталоги, картотеки, але краще буде звернутися до нашої виставки, де представлено багато творів лауреатів.
Ява (біля виставки): Ось! Я знайшов! Автор повісті «Летіть, хрущі!» Крістина Нестлінгер.
Павлуша: Вона також написала книгу «Начхати нам на Огіркового короля!». Цікаво, що це за письменниця.
Бібліотекар: Крістина Нестлінгер —австрійська дитяча письменниця. Народилася вона в 1936 році у Відні, а її дитинство припало на роки Другої світової війни. Про це вона й розповіла в автобіографічній повісті «Летіть, хрущі!». Але краще за все буде, коли ми запросимо до себе малу Крістель, яка пережила воєнне лихоліття, проте залишилася дитиною.

Чути гудіння літаків. На сцену виходить  Крістель.

Крістель (наспівує):

Летіть, хрущі, Сміливці весняні, Мій батько на війні... А ми у краю матерів, І край той на попіл згорів.

 

 

 

Дивна пісенька? Але таку ми співали в нашому дитинстві, у воєнному Відні. Мені завжди здається, що в моєму житті були тільки голод, бомби і руїни. Щоранку моя бабуся бурчала через гнилу картоплю та лаяла Гітлера, мама завжди боялася за тата, в якого ніяк не гоїлися рани, і всі боялися, що прийдуть росіяни. Але коли вони прийшли, моїм найкращим другом став кухар Кон з Ленінграду. Певно тому, що він був зовсім невоєнною, дуже мирною людиною... А взагалі від війни постраждали всі: і німці, і австрійці, і росіяни, і діти, і дорослі. Може, тому я і стала дитячою письменницею, щоб повернути собі світ дитинства. Хоча і в ньому не все просто і легко. Навіть у казках. Наприклад, у вас в голові поселяється гном...
Ява: Так це ж чудово! Є кому підказувати на уроках!
Крістель: Е, ні, той гном вередливий і з характером. Може допомагати, а може і підбурювати на не зовсім хороші вчинки... Або у вашій родині з’являється чудовисько.
Павлуша: Яке?
Бібліотекар: Дивіться!

На сцену виходить Огірковий Король, Вольфганг і Мартіна.

Огірковий Король: Ми звати Кумі-Орі Другий із рід Погрібні! Ми вигнаний повсталий піддані. Ми просить тимчасово притулок! Ми наказуй робити все, що ми хотіти! (Іде).
Вольфганг: Нічого собі — «тимчасово». Живе у нас з Великодня... бридота така!
Мартіна: Якби він був чуйним огірком, він би вже давно щез. Через нього в домі тільки сварки.
Вольфганг: Тому що він подобається татові. Ми всі робимо тільки те, що хоче тато: і я, і ти, і мама, і дідусь, і Нік! Тато вважає нас своїми підданими, хіба ти не знаєш?
Мартіна: Знаєш що, Вольфганге? Нам треба спуститися в погріб. Дізнаємося, що то за піддані, які вигнали короля. Може, вони нам допоможуть, а ми їм. Адже так жити неможливо!
Вольфганг: Клас, Мартіно! Ти найрозумніша сестра в світі! (Ідуть).
Ява: Виходить, і в Австрії проблеми з батьками... Та певно, в усьому світі.
Бібліотекар:  А у вас також?
Павлуша: Та ні... Але все-таки батьки часто не розуміють дітей. І багато чого їм забороняють.
Голос з-за завіси: А найгірше — вони взагалі забувають, що у них є діти.
Ява: Це хто?

Виходить Цепелін.

Цепелін: А ніхто. Хлопець без імені.
Павлуша: Так не буває. Стій-но! А можливо... ти також герой книги лауреата Андерсенівської премії? Ось, у записці... З хрущами та Огірковим королем ми розібралися. А ти хто — Цепелін?
Цепелін (похмуро): Ні.
Ява:  Не бреши! (Бере книгу із виставки). Ось: Турмуд Гауген «Цепелін». А від чого тебе треба рятувати?
Цепелін (так само похмуро):  Ви не врятуєте. І я не Цепелін. Ніхто не знає мого імені. А захочете щось про мене дізнатися — спитайте дівчинку на ім’я Ніна.
Бібліотекар: Здається, у тебе якесь горе.
Цепелін: Я втік з дому.

Відходить убік. На сцену виходить Ніна.

Ніна: Цього літа у мене вперше з’явилася таємниця. Усе почалося у понеділок, увечері, 10 липня... Сині парусинові черевики, на яких червоними літерами написано «Цепелін», немовби звалилися з неба. Хтось насвистував у саду. І сидів на кленовому дереві. Мамо і тато були настрахані — адже це відбувалося зовсім поруч. Може, на дачі жив злочинець або терорист? Але я знала те, чого не знали батьки...

Цепелін підходить до Ніни.

Цепелін: Мені не лишалося нічого іншого, як втекти з дому.
Ніна: Але чому? Що ти накоїв?
Цепелін: Я хотів би, аби вони зрозуміли, що мають дітей.
Ніна: Вони — це твої батьки?
Цепелін: Так.
Ніна: Хіба вони не розуміють, що мають дітей?
Цепелін: Ні, вони занадто зайняті собою. Весь час їм щось заважає. Весь час вони за щось сваряться. Весь час мати пакує свою валізу і йде геть. Весь час батько йде по неї і знов приводить додому. Весь час. Весь час.
Ніна: Тепер мені ясно, чому ти втік.
Цепелін: Я просив їх помиритися. Гаразд, відповідають вони, а потім забувають, і трохи згодом починається все спочатку.
Ніна: Ти повернешся додому?
Цепелін: Ні, не раніше, як вони дадуть слово не зчиняти бійок та сварок та пообіцяють більше думати про мою сестру й про мене. А якщо вони не дадуть мені письмової обіцянки, я тут же зникну.
Ніна: Куди саме?
Цепелін: Я цього не скажу. (Іде).
Павлуша (з тривогою): Чи повернеться він додому? Як би там не було, а батьків не обирають. І без них не можна...
Ява: Певно, про це не знає і сам письменник.
Павлуша: А мені дуже сподобалося те, що він говорить з дітьми, як з дорослими. Хотілося б знати про нього більше.
Бібліотекар: На жаль, норвезький письменник Тармуд Гауген мало відомий в Україні. «Цепелін» — єдиний твір, перекладений українською мовою. Андерсенівську премію він отримав у 1990 році. Ви вже помітили, що як ніхто, письменник розуміє дитячу душу. Про це свідчать хоча б його слова: «...Неважливо, де і як хтось з нас виростав, є одна річ, притаманна дітям повсюди: вони маленькі в цьому великому світі, вони не мають ніяких прав у взаєминах із дорослими, бо ті вважають, що знають усе на світі ліпше за них».
Ява: Звичайно! Тільки й чуєш: «Мовчи, ти ще малий!».
Павлуша: Або: «Які проблеми в твоєму віці!».
Ява: Дуже добре, що є такі дорослі, які розуміють дітей.
Бібліотекар: Так! І таких дорослих вистачає не лише серед письменників. Наприклад, вчителі... З ними також кому як пощастить, але якщо зустрінеш у житті доброго вчителя — запам’ятаєш його назавжди.
Павлуша: Нам з Явою пощастило. Ми Галину Сидорівну запам’ятали назавжди. Це вона допомогла нам помиритися після сварки.
Бібліотекар: Пощастило і вихованцям однієї школи-інтернату... До речі, які там наступні слова у вашій таємничій записці?
Ява: Юстус-справедливість! Але я не бачу на виставці жодної книжки з такою назвою.
Бібліотекар: Мова йде про одного з героїв повісті «Летючий клас» німецького письменника Еріха Кестнера. Юстус — це прізвисько директора школи-інтернату, доктора Бек. Хоча давати вчителям прізвиська й недобре, але, певно, директор зовсім не ображається. Навпаки — таким можна лише пишатися!
Павлуша (зацікавлено): А що — цей клас справді летючий?
 Бібліотекар: Про це можна запитати директора.

Виходить Юстус.

Юстус: Багато хто забуває своє дитинство, як непотрібний одяг або номер телефону. Але хіба вони лишаються справжніми  людьми? А для вчителя забувати дитинство зовсім неприпустимо! Хіба я зрозумів би бійку моїх вихованців з гімназистами, яку вони зчинили, щоб визволити товариша. Я не покарав їх, оскільки на їхньому боці була справедливість. Мені було лише прикро, що вони не довірилися мені одразу... Або, наприклад, малий Уле, якого всі вважали боягузом, стрибнув з вишки з парасолькою і зламав ногу. Це був нерозумний вчинок, але саме так хлопець переміг свій страх і почав поважати самого себе. Або треба дізнатися, що трапилося з найкращим учнем Мартіном, чому він ходить перед Різдвом неуважний і засмучений. Хіба я міг би їх зрозуміти, коли б не пам’ятав свої дитячі роки, своїх друзів, радощі й прикрощі дитинства? І я звертаюся до вас, як звернувся на Різдво до своїх вихованців: «Головне — не забувайте! Не забувайте своєї юності!.. Тепер, коли ви ще діти, говорити вам таке здається непотрібним, зайвим. Але це не так! Повірте нам! Ми постарішали, і попри все залишилися юними. Ми відчуваємо це!..». (Іде).
Ява: Ми вже розшифрували майже всю записку, побували в Австрії, Німеччині, Норвегії... А куди ми помандруємо зараз?
Бібліотекар: Наступна наша мандрівка буде до Швеції. А познайомимося ми з Ельвісом Карлсоном.
Павлуша: Та з Карлсоном, що живе на даху, ми вже давно знайомі!
Бібліотекар: Ні, це зовсім не той Карлсон, хоча теж дуже незвичайний хлопчик. У нього є своя Таємниця. Але найкраще про це розповість він сам.

Виходить Ельвіс.

Ельвіс: Добрий день! Мені шість років, а звати мене Ельвіс. Так мене назвали на честь улюбленого маминого співака — Ельвіса Преслі. Але я зовсім на нього несхожий, тому що зовсім не вмію співати. І не люблю грати в хокей, чим засмучую свого батька. Взагалі з батьками в мене складні взаємини.
Бібліотекар: Чому, Ельвіс?
Ельвіс: Напевне, тому, що я не такий, як всі нормальні діти. І з дітьми я не вмію дружити. Але в мене все-таки є справжні друзі — мій дідусь та студент Петер. Вони мене розуміють. І мої клопоти їм не здаються дріб’язковими.
Ява: А що то за клопоти?
Павлуша: І яка твоя таємниця?
Ельвіс: Ну, по-перше, найбільш за все я люблю саджати квіти. І прагну до того, щоб кожна людина, особливо самотня, мала свою квітку. Нещодавно я вирощував соняшник біля старого будинку, де оселилися хулігани. Будинок повинні були зруйнувати... але не зруйнували. І хулігани почали мені допомагати. А ще в цьому будинку я знайшов записку...
Ява: Яку?
Ельвіс: Ось! Я навчився читати, щоб дізнатися, що в ній. (Читає). «Я пишу це зараз. Я — це я. Петер — це Петер». А Ельвіс — це Ельвіс.
Павлуша: А твоя таємниця...
Ельвіс (усміхнувшись): Та це ж і є моя таємниця? Хіба ви не здогадалися?

Ява з Павлушею дивляться одне на одного і здвигують плечима.

Ява (невпевнено): Та ні, здається, ми зрозуміли...
Павлуша: Бо Таємниця — це те, що потрібно кожному для щастя.
Бібліотекар: А що потрібно дітям для щастя?

На сцену виходять всі учасники вечора.

Крістель: Щоб дитина була щасливою, потрібно, щоб вона ніколи в житті не чула, як падають бомби.
Вольфганг: А ще потрібно, щоб мир і лад був вдома. Щоб дорослі прислухалися до дітей...
Цепелін: Я згоден. Батьки не повинні забувати, що в них є діти.
Ніна: І не вважити їх своєю власністю.
Юстус: Дитинство буде нещасливим без добрих друзів та мудрих вчителів.
Ельвіс: Друзі мої! Завжди будьте самими собою!
Бібліотекар (до Яви і Павлуші): Ви згодні?
Ява і Павлуша (разом): Так!!!

Звучить мелодія пісні М. Пляцковського «Детство — это я и ты».
Завіса.

Попередня Наступна