ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
Твори А. Григорука вибудовуються на гострому та цікавому
сюжеті. У них багато веселої вигадки, словесної гри. Їхня
мова органічна, стилістично виважена, лексично багата і
водночас доступна для найменших читачів.
М. Більчук
ГРИГОРУК АНАТОЛІЙ ІВАНОВИЧ
(1932)
Анатолій Іванович Григорук народився 20 березня 1932 року в селі Махаринці на Вінниччині. У п’ять років навчився читати, розглядаючи газети та журнал «Конярство», які батьки виписували додому. У цьому ж селі закінчив перший клас школи. А потім була німецько-радянська війна, під час якої сім’я жила дуже сутужно, хлопець школу не відвідував. Письменник казав, що «жили холодно і голодно… ледь зводили кінці з кінцями». Після війни Анатолій продовжив навчання у Бродецькій семирічній школі, де на той час мешкала родина. А з переїздом до Бердичева у 1950 році закінчив зі срібною медаллю міську школу.
За порадою товариша він вступив до Київського політехнічного інституту, та не лежала у хлопця душа до інженерної справи. І через рік Анатолій подав документи у Київський університет імені Тараса Шевченка на філологічний факультет. Навчався він успішно і 1956 року закінчив вуз із червоним дипломом. Далі поїхав на Хмельниччину учителювати. Це було село Коричинці, відоме тим, що у ньому вбили легендарного борця проти соціального гніту Устима Кармалюка. Анатолій Іванович згадував про той час так: «Не мені судити, що з мене був за вчитель, яким я був класним керівником-вихователем. Але саме із закріпленого за мною 8-го класу діти згодом пішли в широкий світ: хто в інститут, хто в технікум, хто на курси чи в профучилища. Лід зневіри (у користі навчання) було зламано. І це головне, що мені пощастило зробити на коричинецькому перепутті». Маючи проблеми зі здоров’ям, А. Григоруку довелося покинути учителювання, і деякий час він був співробітником бердичівської міської газети, а з 1958 по 1968 роки – редактором та завідувачем редакції у Дитвидаві (згодом видавництво «Веселка»). П’ять років викладав літературне редагування у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. З повагою згадує Анатолій Іванович письменників та ілюстраторів цього видавництва: В. Нестайка, Б. Чайковського, О. Буценя, А. Базилевича, Г. Якутовича. У той час він одружився, народилися доньки, які також свою долю пов’язали з гуманітарною сферою. У 1964 році у видавництві «Веселка» побачила світ його перша книжка для дітей «Семафори відкрито». Згодом там же надрукували й інші книжки письменника: «Гусак Червонолап», «Пухова сніговиця», «Побрехенька про лиху напасть» тощо.
Маючи вже кілька виданих книжок для дітей, 1968 року Анатолій Іванович перейшов на роботу у редакцію відомого на всю Україну журналу для дітей «Малятко», де пропрацював майже півстоліття. Обіймав посади відповідального секретаря та головного редактора. З теплотою розповідає він про свої знайомства із письменниками старшого покоління: Н. Забілою, М. Пригарою, І. Сенченком, О. Іваненко, Григором Тютюнником, П. Глазовим, які друкували свої твори на сторінках журналу. Давно відомі автори та письменники-початківці були вдячні умілому редактору за його правильні підказки та правки до їхніх текстів. Але були і незадоволені. Такі вже особливості роботи у літературного редактора.
За роки незалежності України у різних видавництвах вийшла низка творів письменника. Серед них «Волелюбний Вітер», «Триста бочок із медами», «Чим хата багата» та багато інших. Пише письменник переважно для дошкільників та дітей молодшого шкільного віку, прагнучи бути з дітьми максимально щирим, «достукатися до душі» юного читача, «зацікавити, схвилювати, щось підказати, у чомусь зорієнтувати». Письменник – майстер короткого оповідання. Це розповіді, вірші, переклади з інших мов, які також надруковані у читанках, різних збірниках. У його творах багато вигадки, гумору. Вони однаково зворушують і маленьких, і дорослих читачів. А ще зачаровує рідна українська мова – соковита, жива, легка і динамічна. У доробку Анатолія Івановича також є ліричні вірші для дорослих, що надруковані на сторінках газети «Літературна Україна» та журналу «Київ». А ще у письменника є хобі – він займається малюванням пейзажів, адже в душі і пам’яті з його дитинства та юності назавжди оселилися чудові, неповторні картини рідної подільської природи.
А. І. Григорук – заслужений журналіст України, лауреат літературної премії імені Наталі Забіли та літературної премії імені Платона Воронька.
ПЕРША ДОРІЖКА В НЕБО
Герої оповідань збірки потрапляють у різні життєві ситуації, інколи небезпечні, часом комічні, найчастіше нетипові, чи такі, свідком яких був сам автор. Але завжди ці розповіді спонукають замислитися і вирішити, що добре, а що погане, справедливо чи несправедливо, часом швидко прийти на допомогу людині чи тварині або ж заступитися за слабшого. Це розповіді у творі «Нещасливий день», коли маленька Василинка окрім поганих вчинків Феді протягом дня побачила і хороші; чи Грицик з оповідання «Бабусина прем’єра», який мужньо захистив свою бабусю від «сіроманця»; або ж «Перша доріжка в небо» про онука автора – Юрася, який, не дивлячись на перший невдалий політ, знайшов у собі сили перебороти страх і вдруге полетіти на дельтоплані. А книжкова ілюстраторка О. Бугренкова емоційно зобразила у малюнках окремі епізоди з розповідей книжки.
ПРАПРАВНУК БАРОНА МЮНХГАУЗЕНА
Пригодницьку повість-казку створено у звичній для автора манері окремих оповідань. Але герой цих оповідань один – третьокласник Федір Зайченко. Він часто вскакує у якісь халепи, завжди розповідаючи про них «чистісіньку правду». От тільки його «…домашні, та й не тільки домашні, а й у школі, чомусь вважають, що [він] невиправний фантазер, … такий вигадник, якому й пари на світі нема». А пригоди із ним трапляються дійсно такі, у які насправді важко повірити. То Федько кобру загіпнотизував у зоопарку, то замакітрив голови зграї собак, то, тримаючись за лапи папуги породи Ара-Макао, політав над київськими багатоповерхівками і впав у ботанічному саду, замурзаний як шмаровоз. А ще так видресирував жабів, що вони квакали у лад, наче справжній хор. А одного разу взимку, їдучи на санях з височенної кручі, перетворився на снігового балабуха, великого як слон. А може усього цього і не було? Недарма ж дідусь називає Федора праправнуком барона Мюнхгаузена.
Видання містить багато афористичних народних висловів, що поповнять словниковий запас читача. Наприклад, мокрого місця не лишиться; став, як мальований стовп; танцювали, танцювали та не вклонилися; ведмідь на вухо наступив; скрутити в’язи; ніби води у рот набрав; не продавати витрішки; клеїти дурня тощо.
ТРИСТА БОЧОК ІЗ МЕДАМИ
Оповідання, що зібрані у книжці, дуже різні за своїм змістом. Та ознайомившись із ними, можна дізнатися багато цікавого: що було в історії українців; що таке Всесвіт; звідки взялися фарби; які є у людей «нічні» професії; яка гра особливо вимагає від гравців уміння мислити; як у різних країнах святкують Новий рік. А також, хто і коли вигадав сучасну конструкцію бджолиного вулика; яке давнє і цікаве минуле має оцет; які досі існують стародавні ремесла тощо. Зрозуміло та коротко змальовує автор інші цікаві історії, розповідає про події та відомих людей людей, а художниця Є. Рудюк яскраво ілюструє кожну розповідь.