ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
ГАЛИНА ПАГУТЯК
(1958)
Сучасна українська письменниця Москалець Галина Василівна, знана як Галина Пагутяк, народилася 26 липня 1958 у селі Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Працює у жанрах фентезі, наукової фантастики й готичного роману. За свою літературну діяльність отримала визнання серед читачів і критиків. Її головна нагорода – Шевченківська премія з літератури (2010) за книгу прози «Слуга з Добромиля».
Майбутня письменниця виховувалась у сім'ї вчителів Василя Пагутяка і Іванни Басараб. У дитинстві Галина любила слухати містичні розповіді старших. Наприклад, її дідусеві перед Другою світовою війною було видіння: пасучи вночі коней біля вогнища, він помітив, як полум'я почало звиватися, рости вгору, а з нього вилетіла колона (дике весілля) і, за кілька секунд зникла. Згодом Галина дослідить це, дізнається, що дике весілля є у європейських міфологіях та напише роман «Зачаровані музиканти». Отже, в сім'ї до таких речей ставились серйозно.
У дитинстві Галина Пагутяк була дуже завзятою і допитливою дівчинкою. Вона завжди брала із бібліотеки книги, читала художні твори, навіть самостійно вчила іноземні мови, користуючись словниками та розмовниками.
Юнацькі роки майбутньої письменниці були присвячені активному пошуку себе у соціумі. Спочатку Галина хотіла стати археологом, але для цього треба було мати партійний квиток. Згодом, після невдалої спроби вступити на філософський факультет університету, вона написала повість – спогади про 10 клас. Вислала твір у Київ, в Спілку письменників і отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Там їй запропонували публікацію твору, при умові його скорочення вдвічі. Вона не погодилась.
У віці 18 років узимку Галина втекла з дому до Одеського ПТУ, де готували штукатурів-плиточників. Згодом працювала на Бориславському фарфоровому заводі, інколи стоячи біля конвеєру по кілька змін. У цей складний, але корисний для розуміння свого місця в світі, час майбутня письменниця пише повість «Діти», яка була надрукована у журналі «Дніпро» у 1982 році. Ця подія остаточно переконала її у виборі професії.
Вона вступає на факультет української філології Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, після закінчення якого працює спочатку у державній, згодом – приватній школах, Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї. Але потяг до письменництва дається взнаки. Вона починає писати романи у своєрідній манері, нерідко відходячи від загальноприйнятих канонів прози, через що навіть у незалежній Україні має проблеми з видавцями. Згодом Пагутяк написала і кілька дитячих книг.
Перші книги Галина видала ще за часів радянщини, хоча її наполегливість, непоступливість і сміливість у судженнях заважали їй друкуватися. Тим не менш, книга «Господар» (1986 р.), що була надрукувана у київському видавництві «Радянський письменник», вийшла у світ з фантастичним для сьогоднішньої України тиражему 65 тис. примірників. Державні видавництва могли собі дозволити такі наклади.
Критики називають прозу Галини Пагутяк містичною, фантастичною та химерною, а саму авторку – таємничою. На своєрідний світогляд і характер творчості наклалося походження письменниці. Батьків рід Погутяк походить з бойківського села Сторона Дрогобицького району Львівської області, де, за словами письменниці, кожен другий – її близький або далекий родич.
Мама Галини розповідала, що її рід дуже давній. Під час роботи над романом «Слуга з Добромиля» (2006 р.) Галина Пагутяк дослідила свій родовід по маминій гілці й дійшла до висновку, що вона – нащадок Влада Цепеша, більш відомого як Дракула, адже перше – місцеве прізвисько валаського князя, а друге – творіння письменників і кінематографістів. Справжнє його прізвище, як і матері Галини – Басараб. Ця династія понад 600 років правила князівством. За словами самої письменниці, таке походження нагадує сьогодні тільки її руде волосся. І хоч у дитинстві її стригли, аби позбутися цього кольору, вона рада, що залишилась рудою.
У 2010 році за книгу прози «Слуга з Добромиля» письменниця удостоїлася Шевченківської премії в галузі літератури. Інститут літератури подавав заявку письменниці на здобуття премії тричі. Перші два рази виявились неуспішними. За словами Галини Пагутяк, це дуже велика приємність для неї, адже зазвичай інститут подає заявки літературознавців.
Були у письменниці й кризові моменти творчості. Пані Галина зізналася, що після роману «Магнат» (2014 р.), що вийшов у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», більше не планувала писати великих творів. Хотілось зайнятися редагуванням чужих текстів, фактично – відійти від письменницької справи, покинути велику літературу. Наступні два роки виходять невелика повість, книга для дітей, перевидання старих книг та 2 томи майбутнього десятикнижжя письменниці.
Та вже в 2016 році вона презентує роман «Гіркі землі» про важку долю галицької Каліфорнії – Борислава та його жителів, половина з яких уже виїхала на заробітки в пошуках кращої долі. В однойменну книгу окрім роману входять ще чотири оповідання.
Згідно рецензій до її робіт, письменниця відкриває перед читачем неймовірний фантастичний світ, при цьому змушуючи його повірити в реальність описаного, так що легко можна втратити нитку дійсності. Її проза – не лише літературний текст, а цілісний духовний простір, що об’єднує міф, історію, сучасність і вічність. Її твори – це діалог із тінями, мандрівка через час і простір, де головним завжди лишається серце людини й її здатність бачити світ неочевидно, відчувати його глибше, ніж дозволяють слова. Унікальна тональність її письма захоплює, а її голос – тихий, але впертий – залишається у літературному просторі як голос душі, що шукає істину й не боїться мовчання.
Нова українська література потребує різножанровості творів. Чим ширший спектр жанрів, тим більший вибір у читача. Особливо цінуються ні на кого не схожі, самобутні автори. До таких належить і Галина Пагутяк. Юрій Винничук написав: «Жодна інша українська письменниця не писала й не пише так, як Галина Пагутяк. Вона така одна».
Слуга з Добромиля
Книга була видана в 2006 р., отримала Шевченківську премію в 2010 р. Сьогодні ідея твору сприймається сучасним читачем як спадкоємність вічних цінностей народу, серед яких віра в перемогу добра, самопожертва заради миру і спокою людей, які споконвічно живуть на своїй землі.
Винничук вважав, що проза Пагутяк близька до жанру магічного реалізму. Сама письменниця неодноразово згадує у своїх текстах тих «магічних реалістів», переважно Маркеса. Редакторка Оксана Пелюшенко вважає, що роман належить до так званої химерної літератури. На її думку, це не фантастика, не фентезі й не історичний твір, хоча елементів усього цього в «Слузі… » вистачає. Саме тому іноді важко зрозуміти, твір якого жанру перед вами. Так, це роман, але водночас «Слугу…» можна вважати і філософською притчею, і сповіддю. Це той випадок, коли читають однакове, а розуміють різне і по-різному.
Отже, роман розповідає про, власне, Слугу з Добромиля, який є головним героєм, оповідачем, слугою Купця з Добромиля, товаришем Купця з Перемишля, а за сумісництвом ще й сином опиря і відьми. Він має багато імен і вірно служить своєму пану з початку ХІІІ ст. На очах Слуги будувалися і занепадали держави, розпалювалися війни, змінювалися правителі, гинули невинні, приходив мир, століття змінювалося століттям, і лише він, найвірніший слуга свого пана, залишався на варті краю, захованого серед карпатських гір коло Старого Самбора. Вся книга – це його розповідь, сповідь того, хто не може вмерти, навіть якби й захотів. І це страшенно глибока філософська і багатогранна розповідь, яка переносить читача крізь вир століть, змушує його виринати то в часи правління князя Лева Даниловича, то бути свідком жахливих злочинів НКВД і комуністичного режиму в цілому.
Незважаючи на те, що історія крутиться навколо опирів та їхніх діянь, у центрі описаного все одно залишається людина. Галина Пагутяк намагається визначити її місце в світі, показати у всій красі і у всій потворності. Для цього одного смертного життя замало, тут потрібна безсмертна (чи майже безсмертна) істота, і в такому контексті звернення до місцевого фольклору з його опирями виглядає дуже логічно і виправдано. Якщо хтось живе понад 600 років, то він вже точно помітить, як міняється світ, як він валиться і відбудовується, і якою незмінною залишається людська сутність.
Цитати з книги
• Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг написаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення.
• Блаженні ті, котрі відають, що вони чинять. І прокляті, хто не відає, що чинить. … Річ у тім, хто відає, а хто не відає, що чинить. Але так само важливо, що кожен може змінити те, що, здавалось, не можна змінити. Наприклад, історію. Він може йти дорогою зла чи дорогою добра, але повинен знати, якою дорогою йде. Куди вона приведе – не так важливо. Чи відаєте ви, що чините? Чи відаю я? Ні.
• А книжки… Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя. … Світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю…
• Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з’являється багато вільних людей серед різних станів. Тоді немає потреби йти по коліна в крові, шукати ласки в сильніших сусідів. Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нещасливою долею.
Книгоноші з Королівства
«Нікому не показуй цю книжку. І не розказуй, що читаєш її. Бо на неї, й на тих, хто її читає, полюють крутиголовці. Так-так, і в Серединному світі, і, звісно ж, в Імперії. Чи, може, не на неї, а на іншу – з такою ж назвою?.. У будь-якому разі, будь обережний. І ще одне: кажуть, королева Олімпія скликає всіх книгонош до Королівства. Що б це могло означати?». Такий інтригуючий анонс дитячої книги важко проігнорувати.
Твір Галини Пагутяк «Книгоноші з Королівства» – це цікава та багатошарова книга, що поєднує елементи фентезі з філософськими роздумами про світ, знання та мораль. Вона розповідає про пригоди дівчини Люцини та її кота Фелікса, які потрапляють у загадкове Королівство, де існують магія, небезпека та таємниці. Книга залишає глибоке враження та спонукає до роздумів про важливість знань, відповідальності та вибору, який кожен робить у житті.
Авторка як людина вимоглива до себе і до інших залишилась незадоволеною редактурою книги, але втішена художнім оформленням, яке здійснили студенти Академії друкарства. Задовольнив її також і сам текст книги. «…Але сама книга мені вдалася. Вона не така розлога, як перша («Імперія»), більш сконцентрована на темі. Книгоноші з Королівства носять до Імперії книги, ризикуючи життям. Але вони не можуть змінити людей, які не знають нічого кращого і тримаються за власне рабство. Головне, щоб Королівство не стало частиною Імперії. Паралелі з нашими реаліями очевидні, дещо я навіть передбачила…».
У 2008 році книга «Книгоноші з Королівства» (видавництво «Теза») перемогла у конкурсі Міжнародної асамблеї фантастики «Портал».
Цитати
• Друзі можуть зрадити, книжки – ніколи.
• Не все, що виглядає на книжку, є нею.
• Людське обличчя – це теж книга, яка розгортається тоді, коли людина скидає маску.
• Найкращі книги ті, які не горять.
• Ніщо не замінить книги, її запаху, шелесту сторінок, краси друкованого шрифту. А читати можна сидячи на дереві чи при свічці.
• Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, що нічого не знає?
• Якби діти завжди слухали батьків, то світ не рухався би ні вперед, ні назад.
• Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить їх читати.
• Одна книжка може змінити життя, якщо потрапить до рук вчасно, а сто невчасних книжок не заторкнуть серця.
• Книжки змінюють світ, коли в них вірять.
• Є книжки, які можуть змінити світ. Бувають вони в Королівстві, і в Імперії, і в інших світах. Де не пишуть і не читають таких книжок, світ занепадає і починає хворіти.