ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
ГАВРОШ ОЛЕКСАНДР ДЮЛОВИЧ
(1971 р.)
Олександр Дюлович Гаврош – знаний в Україні та за її межами письменник, драматург, журналіст та культурно-громадський діяч Закарпаття. Автор низки поетичних, прозових і драматичних творів для дітей та дорослих. Творчість відзначена багатьма відзнаками та преміями – шість разів письменник ставав лауреатом конкурсу «Коронацію слова».
Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді, у переддень Міжнародного дня театру. Його батьки – звичайні робітники, які переїхали до Ужгорода із довколишніх сіл. Його батько змалечку захоплювався книжкою, перечитав усі книжки місцевої бібліотеки у селі Порошково. Переїхавши до Ужгорода, він відвідував міські бібліотеки. Вдень тяжко працював, а вночі читав книжки. Свою пристрасть до книжок передав і дітям.
Навчався в ужгородській школі № 15, у 8-му класі вступив до «Школи майбутнього журналіста» при обласній газеті «Закарпатська правда». Ця подія і визначила його подальше життя на десятки років. Після закінчення школи у 1988 році поступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Навчаючись у Львові, брав участь у студентському вертепі, з яким відвідав Естонію, Молдову, Запоріжжя, Крим, возив самвидав із Литви. Зі своїми друзями видавав першу закарпатську незалежну газету «Будитель», яку створювали у Львові, а друкували у Вільнюсі.
Після закінчення університету повернувся додому, де працював редактором відділу культури в перших професійних незалежних виданнях «Срібна Земля», «Срібна Земля-Фест», «Старий Замок». Згодом став друкуватися і в київській, львівській, одеській пресі. Майже 10 років був власним кореспондентом по Закарпаттю газети «Україна молода».
Віршувати почав ще в школі, а професійно писати поезію – після тридцяти років. У 2004 році виходить друком перша збірка віршів «Фалічні знаки», передмову до якої написав Ігор Римарук. Згодом почав писати публіцистичні книжки. Однак справжнім письменником відчув себе після виходу у світ дитячої повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» (2007 р.). У ній розповідається про його земляка Івана Фірцака, який став легендою ще за життя, але про нього майже нічого не знали в Україні. Відтоді вийшли ще сім дитячих книжок: «Галуна-Лагуна, або Іван Сила на острові Щастя», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», «Олександр Гаврош про Григорія Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі та Августина Волошина», «Дідо-Всевідо», «Різдвяний песик», «Легенди Срібної Русі».
Його любов до минувшини позначилася і на його творчості. Здебільшого у своїх книгах Олександр Гаврош розповідає про минуле Закарпаття, яке є унікальним і малодослідженим в українській літературі.
Після журналістики у 2006-2007 рр. Олександр Гаврош працював завідувачем літературно-драматичної частини Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру. Це дало поштовх до написання власної драматургії. Він написав більше десяти п’єс, половина з яких побачила професійну сцену.
Він має близько двох тисяч публікацій у пресі та понад сорок авторських книжок. Нині не полишає журналістику – працює фрілансером, щомісяця дописує на сайт «Радіо Свобода».
Окремі його твори перекладено німецькою, білоруською, словацькою, сербською, польською мовами. Він засновник і співголова журналістських клубів «НеТаємна вечеря» та «Театрал Закарпаття».
Олександру Гаврошу цікаво експериментувати у творчості, тому він часто змінює жанри – від еротичної поезії до пригодницьких книжок, казок, детективних романів, драматичних п’єс тощо.
«Журналістика зробила мене дуже відповідальним, якщо я про щось пишу, значить, знайшов такий факт у джерелах. Тому твори дуже стислі, як здавлена пружина, без зайвих словесних потоків, їх швидко читаєш. Вони не перенасичені описами. Головне для мене – розказати цікаву історію».
Сучасний письменник – Олександр Гаврош впроваджує в українську літературу закарпатські теми та популяризує народних героїв – силача Івана Фірцака, легендарного розбійника Пинтю. Повісті «Музей пригод», «Врятувати Шевченка», «Героїчні канікули», «Геніальне кохання», «Замок любові».
Ці повісті розповідають про події минувшини. П’ять повістей об’єднані образами головних героїв, які дотичні до київського музею раритетів: директор музею – Роман Лук’янович Попадинець; головний зберігач музею – Яна; відвідувач музею, журналіст, письменник-початківець – Мирон Капловух; син директора музею – Ясь Попадинець; батько директора музею – Лук’ян Попадинець. Вони по черзі за допомогою музейного експоната (плетеного крісла) мандрують у часі.
Однак вони потрапляють у минуле в різні століття, але в той же день числа, місяця та місця, тотожні теперішньому часу і місту, де стоїть крісло. У першій повісті «Музей пригод» Мирон Капловух – письменник-початківець, досвідчений журналіст прагне будь-що потрапити до таємної кімнати музею, де стоїть плетене крісло. Через нього письменник-журналіст Яна Приймак та Роман Попадинець та Ясь Попадинець потрапили у XVII ст. у день Святого Миколая. Вони дізнаються історію першодрукарів Бериндів, особливості функціонування друкарні і палітурні в Лаврі. На власні очі бачать стародрук «Бесіди на діяння святих Апостолів» 1624 р., старовинну гравюру Степана Беринди «Апостол Іоанн» та ключ від першої друкарні, який мандрівники в часі передали у музей.
У другій повісті «Врятувати Тараса Шевченка» Роман Попадинець потрапляє у часи Тараса Шевченка в Київ ХІХ ст. і хоче врятувати його від заслання і арешту. Однак Тарас Шевченко від цієї пропозиції відмовляється. І це логічно, інакше б хід історії змінився. У повісті ми знайомимося з побутом Т. Г. Шевченка, його друзями, перебуванням поета у в’язниці та зрадницькою діяльністю Петрова.
Третя повість «Героїчні канікули» розповідає про часи Карпатської України. Ясь Попадинець потрапляє у часи боротьби січовиків за незалежну українську державу, проголошену Августином Волошиним. Він пізнає історію не тільки зі сторінок книг, а й бачить сам, коли опиняється у місті Хуст у 1939 році. Розшукуючи батька свого діда Івана Лазорика, хлопець допомагає своїй прабабці Марічці рятувати поранених січовиків та й сам стає учасником кривавого протистояння між українцями та угорцями.
У четвертій повісті «Геніальне кохання» Яна Приймак попадає у переддень весілля Івана Франка, де мала нагоду прожити один день у 1886 році. Вона спілкувалася з Іваном Франко, спостерігала за його оточенням, стала свідком, як, незважаючи на переслідування, національно свідомі люди того часу гуртувалися та розвивали «українську вільну думку», ознайомилися і з діяльністю революційного підпілля проти російської влади. А от Роман Попадинець зі своїм сином, татусем та Марина Кононенко попадають у 1886 рік у день весілля письменника.
П’ята повість «Замок любові» розповідає легенду про замок Сент-Міклош на Закарпатті. Ясь Попадинець та Сергій Коваль через знайдене крісло-портал потрапляють у часи правління графині Ілони Зріні та графа Імре Текелі. Однак їм відразу довелося повернутися у свій час на фестиваль «Срібний Татош», прихопивши з собою гостя з минувшини – Івана Ходина.
Усі повісті побудовані на документальних джерелах, а історичні події перетинаються з художньою вигадкою автора. З них ми дізнаємося, якими були історичні особистості в побуті, спостерігаємо їхні почуття, розуміємо мотиви вчинків. А ще ми дізнаємося про кохання головних героїв, яке також наповнює ці твори.