Наша адреса: 03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
	Пошук по сайту

ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ

Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині у селянській родині. Григір — літературне ім’я письменника, обране ним, щоб відрізнятися від єдинокровного брата Григорія Тютюнника (1920–1961) — відомого українського прозаїка. Батько письменника, Михайло Васильович, репресований як „ворог народу”, із таборів не повернувся. Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька Филимона Васильовича, що мешкала на станції Щотове Луганської області. Коли почалася війна і дядько пішов на фронт, одинадцятирічний хлопчик, рятуючись від голоду, пішки помандрував окупованою територією до рідного села на Полтавщині. Було це в 1942 році. Після вигнання фашистських окупантів Григір закінчив п’ятий клас і став учнем Зіньківського ремісничого училища. Після закінчення училища він одержав спеціальність слюсаря й почав працювати на заводі в Харкові. Проте невдовзі Григір захворів і змушений був повернутися в село. Робив у колгоспі, потім завербувався на Донбас. Там працював слюсарем на будівництві, а згодом — в автоколоні при шахтобуді. У 1951–1955 роках служив радистом на Тихоокеанському флоті. У цей період Григір Тютюнник активно зайнявся самоосвітою, приділяючи особливу увагу літературі та математиці. Після демобілізації він працював токарем в залізничному депо на Луганщині й одночасно здобував середню освіту у вечірній школі робітничої молоді. „А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті — те, що я й любив”, — писав в автобіографії письменник.

По закінченні Харківського університету (1962) Григір Тютюнник упродовж року вчителював на Донбасі, поблизу Алчевська, наприкінці 1963 р. переїхав до Києва і працював на редакторсько-видавничій роботі спочатку в газеті „Літературна Україна”, а згодом — на кіностудії імені О. Довженка та у видавництвах „Молодь”  і „ Веселка”. Він був одружений і мав двох синів. Десь з середини 70-х років Григір Тютюнник повністю присвячує себе літературній творчості. Як зауважував відомий письменник Борис Олійник, „... в літературу прийшов уже збагачений досвідом чоловік, за плечима якого було ціле життя, з усіма його здобутками й видатками, котрий знав ціну окрайця хліба і вірив на слово лиш у тому разі, коли воно було оплачено валютою діла. Рано вийшовши на самостійну життєву дорогу, Григір Тютюнник і в літературі без поспіху, з належною робочій людині надійністю прокладав власний шлях”.

Перше опубліковане в 1961 році оповідання Григора Тютюнника „В сутінки” народилося з його листа до дружини. Він з таким щемливим болем розповів їй про драму своєї родини, що й сам не помітив, як з-під його пера вийшла викінчена художня річ. Перша книжка його оповідань „Зав’язь” вийшла у світ у 1966 році.

Творча спадщина Григора Тютюнника налічує близько сорока новел, п’ять повістей, ряд нарисів, статей, спогадів. Письменник завжди схилявся перед красою світу, прагнув до любові й гармонії у всьому: у взаєминах між людьми, у ставленні до роботи, до природи, а коли не знаходив цього, глибоко страждав і готовий був боротися проти людської байдужості, духовного убозтва. Це й ставало темою багатьох його творів. А свою провідну тему Григір Тютюнник чітко сформулював в одному із своїх інтерв’ю: „Найдорожчою темою, а отже й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах”. Людей з такою душею письменник змалював чи не в кожному творі. Григір Тютюнник не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв. Проте в його творах поставали характери небуденні, а події — настільки драматичні, що залишали глибокий слід у серцях читачів. Ось лише деякі з них: коваль Юхим Кравчина („У Кравчини обідають”), готовий кожному допомогти ділом, добрим словом, чи порадою; учитель Федір Несторович („На згарищі”), у якого війна забрала все, а він залишився людяним і чутливим до чужого болю; колишній директор школи Калюжний („Облога”), який і на фронті опікується сиротою, що прибився до військової частини; Степан Дерев’янко („Три плачі над Степаном”), який кожної хвилини готовий прийти на допомогу всім, хто її потребував. З великою і ніжною любов’ю письменник змалював дітей, що виявляли силу духу, яка не кожному й дорослому до снаги. Це Ігорко Човновий, Харитон, Климко і Павлентій з оповідання „Смерть кавалера” та повістей „Облога”, „Климко”, „Вогник далеко в степу”. За дві останні повісті Григору Тютюннику в 1980 році було присуджено літературну премію імені Лесі Українки.

Григір Тютюнник плідно працював як перекладач. У його перекладах українською мовою вийшли книги В. Шукшина „Калина червона”, В. Соколова-Микитова „Рік у лісі”, М. Островського „Гудок”, Р.-Е. Распе „Пригоди барона Мюнгаузена” та інші.

В атмосфері чиновницького диктату над літературою що панував у ті роки, письменник не зміг повністю реалізувати свій глибоко народний талант. У березні 1980 року Григір Тютюнник пішов з життя. У 1989 році його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Т.Г. Шевченка.

У школі с. Щотове на Луганщині у 1988 р. відкрито літературний музей Григора Тютюнника, а на шкільному подвір’ї йому споруджено пам’ятник. Оповідання й повісті письменника перекладено багатьма іноземними мовами.

Нещодавно (2006 року) у видавництві „Грамота” вийшли друком „Вибрані твори” Григора Тютюнника.

Живописцем правди назвав Григора Тютюнника видатний український письменник Олесь Гончар. Оповідання Григора Тютюнника „Медаль”, „Оддавали Катрю”, „Поминали Маркіяна”, „Іван Срібний” та інші, що ввійшли до збірки, — про людей, які зустрічалися йому в житті, чиї думки і прагнення він добре знав, бо був одним із них. Творча спадщина письменника невелика за обсягом. І якщо ти прочитаєш лише кілька творів Григора Тютюнника з цієї збірки, то матимеш повну уяву про глибину і силу блискучого таланту письменника. Адже він, зачепивши  душу і серце кожного читача, зумів сказати просто і доступно про найважливіше у нашому бутті — працю, кохання, дружбу, любов до рідної землі, до близьких людей, неповторність кожного із нас.

Ось невеличка повість „Вогник далеко в степу”. Її героєві Павлентієві пощастило вижити під смертоносним градом війни. Але як жити далі? Хату розірвало бомбою, батько загинув на фронті. Нема у що одягнутись. І як каже його мачуха Ялисавета: „А що їсти? Хліба намолотили тільки у державу і то не хватило до плану”. (Доречно запитати: „А держава — це не її голодні люди?”). І Павлентій вступає до ремісничого училища, бо там давали не тільки професію, а й сяку таку одежину (навіть шкарпетки, які багато хто із підлітків одягнув вперше у житті) та пайку хліба з сіллю.

Павлентія насправді звати Павлом. Та він сам себе так назвав „для солідності”. Він невисокого зросту, слабосилий, але добрий і делікатний. У почуттях і думках набагато доросліший, ніж мало б бути на його вік.

Училище розташоване у райцентрі, а хлопці живуть у селі. Ходити треба щодня і не один кілометр степом — у темряві, у непогоду, ще і вовків розвелося вдосталь. Та і серед людей вони теж не перевелися.

Ця повість — ніби відрізок із життя самого письменника. Мабуть тому вона і вийшла такою щемкою і хвилюючою. Читаючи її, тобі не один раз стисне горло, а на очах виступлять сльози, хоча у повісті все тихо і мирно, герої її сторінок молоді і здорові, а деякі епізоди написані з тонким гумором. Ця повість так і „проситься” на екран.