Іван Якович Франко
(1856-1916)
|
|
|
...А його мова здається
не словом, а сталлю, що
б’є кремінь і сипле іскри.
М. Коцюбинський |
«Іван Франко — розум і серце нашого народу, — незрівнянний за своєю багатогранністю і могутнім інтелектом навіть серед найбільших умів людства. Автор майже шести тисяч творів, ... великий письменник і поет, драматург шекспірівського закрою, критик і дослідник літератури, історик і філософ, фольклорист і етнограф, соціолог і економіст, він був першорядним публіцистом, журналістом, видавцем, одним з головних діячів в українському поетичному житті останньої чверті ХІХ початку ХХ століття»,— писав М. Рильський.
Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту в сім’ї селянина-коваля. Вогонь у кузні батька навіки зігрів йому серце і освітив «путь життя, путь темну», кажучи поетовим-таки словом.
Ще дитиною І. Франко відчув, як у його душі ріс супротив проти недосконалості світу. Схвильовано, щиро передає перші дитячі враження малого Івана письменник І. Кирій в уже знайомій тобі збірці оповідань «Після грози». Розповіді про малого І. Франка об’єднані у розділі «Ключі до щастя» (К., 1987.– С. 103–158).
Фактично все своє свідоме життя Іван Франко вчився. Коваль Яць, дбаючи про освіту сина, віддає шестирічного Івана до початкової школи. Вона в уяві хлопчика «...була чимсь незвичайним, святим, і він тягнувся до неї, мов квітка до сонця». Але в реальності школа виявилася дещо іншою. Автор оповідань відтворив правдиві картини навчання. Учителі часом були недалекими і жорстокими, принижували й карали учнів. А проте вчився «мужичий син», обдарований феноменальною пам’яттю, блискуче. Один з учителів навіть сказав, що це такий учень, який віршами пише задачі. У Дрогобицькій гімназії відбулося перше знайомство Івана з «Кобзарем» Тараса Шевченка.
Своє художнє осмислення дитячих та юнацьких років майбутнього поета пропонує тобі і письменник П. Колесник у романі «Терен на шляху» (К.: Дніпро, 1975.– 461 с.). Перевага цієї книжки у тому, що письменник дає більш розлоге полотно життєпису І. Франка: закінчення навчання в Дрогобичі, студентські роки у Львові та рішучий вихід на тернистий тоді шлях українського письменництва.
Починаючи від студентської лави, усе життя Івана Франка можна окреслити двома словами: робота й боротьба. Закінчивши гімназію «на відмінно», він їде у Львів, де вступає до університету на філософський факультет. Уперше переступивши поріг цього навчального закладу, І. Франко потрапив в оточення молоді, яка уже визнала його поетичний талант. П. Колеснику вдалося цікаво, художньо змалювати університетські роки поета. Ти ніби поринеш в атмосферу тогочасного студентського братства, переймешся його ідеями, візьмеш участь у запальних дискусіях. Зі сторінок видання ти дізнаєшся багато цікавого ще про одного письменника — Михайла Павлика, друга Івана Франка. Вони почали видавати періодичні видання «Дзвін», «Молот», «Громадський друг», на сторінках яких були надруковані поезії «Каменярі», «Товаришам із тюрми». Навколо цих видань почали гуртуватись молоді прогресивні сили. Та влада не дрімала. І ось на ранок 13 червня 1877 р. Львів обійшла сенсаційна звістка: у Галичині з’явились якісь опришки. На базарах, майданах, по крамницях, костьолах, церквах і кав’ярнях, у панських маєтках і нужденних халупах — усе заговорило. І. Франка і М. Павлика було заарештовано. Через деякий час поет вийшов на волю. Потім знову арешт, 1880 р. в Коломиї. Мрії поета про нові літературні твори, про особисте щастя були зруйновані... Проте ніякі випробування: ні те, що його позбавили можливості друкувати свої твори, ні те, що його розлучили з коханою дівчиною, кинули до в’язниці — не зламали духу поета. Втім, Іван Якович уже не належав собі. Говорячи словами персонажа роману Турчиновича, його старшого наставника, поет уже «...належав народові своєму».
Продовжуючи життєпис І. Франка у романі «Поет під час облоги» (К.: Рад. письменник, 1980.– 366 с.), П. Колесник зображує його діяльність у восьмидесяті роки. Це вже не той герой, що у попередній книжці. Від його наївності, нерішучості, сором’язливості майже нічого не залишилось. Це досвідчена і розважлива людина, яка знає чого хоче, кипуча натура, яка ніколи не замикається у собі. Перебуваючи у Нагуєвичах, поет займається сільською працею у господарстві вітчима, працює над творами «Борислав сміється», «Захар Беркут» і встигає вирішувати питання реальних героїв своїх майбутніх книжок. Новий арешт 1889 року, як і попередні, важко відбився на фізичному та моральному стані І. Франка. Уряд і шовіністичні кола суспільства розпочинають жорстке переслідування поета. Але найбільше його вразила заборона друкувати твори. Усе це оселяє в серці безнадію та біль: «...виніс він з-під батьківської стріхи чарівну квітку поезії — Незабудь. Роками кована в кузні розумовій, гартована в зброївні його духу, вона дзвеніла, мов метал, розквітаючи для того, щоб іншим нести щастя. Чому ж не може він свій дар весільний донести людям? Чому?». Цим автор розкриває назву твору. Нереалізовані творчі задуми «беруть в облогу» поета, проте і тут він знаходить сили не зламатись, не впасти у розпач, більше того — допомагати, підтримувати інших, слабших, недосвідчених. Дбаючи про зростання в Галичині передової інтелігенції, І. Франко вивів на українську літературну арену нові імена: О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшину, Леся Мартовича та ін. Саме на цей час припадає його активне листування з Юлією Шнайдер (псевдонім — Уляна Кравченко) та Клементиною Попович. Обох він прагнув виховати у демократичному дусі й активно впливав на їхній світогляд. Зустрінеш ти у романі «Поет під час облоги» персонажів, яких автор «переселив» із попереднього твору, того ж М. Павлика, Турчиновича, Барвінського та ін. Наступна книжка, з якою пропонуємо тобі ознайомитись, — роман Р. Іваничука «Шрами на скалі» (Л.: Каменяр, 1987.– 213 с.). Цей твір має досить оригінальний сюжет. Письменника спонукала до його написання інформація про те, що у 1913 р. під час підготовки до святкування сорокарічного ювілею діяльності поета, кілька його учнів вибрались до Урича й на Камені Тустанської фортеці вибили пам’ятний напис на честь Каменяра. Пошуки слідів того напису, поєднані уявою Р. Іваничука з подіями життя уже 56-річного І. Франка у колі передових діячів української культури П. Карманського, В. Стефаника, Лесі Українки, І. Пулюя, М. Яцківа, розкриють перед тобою образ справжнього титана, сина коваля, який «...став учителем цілої нації й одним з найдосконаліших розумів світу». У романі ти часто зустрічатимешся з одним цікавим персонажем — професором Гриманюком. На відміну від інших діючих осіб професор — плід фантазії романіста, збірний образ передового українського вченого. Уже немолодий і дуже хворий поет розповідає йому про свій погляд на людину, людство, мораль. Невтомний трудівник, борець, І. Франко здатен був до пристрасного земного і разом з тим, ніжно-чистого, кохання. Ось таким змальовує його письменник Р. Горак у чудовій книзі-дослідженні — повісті-есе «Тричі мені являлася любов» (К.: Рад. письменник, 1983.– 151 с.: ілюстр.).
Франкове кохання, що народилось колись давно до Ольги Рошкевич у маленькому, загубленому в горах Лолині, промайнуло холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб увесь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської. Хто ж вони, ці жінки, яку роль відіграли в його житті? Чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич усім? Пишався цією своєю першою світлою любов’ю? Чому ж мовчав про Юзефу Дзвонковську? Чому так боявся вимовити ім’я Целіни? Чому, нарешті, про них, про Ольгу, Юзефу і Целіну, він так байдуже оповів у листі до А. Кримського (його майбутнього біографа): «...Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом...».
Чимало уваги у творі приділено відданій дружині Івана Яковича Ользі Хорунжинський. Вона не злякалася тієї тернистої дороги, якою вже йшов поет. Для нього вона розірвала зі своїм середовищем, жила у бідності, на видання його творів віддала свій посаг, виховала дітей, пишалась його успіхами, впадала в розпач від невдач. Поряд з дружиною знаходив Іван Якович затишок і реальне життя.
Під впливом особистих переживань, почуттів з-під пера поета вийшла неперевершена низка любовної лірики, славнозвісна лірична драма «Зів’яле листя», яку чи не найточніше охарактеризував щирий цінитель Франкової творчості М. Коцюбинський: «...Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».
Хто ж була героїня «Зів’ялого листя» та інших любовних пісень І. Франка? Кому він сплів зі своїх не заспокоєних мрій, срібної туги, серцевих тремтінь такий запашний вінок пісень?
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Як бачиш, друже, при детальнішому ознайомленні з творчістю та особистим життям поета виникає багато запитань. На деякі з них тобі «відповість» запропонована книжка. А якщо і не на всі, розчаровуватись не варто. Нехай біографи шукають джерела Франкового натхнення, ми ж, тим часом, милуймося срібними відгомонами чарівної Франкової скрипки:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтішені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
І. Франко залишив велику літературну спадщину: поетичні, прозові, драматичні твори, літературознавчі, історико-економічні, філософські та наукові праці українською, польською та іншими мовами, переклади українською мовою творів класиків чеської, французької, німецької, англійської та інших літератур. Майже в усіх літературних жанрах він виявив себе неперевершеним майстром. Немеркнучим світлом людського духу, велетнем-борцем постає перед нами ця визначна людина. А яким же був автор «Каменярів», «Зів’ялого листя», «Мойсея» у щоденному бутті? У колі яких людей і знайомств верстав він свій нелегкий життєвий шлях? Як творив і жив? Усе це можна глибше збагнути й відчути, поринувши в атмосферу безпосередніх свідчень сучасників, придивившись до нього їхніми спостережливими очима.
У книжці «Спогади про Івана Франка» (Упоряд. Дей О. І.– К.: Дніпро.– 1981.– 411 с.) зібрано багато цінного з мемуарної літератури про письменника. Хоч вона й не однаковою мірою висвітлює різні етапи життєвого і творчого шляху І. Франка, усе ж це одне із основних джерел для створення широкого уявлення про нього як людину, митця та борця.
Автори багатьох спогадів, розповідаючи про величезну працьовитість І. Франка, підкреслюють його любов до книжки і постійного читання, пильний інтерес до давніх рукописів і стародруків, які він розшукував по всій Галичині – у монастирях, церквах, у селян тощо. З подивом і захопленням відзначають знайомі письменника його колосальну пам’ять, називаючи її «феноменальною, просто несамовитою» і стверджуючи, що коли І. Франко щось раз прочитав, то вже запам’ятав назавжди. Він знав чотирнадцять іноземних мов. Син поета Тарас згадував: «Тато з чемності говорив із гостями дому їхніми мовами».
Багато хто відзначав велику любов письменника до природи й глибоке знання її. Він був затятим грибником і рибалкою, часто ходив у далекі прогулянки. Любив ліричні народні пісні, що відчутно вплинули на нього як поета; любив дітей, добре розумів дитячу психологію, серйозно ставився до дитячих запитань та умів швидко здобувати повну довіру і міцну приязнь дітлашні; любив товариство, чи не щодня ходив до кав’ярень «на газети».
З мемуарів сучасників поета ти дізнаєшся й про історію створення І. Франком ряду творів, про ті поштовхи, які викликали написання того чи іншого твору.
Івана Яковича в останні дні життя відвідувало багато друзів та знайомих. Очевидці згадують, що особливо тяжкими були два останні роки, затьмарені тяжкою невиліковною хворобою. Але й у фізичних та духовних муках, знесилений, зморений, знеможений Іван Франко писав, диктував художні твори й переклади.
У бідності та тяжких фізичних стражданнях закінчив свій життєвий шлях видатний поет. Та коли він помер, його домовину, яку несли на своїх плечах січові стрільці, супроводжував 10-тисячний похід, дорогою співав хор під орудою композитора В. Барвінського. Були в І. Франка на його многотрудному шляху і помилки та зриви. Але всю свою кипучу енергію, увесь свій геніальний розум, усе своє вогненне серце віддав він тому, хто його породив й зростив, тому, кого любив єдиною й незрадною любов’ю — трудовому народові, який назвав свого вірного сина Каменярем. Це було трагічне й натхненне життя, перед яким ми низько схиляємо чоло.
Попередня Наступна 