Леся Українка
(Лариса Петрівна Косач-Квітка)
(1871-1913)
|
|
|
З творчістю Лесі Українки в нашу літературу
входили цілі світи, незнані чи малознані
раніше, відкривались нові тематичні обшири.
Небагато хто виходив на такі океанні
простори, досягав таких масштабів
художнього синтезу.
Олесь Гончар |
Ім’я Лесі Українки, наймужнішої поетеси у світі, сяє непогасною зорею у сузір’ї борців за соціальне й національне визволення українського народу.
Народилася Лариса Петрівна Косач у Новограді-Волинському (колишній Звягель) в інтелігентській родині. Сім’я часто переїжджала за місцем служби батька. Жили у Києві, Луцьку, Колодяжному. З шести дітей Косачів Леся була другою після Михайла і найстаршою з чотирьох дочок. Маленькій Лесі пощастило. Її мати, Олена Пчілка, була письменницею та етнографом, а батько, Петро Антонович Косач, широко освіченою людиною прогресивних поглядів. Батьки дуже цікавилися життям своїх дітей, особисто займалися їхнім вихованням, освітою, формуванням світогляду. Наслідки були блискучі. Серед дітей Косачів не було жодного потурача, ні одного, хто б змарнував життя. Недарма Олена Пчілка казала, що її постійною мрією було перелити в дітей свою душу і помисли. Сімейну атмосферу, життя родини у цілому та Лесі зокрема добре зобразив письменник Микола Олійник у своїй книжці «Дочка Прометея» (К.: Веселка, 1990.– 384 с., 8 арк. фотоілюстр.). Це небайдужий переказ біографії поетеси. Автор концентрує увагу на визначальних моментах її життя, на тому, що сприяло формуванню стоїчної, оптимістичної, неординарної особистості європейського рівня.
Леся була дуже обдарованою, знала 12 іноземних мов, дуже гарно грала на фортепіано. А ще мала неабиякі малярські здібності, навчалася у школі живопису художника Мурашка. І, можливо, якби не тяжке захворювання (туберкульоз кісток, операція на руці), ми б тепер милувалися ще й її картинами. Письменник неодноразово спілкувався з подругою Лесиного дитинства Варварою Йосипівною Дмитрук. Вона розповіла йому багато невідомих до того подробиць і споминів про неї. З кожною прочитаною сторінкою у тебе посилюватиметься почуття причетності до описуваних подій, так захопить та полонить увагу життєпис цієї видатної жінки.
Знайомство читача з Лесею відбувається літнього вечора: сім’я Косачів зібралась на традиційне літературне читання. Цього разу це був «Тарас Бульба». Не встигла мати дочитати про страту шляхтичами Остапа, як Леся затулила долоньками обличчя і розридалась. Її ніжне дитяче серце обпік гарячий біль за несправедливо скривджених і замордованих. Мабуть, саме того вечора в ньому скипіла священна ненависть до поневолювачів рідного краю, яку Леся пронесла через усе життя, що не раз проривалася опісля болісним стогоном у поетичних рядках:
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, Моя Україно!
Ось ми бачимо майбутню поетесу у селі Жабориці, де посеред вигону парубки та дівчата справляють свято Івана Купала. Плетіння та пускання за водою вінків, ритуальне багаття, пісні, танки, ігрища... Усім своїм єством вбирала юна Леся прадавні наспіви, звичаї, повір’я, обряди волинян, проймалася мудрістю народу, високою повагою до його творчого генія. Особливо припала дівчині до душі, підкреслює письменник, чарівна легенда про цвіт папороті. Під впливом побаченого і почутого у неї народжується жагуче бажання відшукати той цвіт і подарувати квітку щастя простим людям, аби не було серед них убогих і знедолених, хворих і скривджених, щоб усі жили радісно і в достатках.
Упевнено, ненав’язливо веде Микола Олійник читача стежками Лесиного дитинства. Ніби в калейдоскопі, пропливають звичайні і, водночас, незвичайні епізоди життя майбутньої поетеси: найщиріша дружба з братом Михасем, зустріч біля руїн Луцького замку Любарта зі сліпим кобзарем, згуртування Лесею сільської дітлашні в таємне побратимство Жанни Д’Арк. Прочитаєш про нічний наліт жандармів і обшук у квартирі Косачів з метою виявлення нелегальної літератури, про організацію творчої студії «Плеяда» для створення бібліотеки українською мовою з кращих творів світової літератури, про появу у львівському журналі «Зоря» поезій «Конвалія» і «Сафо» за підписом Леся Українка...
Це не просто пам’ятні віхи біографії поетеси, це щаблі її духовного становлення. Лесі Українці доводилося часто мандрувати, лікуватися у різних місцях. Ти зустрінешся з поетесою у Відні, Берліні, Києві, Ялті, Сан-Ремо. М. Олійник відтворив на сторінках роману і особисту драму поетеси – кохання до Сергія Мержинського, і його ранню смерть від туберкульозу. Їхнім стосункам у книжці відведено багато місця саме тому, що Лариса Петрівна у тяжкі хвилини повелася як людина великої душі і сильних почуттів. Сама слабка, більше двох місяців доглядала безнадійно хворого, бачила, як він повільно згасав. Біля ліжка вмираючого Мержинського вона написала поему «Одержима». У цій поемі, можливо вперше у світовій літературі, піддається сумніву доцільність Смерті Христа, саме такої ціни, такої жертви в ім’я такого людства.
Не можна без хвилювання читати останні сторінки книжки, що словами поетеси промовляють до нас: «Горить моє серце. Чуєте люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі, вам, Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає».
І справді, Леся обезсмертила себе у своїх полум’яних поезіях, які були такими мужніми, бадьорими, що не випадково І. Франко назвав її трохи не єдиним мужчиною з-поміж письменників України. Сергій Мержинський порівняв її з міцною гірською квіткою, що має у народі назву ломикамінь. Так назвав і свою книжку про поетесу російський письменник О. Дейч (Ломикамень: Повесть о Лесе Украинке.– М.: Дет. лит., 1971.– 191 с.: ил.). Повість охоплює тільки три роки життя поетеси – 1901—1903. Але не дивлячись на такий невеликий період, ти зустрінешся з Ларисою Петрівною у Києві, Мінську, Петербурзі, Сан-Ремо, Чернівцях, карпатському гірському селищі Буркут, Криворівні, де жив Іван Франко, Одесі, Полтаві. На загальному фоні перенасичення повісті розповідями про розвиток революційного руху в Росії та Україні, участі в ньому поетеси, письменник цікаво описує дружбу Лесі Українки з О. Ю. Кобилянською, літературний вечір, присвячений творчості поетеси. Влаштований він був Осипом Маковеєм у Народному домі в Чернівцях. У ті хвилини Лариса Петрівна з сумом думала про те, що такі зустрічі письменників зі своїми шанувальниками у тогочасному Києві були зовсім неможливими. Багато уваги приділено автором зворушливим стосункам Лесі Українки з її майбутнім чоловіком – відомим музикознавцем Клементом Васильовичем Квіткою.
Пропонуємо тобі ознайомитися із книжкою Анатоля Костенка «Леся Українка» (Худож.-докум. повість: 2-ге вид., із змін. і доп.– К.: Дніпро.– 1985.– 393 с., 16 арк. фотоілюстр.). Цей твір особливо цінний тим, що підґрунтям для його написання були листи поетеси, її рідних, друзів, мемуарні документи, родинні фотографії, увесь сімейний архів, а також свідчення деяких сучасників, що близько знали її. Автор розповідає про життя Лесі Українки у хронологічному порядку. Ти дізнаєшся про Лесиних предків, зрозумієш, чому вона стала поетесою, що дало їй підстави остаточно відчути, що художня література — її доля, «життя і щастя, радість і зброя», особливо, коли вийшла у Львові по той бік кордону збірка її поезій «На крилах пісень», і про яку заговорили по обидва боки кордону. Прочитаєш ти і про те, як міцно і назавжди ввійшло у Лесину біографію ім’я Івана Франка, про стосунки з родинами Старицьких та Лисенків, коли вони жили поряд у Києві. Цей тріумвірат був ніби ціла колонія людей єдиних прагнень і думок. Не родичі, а «по душі були рідніше рідних», і спілкування з ними було радістю для Лесі Українки. Дізнаєшся, як Лариса Петрівна боролася за життя. Їй довелося багато фізично страждати, терпіти додатковий біль ще і під час лікувальних процедур. А у проміжках, усюди: у ліжку, удома, у дорозі – вона постійно вчилася, ніколи не розлучалася із книжкою. Поетеса була читачкою найбільших бібліотек Парижа, Відня, Берліна, Женеви, Софії, Варшави, Дерпта, Петербурга, Одеси. До фізичних мук додавалися й душевні: Леся Українка втрачала дорогих їй людей, адже кожен з них — частина її душі, її ідеалу. Померли улюблений дядько, материн брат М. Драгоманов, коханий С. Мержинський, брат Михась. Але не була б вона Лесею Українкою, якби не заперечувала горе улюбленим девізом: «Убий, не здамся!». Оговтавшись, продовжувала працювати — перекладала, давала уроки іноземних мов, писала поетичні твори. Навесні 1911 р. Лариса Петрівна повернулася з Єгипту і вирушила на Кавказ до чоловіка Климента Квітки. І хоча здоров’я дедалі погіршувалося, поетеса чинила все більший опір хворобі. Саме в ці останні найтяжчі два роки вона написала найкращі твори: драму-феєрію «Лісова пісня», драматичні поеми «Адвокат Мартін» та «Оргія», драму «Камінний господар». Славнозвісна «Лісова пісня» народилася в Кутаїсі. Чомусь у ті хвилини, у той час у пам’яті зринало Полісся, Волинь. «Згадки про рідний край переносили Лесю у ті далекі часи, коли вона, ще малою, разом із матір’ю, братом та сестрою Ольгою відвідувала Волинські села Жаборицю, Чекну, а згодом – Колодяжне, Скулин, урочище Нечимне». У цьому урочищі було велике озеро, навколо якого, за переказами місцевих жителів, жило багато всякої лісової, водяної та польової «сили». Від юрби тих образів вона нікуди не могла заховатися, і, втративши відчуття реального світу, горіла Леся в екстазі творчості. Так народився безсмертний твір «Лісова пісня», що викликав подив і зачудування сучасників.
В останні роки життя на власні обмежені кошти разом зі своїм чоловіком поетеса організувала етнографічну експедицію на Полтавщину для запису мелодій українських народних дум за допомогою фонографа. У цій важливій справі їй допомагали відомий музикознавець та композитор Філарет Колесса, неперевершений ілюстратор Шевченкових «Гайдамаків» художник Опанас Сластьон, кобзарі Михайло Кравченко та Гнат Гончаренко. 1910 року було видано перший том записів. Другий вийшов у світ через три роки. Його поетеса вже не побачила. До речі, зберігся живий голос поетеси у записі фонографа.
У відтворенні образу Лесі Українки особливу роль відіграють спогади. Не вельми численна, проте багата любов’ю, безсмертною шаною та щирістю до великої письменниці мемуарна література про неї ввійшла до збірника «Спогади про Лесю Українку» (Упоряд. А. І. Костенко.– К.: Дніпро, 1971.– 483 с., 12 арк. фотоілюстр.). Ти знайдеш тут цікаві матеріали, написані рідними і близькими поетеси (Оленою Пчілкою, Петром Косачем, Климентом Квіткою, Ольгою Косач-Кривинюк, Ольгою Кобилянською, Агатангелом Кримським), а також уривки з листування мемуарного характеру з видатними її сучасниками – Іваном Франком, Михайлом Павликом та іншими.
Потреба в лікуванні, родинні обставини безупинно гонили Лесю Українку в різні кінці світу. Половину свого віку вона прожила за межами Батьківщини, і саме за цей період її життя немає мемуарної літератури, свідчень очевидців. Якби не власні листи письменниці, що частково збереглися (багато з них представлені у вищезгаданому виданні), ми не мали б жодного уявлення про її життя за кордоном, про народження та втілення творчих задумів.
Померла поетеса у Сурамі на Кавказі, де вона жила з чоловіком наприкінці життя, похована на Байковому кладовищі в Києві.
До образу Лесі Українки часто звертались і звертаються письменники та поети різних країн. У збірці «Співачка досвітніх вогнів»: Поезії про Лесю Українку (К.: Рад. письменник., 1986.– 239 с.) зібрані пристрасні вірші про неї українських поетів та переклади українською мовою поетів різних країн.
Незабутній Олесь Гончар писав: «Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла не зломлена духом, і образ її таким живе і житиме для нас — сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і великім творчім горінні».
Попередня Наступна 