Про автора
З давніх-давен у всіх країнах світу люди складали казки. Народна мудрість передавалася з вуст в уста від старшого до молодшого, з покоління у покоління. З виникненням письменства народні казки вже стали записувати, пізніше письменники почали використовувати цей жанр у своїй творчості, створювати нові казки, вкладаючи в них власні світосприйняття, прагнення і сподівання. Можливості казки надзвичайно широкі. Вона розважає і веселить, схвалює добро і висміює зло, повчає і виховує, примушує замислитися над явищами життя.
Усім відомі чудові казкарі світової літератури — Ш. Перро і Г. Х. Андерсен, брати Грімм, Я. Гофман, О. Пушкін, П. Бажов, Леся Українка, І. Франко, О. Уайльд, А. Сент-Екзюпері і ще багато-багато інших письменників залишили нам у спадок велику скарбницю невмирущих казок. Неповторною казкаркою була й Оксана Іваненко. Вона написала десятки творів для дітей і дорослих, серед яких казки, вірші, оповідання, повісті, романи, літературно-критичні статті. Письменниця здійснила також чимало перекладів.
Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в мальовничій Полтаві. Батько Оксани працював редактором газети, мати — вчителькою притулку для сиріт «Дома трудолюбия». У родині панував культ художнього слова, було зібрано величезну домашню бібліотеку.
В Іваненківському домі завжди бувало багато дітей. Це і Оксана, і рідний брат Дмитро, і двоюрідні брати та сестри, які постійно жили у родині, і діти з дитячого будинку, якими опікувалась мати. Будинок, двір, сад — скрізь дитячий галас. Удома часто читали вголос твори Г. Х. Андерсена, М. Гоголя, Т. Шевченка, інших письменників, переглядали й читали художні, наукові, дитячі журнали. Мала Оксана над усе любила слухати і переповідати казки, оповідання. Майже все прочитане одразу перетворювалося на веселі ігри. Улітку дітей вабили річка Ворскла, таємничий монастир на горі, тінистий сад, а взимку малеча влаштовувала дитячі «університети». Дмитро був «професором», малеча читала, писала твори. У шість років Оксана написала свою першу казку. Її було вміщено в домашньому рукописному журналі «Гриб», який дівчинка сама й «редагувала». Пізніше її дитячі повісті з’явилися в рукописному журналі, що виходив у гімназії. Оксана дуже добре вчилася і вже з дванадцяти років самостійно працювала з іншими учнями, навчаючи їх грамоти.
Так розвивався у дівчинки потяг і до літератури, і до педагогіки. Оточення, в якому минало дитинство майбутньої письменниці, коло зацікавлень її батьків, їхня любов до праці позначились на характері Оксани і назавжди визначили її захоплення та інтереси.
У свою шістнадцяту весну Оксана стає вихователькою дошкільного дитячого будинку. У цю роботу дівчина поринула з самовідданим захопленням. У цей же час здійснюється її мрія стати педагогом — вона вступає до Полтавського інституту народної освіти. Удень — робота в дитячому будинку, увечері — навчання.
Художньої літератури для дітей тоді бракувало. І у години скупого перепочинку Оксана Іваненко пише для своїх малих вихованців казки, вірші, оповідання, п’єси. Схильність молодої виховательки до літературної творчості не залишилася поза увагою керівництва дитячими будинками, і часто до свят їй замовляли написати щось для дітей. Серед численних дитбудівських турбот важко було «викроїти» час для творчості, і тому завідувачка дитячого будинку інколи просто замикала в кабінеті молоду виховательку, доки та не закінчувала сценарій для художньої самодіяльності. У серці Оксани змагалися педагогіка і художня література. І дівчина ще довго не могла віддати перевагу жодному з цих захоплень.
У 1923 році Оксана перевелась до Харківського інституту народної освіти на відділення соціально-правової охорони неповнолітніх факультету соцвиховання. Була впевнена, що й далі працюватиме з малятами. Та сталося інакше. Вона почала відвідувати літературні вечори, студію, познайомилася з письменниками П.Усенком, О. Копиленком, а з поетесою Наталею Забілою здружилася на все життя .
Приїхавши влітку 1924 року в Полтаву на канікули, Оксана довідалася, що поблизу розташовано дитячу колонію ім. М. Горького, яку очолював добрий знайомий її матері А. С. Макаренко. Вона їде в колонію і проводить там усе літо як практикант. Сповнена творчих пошуків молода вчителька приїздить туди влітку й наступного року. Макаренківський експеримент, ентузіазм видатного педагога настільки захопили Оксану, що після закінчення інституту вона їде в колонію на постійну роботу, а разом з нею — ціла група її колег-випускників.
Робота з безпритульними дітьми, з неповнолітніми правопорушниками вимагала не лише знання педагогічних прийомів і незгасної енергії, а й тонкої душевності, щирої любові до дітей. Саме така любов і спонукала Оксану Іваненко удосконалювати свої знання з дитячої психології, глибше
пізнавати природу дитячих уподобань і захоплень, процеси становлення характеру. Вона вступає до аспірантури Науково-дослідного інституту педагогіки і пише дисертацію, сама назва якої вказувала на вірність покликання: «Дитяча літературна творчість».
Після закінчення навчання Оксана Дмитрівна деякий час керує секцією дитячої літератури при інституті, налагоджує тісні зв’язки з дитячими бібліотеками, запрошує письменників на обговорення проблем дитячої літератури. Саме у той час точилася дискусія про те, що являє собою казка і чи потрібна вона сучасним дітям. Незабаром Оксану Дмитрівну запросили редактором у видавництво «Молодий більшовик», і вона відразу відчула — оце її справжнє місце в житті: писати, організовувати, боротися за дитячу літературу. Багато казок було створено Оксаною Дмитрівною у дитячому будинку. Згадала вона свою першу казку «Квіти» про те, як на полі бою із сліз матерів і сестер, з крові полеглих виросли квіти. Розповідаючи казки дітям, вона бачила, з яким захопленням слухали вони їх, особливо чародійні та фантастичні. І письменниця вирішила продовжити свою казкарську творчість.
О. Іваненко вважала, що справжня її творчість для дітей почалася у 1933 році, коли була створена казка «Сандалики, повна швидкість!». Цей її твір та вірші для дітей Наталі Забіли відзначили Корній Чуковський та Самуїл Маршак у дні Першої республіканської наради з питань дитячої літератури, яка проходила у Харкові. Корній Іванович сказав жартома молодим письменницям: «Можете всім сказати, що старий Чуковський вас помітив!». Уславлені майстри дитячої літератури схвалили казку, зробили деякі зауваження. Це було визнання, яке окрилило Оксану Дмитрівну. Письменниця починає активно відстоювати жанр казки, її ні з чим незрівнянну притягальну силу і виховне значення.
З’являються нові казки з фантастичними перетвореннями — «Чудесна квітка», «Три бажання», «Чарівні зерна», «Маяк». На дверях лікаря з чарівної казки письменниці «Великі очі» було прикріплено табличку з написом: «Лікую: брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих, що заважають жити собі й іншим. Лікую швидко й без болю. Ліки безплатні у власній аптеці». І в цих словах втілено головну ідею казок О. Іваненко.
Невдовзі були написані казки, які увійшли в цикл «Лісові казки». «Пишучи казку, — розповідала Оксана Дмитрівна, — я перевтілювалася абсолютно, жила мріями моїх героїв: пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не могла думати про щось інше. Я вкладала в неї всі почуття, спогади, думки, розмисли...».
У «Лісових казках» зображується життя рослин, комах, звірів, їхні характери та звички. Письменниця не обминала драматичних і комедійних моментів з життя лісових мешканців. Усі вони розмовляють, думають. Це зроблено не нав’язливо, з великим тактом, в активній бесіді з маленьким читачем. «Знаєте, дітки, що? Ви ніколи не плачте! А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап-кап — та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози! От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка». Так починається казка «Кисличка». У збірку ввійшли також казки «Кульбабка», «Про братика-ведмедика», «Джмелик», «Синичка», дуже цікава повість-казка «Куди літав журавлик» та інші.
Традиційні казкові чижі, журавлі, кульбаби, тополі та дикі яблуньки по-новому «заговорили» до дітей про таємниці природи і навколишнього світу. Це не просто природничі, пізнавальні оповідання, в яких у цікавій формі подано багато корисних відомостей про природу, з життя тварин і рослин, і в яких використано казковий художній прийом антропоморфізм — один із найважливіших у Оксани Іваненко, коли звірі, рослини і навіть крапелька води мислять і розмовляють, як люди. Це — справжні казки, адже крім пізнавальної мети, вони здебільшого виконують ще й виховне завдання, несучи в собі глибоку ідейну, філософську думку. Наприклад, чарівна і поетична казка «Хвилька», в якій швидка річка наполегливо наказувала хвилькам: «Линьте далі! Линьте далі! Ніколи не треба стояти на місці: так можна зробитися стоячою водою!». І грайлива хвилька, яка закохалася в білу лілею й так хотіла залишитися біля неї, послухавшись річки, бігла все вперед і вперед і зрештою досягла своєї мрії — дощовою краплиною впала в білу чашечку лілеї! У цій чудовій казці поєднані і образна розповідь про кругообіг води в природі, і думка про те, що тільки рух, тільки постійне прагнення вперед може привести до мети.
Цілком зрозуміло, що в різних казках по-різному проявляється той чи інший елемент — розважальний, пізнавальний або філософський. «Хвилька» є, мабуть, чи не найбільш «філософською» з усіх казок О. Іваненко. У казці «Куди літав журавлик», природно, найвиразніше звучить пізнавальний зміст. Але й ця казка просякнута поняттями морального плану — про дружбу, взаємодопомогу, про гарячу любов до рідного краю ...
У 1939 році до ювілею Т. Г. Шевченка Оксана Дмитрівна написала невеличке оповідання про дитинство Тараса — «Чорний шлях». Його надрукували в журналі, переклали російською мовою, передали по радіо. І письменниця захотіла розповісти більше про дитинство та юність Великого Кобзаря. Вона їде на Черкащину — батьківщину поета, потім у Ленінград, де йому довелося жити. Книжка вийшла 6 березня 1939 року, до відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. За успіхи у розвитку дитячої літератури в тому ж році О. Іваненко було нагороджено орденом «Знак пошани».
Та прийшла війна ... Далеко позаду залишився Київ. Письменниця з малими донькою, сином і літнім хворим батьком опинилася в незвично холодному і дощовому Свердловську. Зрозуміло, їй було дуже важко. Та вона поринула в роботу, продовжувала писати, виступала по радіо. Разом з іншими літераторами Оксана Дмитрівна зустрічалася з пораненими бійцями, робітниками Уралмашзаводу. Познайомилась і затоваришувала зі знаним казкарем Павлом Бажовим. Вінцем їхньої дружби став художній переклад творів Бажова українською мовою, який здійснила Оксана Іваненко. Вона також здружилась з уральськими, московськими, ленінградськими письменниками. Особливо теплі стосунки склалися з Ольгою Форш.
Восени сорок третього року Оксана Дмитрівна з дітьми, вже без батька, переїздить у Москву, а навесні сорок четвертого повертається у рідний Київ.
Після страшної ночі фашистської окупації над Києвом заяснів день. Почалася відбудова країни. О. Іваненко працює відповідальним редактором журналу «Барвінок». Із захопленням пише вона оповідання про школярів, про їхні патріотичні вчинки. Чисті, благородні поривання дітей майстерно змальовано письменницею в таких творах: «Пошта прийшла», «Школа», «Життя коло смерті», «Таємниця», «Подарунок», «Молодша сестричка».
Велике враження справила на Оксану Дмитрівну зустріч з юними в’язнями фашистських концтаборів. Те, що вона побачила, приголомшило її... Їх позбавили дитинства. Навіть не всі діти знали свої прізвища. Найжахливіше, що вони були матеріалом для медичних експериментів нацистських табірних лікарів. Поволі, скупо розкривалися дитячі долі у розповідях про нелюдські страждання. Так поступово створювалась повість «Рідні діти» про дітей війни.
У цей час Оксана Іваненко пише нариси й оповідання на історичну тему: повість «Друкар книжок небачених» (1947) про першодрукаря книг в Росії і Україні Івана Федорова, «Богдан Хмельницький» (1953). У 1961 році вона завершила майже двадцятирічну працю над романом про Т. Г. Шевченка «Тарасові шляхи», перша частина якого вийшла ще у 1939 році. Робота над романом вимагала від письменниці дослідницького хисту, досконалого вивчення джерел і, передусім, проникнення в таємниці художнього генія самобутнього поета. Оксана Дмитрівна настільки зжилася з образом свого героя, що його радощі стали її радощами, а його сльози — її слізьми. Вона немов пройшла разом з поетом його нелегкими шляхами від Моринців і Кирилівки через Литву до Петербурга, від Києва до Аралу, аж до останнього шляху, яким везли домовину з прахом Кобзаря в рідну Україну. «Тарасові шляхи» стали видатним явищем в українській бібліографічній прозі. Роман перекладено багатьма мовами.
Закінчуючи твір про Тараса Шевченка, Оксана Дмитрівна вже знала, що буде писати новий роман про письменницю Марко Вовчок. Упродовж десяти років О. Іваненко здійснювала пошуки історичної правди про неї. Довелося зануритися в численні архіви Петербурга, Москви, Києва, музею письменниці біля Нальчика. Дотримуючись законів історико-біографічного жанру, Оксана Дмитрівна побувала там, де письменниця мешкала, творила, займалася громадською роботою, зокрема здійснила поїздки в Орел, Немирів, Чернігів, Ригу, Дрезден, Рим, Неаполь, Венецію, Париж, Лондон... І ці подорожі не були марними. Щоб проникнути в душу своєї героїні, О. Іваненко довелося перечитати тисячі сторінок друкованих і недрукованих монографій, мемуарів, спогадів, статей та листів. Образ Марії змальовано в сузір’ї таких велетнів тогочасної епохи, як Шевченко, Герцен, Тургенєв та інших російських, французьких, італійських літераторів, з якими Марко Вовчок підтримувала тісні взаємини. У романі розкрито особисту долю української письменниці, затьмарену трагічною любов’ю, її шалений літературний успіх. У 1973 році роман «Марія» вийшов друком.
Відома Оксана Дмитрівна і як перекладачка з російської, датської, французької мов. Особливо багато зробила вона для перекладу і популяризації казок Г. Х. Андерсена. «У Ганса Хрістіана Андерсена вчуся і складаю йому подяку майже все своє творче життя, перекладаючи його казки, написавши передмову до українського видання його казок, присвятивши йому кілька оповідань на основі фактів з його біографії». Так писала О. Іваненко у своїх спогадах «Мої казки і мої дорогі вчителі».
У 1974 році О. Д.Іваненко було присуджено Республіканську літературну премію ім. Лесі Українки за цикл «Лісові казки», повість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи» та інші твори, що вийшли у видавництві «Веселка» у п’ятитомному зібранні.
За Оксаною Іваненко давно утвердилася слава майстерного казкаря, талановитого романіста, щирої і життєрадісної людини. Її твори мають тисячі палких прихильників у всьому світі. У березні 1986 року письменниця була удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. За заслуги у розвитку української літератури її нагороджено трьома орденами «Знак пошани» і орденом Дружби народів.
Понад п’ятдесят років прожила Оксана Дмитрівна у дорогому її серцю Києві. Та найдужче любила вона його передмістя Кончу-Озерну, де мала дачу. Тут росли клени, берізки, блакитна ялинка, горобина, посаджені нею власноруч. Тільки великі сосни і дуби росли тут з давніх-давен. У глибині саду — «садовий кабінет»: блакитний столик і дві лавки. Тут легко писалося, можна було лишитися наодинці з собою і розмовляти з квіткою, деревом, птахом, друзями, Всесвітом. І все тут таке близьке, рідне: і дерево, і кущ, і співуча пташка, і білка, яка безтурботно стрибає з гілки на гілку. ...Сосни шуміли, навіювали спогади, уява переносила письменницю в давні часи й епохи, де можна було зустрітися з малим Тарасом Шевченком, з Марком Вовчком, з чарівником Андерсеном ... І творити, творити.
1997 року на 92 році життя полинула у вічність душа славетної майстрині художнього слова.
До змісту Наступна 