Наша адреса: 03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
	Пошук по сайту

Про автора

Муза в мене одна – мистецтво. В мене немає самоцілі: працювати саме в цьому чи тому жанрі. Все залежить від задуму, що хочу реалізувати… І. Кавалерідзе

 

 

 

Любий читачу! Ми розповімо тобі про життя і творчість І.П. Кавалерідзе – видатного скульптора, талановитого сценариста і кінорежисера, драматурга і прозаїка, а також запропонуємо тобі інформаційні джерела, які більш детально висвітлюють різні сторони його діяльності.

Людина енциклопедичної обізнаності й різнобічної обдарованості, він легко й вільно створював у кожній з цих галузей мистецтва твори, які стали в українській культурі її кращим надбанням. Іван Петрович Кавалерідзе залишив нащадкам скульптури, кінофільми, п’єси, що стали відомими в усьому світі. Вони викликали то захоплення, то суперечливі, а подеколи й негативні оцінки. Та час усе розставив на свої місця. Сьогодні ми говоримо про І. Кавалерідзе як про людину виняткового, надзвичайного таланту, оригінального митця, яскраву індивідуальність, як про видатного скульптора, кінорежисера і драматурга. І це справедливо, хоча до визнання йому довелося йти тернистими шляхами. Немало фактів з його біографії замовчувалися або свідомо перекручувалися. Він це переживав, але терпів і вірив, що настане колись пора правди.

Іван Кавалерідзе – один з тих, хто стояв біля джерел українського національного відродження. Його предки були грузинами. У середині ХІХ століття генерал Ладанський, який воював на Кавказі, привіз на свій хутір у Полтавській губернії декілька грузинських родин (їх підозрювали у співчутті Шамілю –ватажку кавказьких горців, що очолив визвольну боротьбу проти царської Росії, яка намагалася завоювати Північний Кавказ). Серед них була і сім’я прадіда І.П. Кавалерідзе. Отож його дід по батькові – грузин, а дід по матері – українець Лука Кухаренко. У сина Васо Кхварідзе Петра Кавалерідзе (так односельці переінакшили незвичне для них прізвище) і вродливої українки Килини Кухаренко 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанський (нині це село Новопетрівка Роменського району Сумської області) і народився Іван Кавалерідзе.

Пізніше родина переїхала в село Талалаївку (нині Сильченкове). Як і всі підлітки, Іван випасав череду, водив коней у нічне, навчався у початковій земській школі. У великій сім’ї мало хто звертав увагу на хлопчика, якому до вподоби були якісь дивні розваги: він постійно ліпив різні фігурки з глини… Для нього було святом, коли на гостину до родини Кавалерідзе приїздив дядько Сергій Мазаракі, вихованець Петербурзької академії мистецтв, відомий археолог і митець, який, одружившись на селянці, порвав з дворянським середовищем. Саме дядько виявив у юнака непересічні здібності до малювання і охоче давав йому уроки.

1899 року, після закінчення Іваном трьох класів земської школи, дядько, який працював у Київському археологічному музеї, забрав хлопця до себе у Київ. Сергій Мазаракі мав широке коло знайомих серед інтелігенції – художників, артистів, письменників. У його родині панувала атмосфера захоплення мистецтвом, що, звичайно, сприяло формуванню смаків, світогляду і характеру юного Івана Кавалерідзе, викликало у нього потяг до ознайомлення з культурою Київської Русі. Хлопця просто-таки зачарував Київ. Майбутній художник цікавиться чудовими пам’ятками міста, храмами, театрами, оригінальними спорудами. Він вступає до приватної гімназії Г. Валькера, але навчається в ній недовго, бо царській охранці стало відомо, що гімназист Іван Кавалерідзе, на поведінку якого і ставлення до самодержавства вплинули революційні події 1905 р., займається протиурядовою пропагандою.

У 1906 році він стає учнем Київського художнього училища. Після двох років занять малюванням юнак переходить до класу скульптури, який вів відомий український скульптор Ф. Балавенський. З цього часу у Кавалерідзе починається справжнє творче життя. Він майстерно створює кілька портретів і скульптур. Вже перша курсова робота Івана «Творчість» була високо оцінена вчителями і знавцями. Згодом на звороті фотографії цієї композиції великий Роден напише: «Це сильно. Видно талант. Та треба працювати й працювати».

Понад чотири роки у маленькій хоровій Київської опери, що була віддана молодому скульпторові під студію, І. Кавалерідзе одержимо віддається покликанню. Вечорами йому доводилося підробляти статистом в оперному театрі. Перебування у театрі, природно, пробуджує в душі, чутливій до всього прекрасного, глибокий інтерес до сценічного мистецтва. У цей час він знайомиться зі славнозвісним Ф. Шаляпіним, особистість і геній якого справили на починаючого скульптора незабутнє враження, і ліпить його бюст. Потім створює скульптурні портрети відомих на той час артистів Г. Бюссе, С. Брикіна, М. Гущіної, ліпить бюсти князя Святослава, С. Мазаракі, Т. Шевченка. Працюючи над портретами, молодий скульптор намагався в кожному відтворити глибоко індивідуалізовані й композиційно продумані характеристики портретованих, схопити саму суть образу.

Талант відкрив йому двері до Петербурзької академії мистецтв, де з 1909 року він почав вчитися у майстерні І. Гінцбурга. Тут Кавалерідзе бере участь у багатьох виставках. А наступного року роботи здібного юнака побачив відомий скульптор П. Арансон і відразу ж запропонував йому безплатне навчання у своїй паризькій студії. Про це Іван не міг навіть мріяти і сприйняв пропозицію як дарунок долі. І ось в 1910 році він приїздить до Парижу. Життя у місті художників і поетів, музеїв і театрів, знайомство з шедеврами скульптури і живопису та їхніми творцями, можливість відвідувати майстерню знаменитого скульптора Огюста Родена, вдумливе навчання у А. Аронсона, який став не лише вчителем Кавалерідзе, а й другом, допомагають формуванню Івана Петровича як художника. Одного року перебування в Парижі виявилося досить, щоб молодий митець відчув себе зрілим майстром. Сповнений творчих задумів, Іван Кавалерідзе повертається на батьківщину, у Київ. Вже у 1911 році він бере участь у конкурсі на кращий проект пам’ятника княгині Ользі, оголошеному Військово-історичним товариством. Разом із скульптором П. Сніткіним (своїм однокурсником) та архітектором В. Риковим (художнім керівником був Ф. Балавенський) він створив проект пам’ятника, в якому виліпив постать княгині Ольги, просвітителів Кирила і Мефодія і апостола Андрія Первозванного. Цей комплекс під назвою «Історичний шлях» отримав перемогу в конкурсі. З притаманною йому енергією Кавалерідзе приступає до спорудження пам’ятника, який було відкрито на Михайлівській площі Києва 4 вересня 1911 року.

Цього ж 1911 року перед талановитим майстром відкривається його другий світ – світ кіно, з яким він не розлучався до кінця своїх днів. Іван Кавалерідзе від’їздить до Москви, де йому запропонували співробітничати на кінофабриці ім. П. Тімана. Тут І. Кавалерідзе винаходить лаконічний знімальний прийом, коли на фоні чорного оксамиту, медальйону й фотеля знімалися цілі сцени. Виконаний ним портретний грим Л.М. Толстого для фільму про великого письменника вперше в кінематографічній практиці дозволив монтувати ігрові епізоди з хроніки. Успішно і тісно співпрацює Іван Петрович з відомим кінорежисером Я. Протазановим, школа якого справила на нього значний вплив. Помітну роль відіграв І. Кавалерідзе і у створенні фільмів «Російської золотої серії».

Відтоді скульптура і кіно у творчості Кавалерідзе йшли пліч-о-пліч. У найнятому під майстерню приміщенні він ліпить серію портретів сучасників і видатних діячів культури минулого. 1912 року бере участь у конкурсі на проект пам’ятника Кобзареві в Києві й одержує заохочувальну премію. У 1914 році його запрошують на Київську кіностудію для роботи над стрічками «Анна Кареніна», «Крейцерова соната» і «Гнів Діоніса». Він співпрацює з кращими режисерами і операторами німого кіно.

Вибухають перша світова війна (1914 р.), потім – революція. В чині прапорщика І. Кавалерідзе перейшов на бік повсталого народу. В 1917 році він брав участь у Всеукраїнському з’їзді, скликаному Центральною Радою в Києві. Симон Петлюра, який був на з’їзді, порадив йому зайнятися не політикою, а творчою працею. Власне, І. Кавалерідзе і сам уже вирішив повернутися до своїх статуй – перешкоджали цьому лише обставини. Невдовзі, у цьому ж таки 1917 році, він їде в м. Ромни Сумської області, де починає працювати при відділі Наркомосвіти: викладає малювання відразу у кількох школах, керує двома театральними трупами – міського театру й театру залізничників, який працював у будинку, спроектованому ним же, їздить з агітбригадою на села. «Це була найщасливіша пора мого життя – згадував Іван Петрович ті часи. – Мені й пізніше довелося пережити немало творчих радощів, пізнати щастя плідних пошуків, працювати вдень і вночі... І все ж не забути перших днів життя в революції, перших днів роботи на революцію».

У Ромнах він створює одну з кращих своїх робіт – перший в Україні пам’ятник Тарасові Шевченку, що сидить в задумі й зажурі на крем’яній кручі. На обличчі Кобзаря – і гнів, і сум, і радість, і сподівання. Блискавицею крешуть пророчі слова на постаменті: «Оживу і душу вольную за волю із домовини воззову».

Пам’ятник має свою передісторію. В Ромнах ще задовго до революції громадськість порушувала питання про встановлення у місті монумента Кобзареві. Проте царський уряд наклав заборону на його спорудження. Та ця ідея не полишала роменців. Зрушити справу з мертвої точки допоміг щасливий збіг обставин, коли у Ромнах з’явився вже знаний І. Кавалерідзе. Будували пам’ятник усім миром. Виділила кошти міська дума, а також надав допомогу купець Симонов. Школярі й театральна молодь, просто охочі громадяни возили матеріали, готували цемент. Згадуючи тих, хто своїми руками зводив монумент, Іван Петрович з великою вдячністю називав братів Орленків, які не лише зуміли бездоганно відлити скульптуру, а й здійснювали всі роботи для встановлення каркасу. Відкриття пам’ятника 27 жовтня 1918 року стало справжнім святом для роменчан. Ця подія набула всеукраїнського масштабу. Про неї були опубліковані численні статті в газетах.

Через деякий час у Ромнах з’являється пам’ятник Героям революції, автором якого теж був І. Кавалерідзе. Обидва пам’ятники й сьогодні прикрашають місто над Сулою.

У 1926 році І.П. Кавалерідзе створює пам’ятник Т.Г. Шевченкові у Полтаві. Можна сказати, що шевченківська тема проходить через усе його творче життя. Адже він брав участь у конкурсах на проект монументів Кобзареві в Києві (1912 р.), в Каневі та Харкові (1933 р.), виготував станкові роботи «Кобзар», «Шевченко на березі Неви», «Шевченко на засланні».

Після роменського періоду Кавалерідзе у 1923–1924 рр. створює грандіозний – тридцять метрів заввишки – пам’ятник Артему (Ф. Сергєєву) у Бахмуті. До цього образу митець повертається ще раз, звівши у 1927 році скульптуру революціонера на скелі над Дінцем у Святогірську.

Інший предмет його захоплень, джерело творчої наснаги – великий український філософ Григорій Сковорода. Його образ Іван Петрович втілив у пам’ятнику в Лохвиці у 1922 р. На невисокому постаменті стоїть босоніж, опираючись на подорожній ціпок, зовні нічим не примітний мандрівник з торбою через плече і свитою, перекинутою через руку. Замріяне і водночас позначене високою думою чоло мислителя-вчителя, котрий ішов поміж простих людей сіяти світло добра й знань, зерна непокори і віри у справедливість.

На схилі життя скульптор знову повернувся до образу Г. Сковороди. Цікаво, що цю скульптуру, як і всі інші, від початку до кінця І. Кавалерідзе ліпив власноруч. 90-річного скульптора, за його наполяганням, прив’язували до люльки, щоб він міг робити останні штрихи до портрета свого улюбленого героя. Монументальний пам’ятник було встановлено в м. Києві на Подолі напроти Києво-Могилянської академії, де здобував освіту філософ-мандрівник. Сковорода зображений заглибленим у себе, не прив’язаним до епохи. В усій його зовнішності відчувається філософський спокій і мудрість. До речі, митець знову зобразив філософа босим, що відповідало історичній правді. Але партійні ідеологи поставили вимогу «взути» босоногого Сковороду і «вилучити» в нього з рук біблію, замінивши її торбою.

Талант І.П. Кавалерідзе вражає своєю багатогранністю. Митець відомий не тільки як автор пластичних робіт, але й як талановитий кінорежисер, якого ставили поряд з Ейзенштейном, Довженком, Пудовкіним, і як своєрідний художник, і як письменник-драматург.

Становлення І. Кавалерідзе як режисера відбулося в Одесі. Він написав сценарій з історії гайдамаччини і відніс його на Одеську кіностудію. Її директор, кремезний моряк Нетеса, запропонував Івану Петровичу самому стати режисером картини. І з’явилась картина... Та ще й яка! Називалася вона «Злива» (1929 р.) і охоплювала двохсотлітній період історії України. Івана Петровича взагалі захоплювали яскраві героїчні сторінки літопису українського народу, про що свідчать навіть назви його фільмів: «Перекоп» (1930 р.), «Штурмові ночі», «Коліївщина» (1933 р.). «У віковій боротьбі рідного народу за своє соціальне й національне визволення, – говорив Кавалерідзе, – я шукав і знаходив те, що полонило мою увагу». Зенітом творчості кіномитця став фільм «Коліївщина» – перший в Україні звуковий фільм, де представники різних національностей говорять рідними мовами, що надає творові особливої виразності.

Режисер, він же й сценарист, прагнув до зображення подій і характерів героїчних, до широкого охоплення життя, показу гострих зіткнень і конфліктів. Його кінематографічні образи вражали не тільки реалістичною виразністю. Він ламав застарілі схеми і штампи, пропонував нові форми й мову кіно. Кінострічки І. Кавалерідзе являють собою масштабні полотна, що відзначаються свіжістю, оригінальністю режисерських рішень і монтажних прийомів. Він чудовий майстер батальних сцен – реалістичних і водночас романтично піднесених. У 1935 р. за створення історичних фільмів «Злива», «Штурмові ночі», «Коліївщина», «Перекоп» І. Кавалерідзе був нагороджений орденом Червоної Зірки. Другою частиною задуманої трилогії про боротьбу українського народу за свободу стала зріла й довершена кінострічка «Прометей» (1935 р.) – своєрідний черговий пам’ятник Т. Шевченку, створений за мотивами його поеми «Кавказ». Та її поклали на полицю. І. Кавалерідзе так і не встиг закінчити трилогію, потрапивши в опалу саме за цей фільм. За вказівкою Сталіна 18 лютого 1936 року на шпальтах газети «Правда» вийшла стаття під назвою «Грубая схема вместо исторической правды». У ній автора «Прометея» звинуватили у формалізмі, натуралізмі, буржуазному націоналізмі. Йому заборонили створювати стрічки на історичні теми. На «Укрфільмі» організували гнівне засудження «неправильної ідейної позиції» Кавалерідзе.

Іван Петрович важко пережив те, що сталося, та водночас він настійливо і послідовно продовжує працювати в кіно, але тепер вже у жанрі екранізації спектаклів. З’являються його фільми-опери «Наталка Полтавка» (1936 р.), «Запорожець за Дунаєм» (1938 р.).

І от врешті-решт біди нібито залишилися позаду. У 1941 році І. Кавалерідзе почав знімати в Карпатах фільм про Олексу Довбуша. Творча група жила високо в горах, відрізана від великих населених пунктів. І коли в черговий раз спустилася за продуктами, виявилося, що в місті вже хазяйнують німці, а фронт пішов далеко на Схід. Так Кавалерідзе опинився в окупації. Певний час режисер перебував у Рівному. Щоб не померти з голоду, пішов працювати в міську управу. Як міг, допомагав людям уникнути відправлення до Німеччини. Та й сам дивом уникнув розстрілу, бо потрапив в списки «поплічників гітлерівців», який був складений підпільниками. Але секретареві підпільного обкому партії Терентію Новаку був відомий цей митець, і він викреслив його зі списків приречених. Іван Петрович так і не дізнався про цей епізод, який міг обірвати його життя, тому що мемуари підпільника-партизана, Героя Радянського Союзу Т. Новака вийшли вже після смерті І. Кавалерідзе.

Після війни у творчій біографії Івана Петровича настала, звичайно, не з його вини, певна перерва. Як ставилася влада до людей, які побували на окупованій території, відомо усім. І. Кавалерідзе було заборонено займатися улюбленою роботою. Його довго ще піддавали різним перевіркам. Проте труднощі не зламали митця. Попри все, він не полишав займатися скульптурою, так само, як і кіно. Натхненно працює над скульптурами Б. Хмельницького, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, О. Дундича, бере участь у багатьох виставках і конкурсах. Започаткувавши скульптурний авангард – власний напрям у скульптурному мистецтві, Іван Петрович став по своєму неперевершеним. Відомий скульптор В. Борисенко одним із найперших зрозумів геніальність художника. «Якби ми йшли шляхом Кавалерідзе, – сказав він, – то давно б лідирували у світовому мистецтві».

Повертається І. Кавалерідзе і в кіно. Після фільмів «Григорій Сковорода» та «Повія» (за романом Панаса Мирного), де працював з відомими акторами, пише сценарії «Марія Іванівна», «Вотанів меч», «Варнак», «Ложка дьогтю», біографічного фільму про Гулака-Артемовського. А на додачу пробує себе, як драматург, – пише п’єсу «Вотанів меч», в якій порушує гострі проблеми війни і миру, моральних і духовних цінностей суспільства. Його доробок поповнюється також соціально-психологічними драмами і сатиричними комедіями. В театрах України ідуть з успіхом його твори «Міст через Гниле море», «Перша борозна», «Сіль» та інші.

З прикрістю згадував Іван Петрович долю своєї п’єси «1918», рукопис якої Спілка письменників віддала на рецензію О. Корнійчукові. Ознайомившись з п’єсою, О. Корнійчук висловив негативне ставлення до трагедії про затоплення українського флоту з ідеологічних міркувань і тим самим виніс їй вирок. І яке ж здивування було в І. Кавалерідзе, коли він довідався, що його сюжет було потім покладено в основу п’єси О. Корнійчука «Загибель ескадри»...

У 1962 році відбулася персональна виставка творів І. Кавалерідзе; у 1966 році – прем’єра п’єси «Вотанів меч» у Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка, 1967 році – п’єса «Перекоп» у Харківському театрі ім. Т. Шевченка. У 1969 році І. Кавалерідзе став народним артистом України, а пізніше – членом Спілки письменників України.

Іван Кавалерідзе був високоерудованою людиною. Усіх, хто знав талановитого митця, приваблювали і його життєрадісність, і гостинність, і особливий дар вселяти в кожного віру у свої сили.

Народ визнавав Кавалерідзе, а от влада... Вона практично не відреагувала на таку важливу подію, як 90-ліття від дня народження Івана Петровича, що відзначалася у 1977 р. Але врешті-решт прийшло і міжнародне визнання. 1987 рік ЮНЕСКО оголосило роком Івана Кавалерідзе з нагоди 100-ліття від дня народження, визнавши його одним з найвидатніших митців ХХ століття. У Києві відбулися персональна ювілейна виставка, урочистий вечір, присвячений його творчості. Було випущено конверти з його портретом, опубліковано численні статті в періодичних виданнях.

В 1991 році був заснований меморіальний фонд Івана Кавалерідзе, одним з найголовніших завдань якого стала не лише пропаганда творчого доробку видатного митця, а й втілення у життя його нездійснених, але таких важливих для нашої культури проектів. У липні 1996 р. фонд відновив пам’ятник княгині Ользі, що постраждав під час руйнації більшовиками Михайлівського Золотоверхого собору і був повністю демонтований у 1926 р.: розбиту «Ольгу» зарили на тому ж самому місці, зробили над нею клумбу, під якою статуя пролежала аж 80 років. І як сьогодні радісно стає, коли на фоні піднятого з руїн і небуття Михайлівського монастиря, його золотих бань гордо стоять мармурові постаті княгині Ольги, просвітителів Кирила і Мефодія, апостола Андрія Первозванного, гармонійно уособлюючи в собі державність, просвіту і духовність. Встановлено пам’ятник і Ярославу Мудрому; на черзі – монумент князю Святославу Хороброму.

Вшановуючи пам’ять митця, на Київській національній кіностудії ім. О. Довженка, де працював Іван Кавалерідзе, встановлено меморіальну дошку роботи Ростислава Синька, а в музеї-майстерні на Андріївському узвозі, 21 відкрито виставку його скульптурних робіт. Меморіальні дошки з’явилися також у Ромнах та Новопетрівці.

Іван Петрович прожив довге, плідне життя (помер 3 грудня 1978 р.). Він глибоко переймався життям рідної Батьківщини, і його творча спадщина (а це понад сто монументальних пам’ятників, барельєфів, скульптур, котрі прикрашають міста, громадські установи і музеї, це історичні кінофільми і літературні твори) по праву належить до золотого фонду вітчизняної культури і є цінним внеском в скарбницю духовних надбань людства.

До змісту Наступна