Номінація «Прозові твори»
1 місце — Олена Детина, 13 р., м. Городня Чернігівської обл.
Ганнуся з майбутнього
Травень цього року видався холодним і мокрим. Але природа не спала. Дерева одягнули своє свіженьке зелене вбрання, на клумбах розквітли тюльпани, а каштани ось-ось викинуть свої неповторні квітучі свічки.
В один із травневих днів Оленка поверталася з музичної школи додому. Від запаху акації, що цвіла неподалік, піднявся настрій. Хоча й холодно, але зовсім скоро — літо і довгождані літні канікули. Оленка йшла, мріючи про те, як вона проведе літо, — і тут побачила дівчинку. Не звернути уваги на неї було просто неможливо. Дівчинка йшла назустріч Оленці, здивовано роззираючись навкруги. Підійшовши ближче, Оленка помітила, що в широко відкритих очах дівчинки промайнуло враз все: здивування, цікавість, непорозуміння і навіть страх. Коли дівчинка була вже поруч, Оленка не витримала:
— Дівчинко, ти що, заблукала?
— Та ні. Але ...
— Тебе як звуть? Мене — Оленка ...
— А мене — Ганнуся, — розгублено відповіла дівчинка.
— Ганнусю, я бачу, що тебе щось непокоїть, розкажи мені, що сталося ...
Ганнуся продовжувала роззиратися навкруги. Коли її погляд зупинився на обличчі Оленки, вона почала усміхатися й потім дуже голосно вигукнула:
—Вийшло!
Тепер прийшла черга Оленки дивуватися:
— Що вийшло?
— Почекай, Оленко! Який зараз рік?
— Як це — який рік? Ганнусю, ти що, погано себе почуваєш? - дещо злякано запитала Оленка.
— Розумієш, мені здається, що нарешті здійснилася моя заповітна мрія, тож я й хочу знати, який зараз рік.
— 2005-й, — відповіла Оленка і недовірливо глянула на Ганнусю.
— Не дивуйся, будь ласка, я зараз усе тобі поясню. Я потрапила до вас з 2055 року.
Ой! То виходить, що ти - дівчин ка з майбутнього? — якось невпевнено запитала Оленка.
Виходить, так, — поволі заспокою ючись, відповіла Ганнуся. — Зараз я спробую все послідовно тобі пояснити.
Зачекай, — Оленка взяла дівчинку за руку, — ходімо до мене в гості, а по дорозі ти мені все розкажеш.
Гаразд!
Дівчатка, взявшись за руки, не поспішаючи йшли містом, а в їхніх оче нятах спалахували вогники.
— Ти вже зрозуміла, Оленко, що живу я в 2055 році, — почала свою роз повідь Ганнуся, — я дуже цікавлюся і сторією, тому я завжди мріяла про подорожування в часі. Одного разу мій дідусь повів мене до кімнати, де він зібрав чимало дивних речей. Я звернула увагу на те, що він назвав старе дзеркало «дзеркалом часу». Він розповів, що це дзеркало передавало ся з покоління в покоління і що йому — майже 400 років. Я спочатку не повірила, а потім вирішила проекспе риментувати. Тож сьогодні я тихе сенько, щоб ніхто не помітив, зайшла до тієї кімнати, стала перед дзеркалом і попросила його перенести мене в 2005 рік. Я заплющила очі, торкнула ся дзеркала, а коли я їх розплющила, то була вже тут, у твоєму місті.
Почекай, Ганнусю, —- захитала го ловою Оленка, не в змозі сприймати почуте, — а чому ти захотіла саме в 2005 рік?
Все дуже просто, — продовжувала дівчинка. — Я дуже цікавлюся історією нашої України. Зараз у школі ми вивчаємо історію XXI століття. Переломним моментом у XXI столітті ста ла Помаранчева революція. Саме після неї в Україні в усьому почалися позитивні зміни. Виходить, Оленко, що ти живеш у дуже цікавий час.
Оленка зупинилася:
Ганнусю, а коли ти повинна по вернутися в свій час? Ти встигнеш розповісти мені про те, якою стане Україна через 50 років?
— Звичайно, я розповім тобі про все, що тебе цікавить.
Дівчатка, збуджені такою надзвичайною зустріччю, пішли швидше. Але тут Ганнуся зупинилася, дивлячись уперед. Назустріч дівчаткам ішли старенькі дідусь та бабуся. Дідусь опирався на паличку, і було помітно, як важко йому дається кожен наступний крок.
— Чому вони йдуть пішки, адже вони такі немічні! — У голосі Ганнусі було не стільки здивування, скільки обурення.
— Я не розумію тебе, Ганнусю, — мовила Оленка. — Мабуть їм недалеко йти, тому вони й не скористалися автобусом.
— Розумієш, Оленко, я так обурена, бо не бачила нічого подібного. Справа в тому, що в моєму часі люди похилого віку мають усі можливі привілеї. Кожен пенсіонер отримує безплатно машинокат. Це така невелика триколісна машинка для пересування містом. Вона працює на спеціальних батареях, тому - екологічно чиста. Ще наші пенсіонери отримують безплатно продукти в спеціальних магазинах.
Ганнусю, що ж, пенсіонери зовсім не отримують грошей?
— Звичайно, отримують, — відповіла дівчинка, — тільки використовують вони їх для здійснення своїх мрій. Дуже багато людей похилого віку подорожують по всій земній кулі, відпочивають там, де їм заманеться, і завжди спілкуються між собою. В кожному місті й селі є клуби за інтересами для пенсіонерів; вони часто подорожують містами України, збираючи докупи однодумців.
— Це дуже схоже на якусь казку, — сказала Оленка.
— Та ні, — заперечила Ганнуся, — просто країна піклується про свій народ. До речі, Україна — єдина в світі країна, де пенсіонери мають стільки пільг.
— Ганнусю, а що нового сталося в медицині? Мене це дуже хвилює. Цього року від тяжких хвороб померли мої обидві бабусі, а також мій татко. Це так тяжко, тому я часто мрію про те, щоб учені винайшли якісь ліки від усіх хвороб, щоб діти ніколи не втрачали своїх батьків, щоб усі люди могли доживати до старості, — Оленка безнадійно зітхнула.
— Я хочу порадувати тебе, Оленко: твої мрії здійсняться. Після Помаранчевої революції вчені отримали можливість працювати над різними новими ідеями. Було винайдено багато різних профілактичних засобів від усіх хвороб. Кожній дитині з перших днів життя, а потім в дитячому садку та в школі дають спеціальні, дуже смачні пігулки, тому ніхто й не хворіє. По всій Україні є мережа оздоровчих закладів. Кожна людина, що працює, один раз на рік, крім відпустки, весь місяць перебуває в оздоровчому закладі. Тут її досконало обстежують і підтримують стан здоров'я на належному рівні. — Ганнусю, а які зміни відбудуться в школі?
— Школа — це вже другий ступінь навчання. Все починається в дитячих садках. Видатні українські діячі освіти розробили цілу систему навчання дітей, починаючи з раннього дитинства. В дитячих садках працюють спеціалісти, яких у народі почали називати «відкривачами душі». Ці люди безпомилково розпізнають особливі здібності кожної дитини, розвивають їх. Але основна увага в дитячих садках приділяється вивченню мов. Адже найкраще починати вивчати мови саме з раннього дитинства, коли дитинка ще тільки починає розмовляти. Тому в дитячих садках працюють вихователі, які володіють п'ятьма-шістьма мовами.
У 7 років діти йдуть до школи. Класи в нас маленькі. В кожному класі — десять учнів. Вчителі мають змогу приділяти увагу кожному з нас. До 12 років ми навчаємося в загальноосвітній школі, а потім ще 4 роки — у профільних школах, де вже починаємо вивчати все те, що стосується майбутньої професії. Учні всі ці роки продовжують вивчати кілька мов. Ще ми досконало вивчаємо історію України. Адже ти, мабуть, знаєш, Оленко, такий вислів: «На помилках вчаться». Саме тому, щоб не допускати помилок, треба дуже добре знати історію своєї країни. Кожної суботи в школі — історичний день. Учні подорожують усією країною, вивчаючи її історію.
У16 років юнаки та дівчата вступають до навчальних закладів найвищої категорії і продовжують оволодівати обраною професією. У 20 років кожна людина вже починає працювати. Ганнусю, а навіщо вивчати стільки мов?
— Розумієш, Оленко, Україна готує дуже багато висококваліфікованих спеціалістів у всіх галузях науки. Всі країни світу звертаються до нас за допомогою. Українці працюють у багатьох країнах, тому необхідно знати багато мов.
— Ганнусю, виходить, що кожна дитина має змогу опанувати саме ту професію, про яку вона мріє?
— Звичайно! Завдяки цьому Україна і стала процвітаючою країною. Адже тільки займаючись своєю улюбленою справою, людина може мобілізувати всі свої можливості. До речі, Оленко, а ким хочеш стати ти?
— Я мріяла стати археологом. Але навчання зараз дуже дороге, тому моя мрія не здійсниться.
— Як це прикро! То що ж ти будеш робити? — запитала Ганнуся.
— Я дуже люблю співати, вчуся в музичній школі. Після її закінчення я, мабуть, піду навчатися в музичне училище, а коли сама почну заробляти гроші і допомагати мамі, то продовжу навчання у вищому навчальному закладі.
Дівчатка трішки помовчали, усвідомлюючи все почуте. Оленка помітила, що Ганнуся якось зблідла і уповільнила ходу.
— Що з тобою?! — злякалася дівчинка.
— Мені важко дихати. Я, здається, знаю чому. У вас дуже забруднене повітря, адже стільки машин навкруги. Українські вчені розробляють нові методи переробки нафти. Пальне для машин стане екологічно чистим, не буде цих шкідливих викидів у повітря. А ще Україна не купуватиме нафту й газ, тому що будуть відкриті нові родовища на території країни.
— Ось ми і прийшли, — сказала Оленка, заходячи до рідної домівки.
Ганнуся зайшла, з цікавістю оглядаючись навкруги. Побачивши телефон, Ганнуся сказала:
— Такий телефон є в мого дідуся. Він не любить викидати старі речі, каже: «Збережу для історії!».
— А які телефони у вас? — поцікавилась Оленка.
— Коли ми розмовляємо, то бачимо одне одного на екрані. На екрані також з'являються всі дані про стан здоров'я того, з ким та розмовляєш. Це дуже доречно, тому що всі люди надзвичайно доброзичливі і турбуються одне про одного. Та й взагалі в суспільстві зникла чорна заздрість, тому що кожна людина може мати все те, чого прагне, тільки для цього треба дуже багато працювати.
Оленка покликала Ганнусю обідати.
— Розкажи, що сталося із сільським господарством. Зараз по телевізору ми тільки й чуємо про страшний занепад у цій галузі.
— Ой, Оленко, треба було розпочинати свою розповідь саме з цього. Адже розквіт України після 2005 року починався саме з піднесення сільського господарства. Кожен селянин мав право взяти стільки землі, скільки він міг обробити. Селянам безплатно дали різну сільськогосподарську техніку. Кожен клаптик землі в Україні був оброблений ... Дуже багато великої рогатої худоби, свиней і овець. У кожному селі з'явилася своя птахоферма. Родюча українська земля дає стільки хліба, що його вистачає, щоб продавати в різні країни. — Як це все цікаво, Ганнусю! Якщо я розкажу про зустріч з тобою своїм друзям, вони, мабуть, мені не повірять, — зітхнула Оленка.
У Ганнусі в кишені щось задзеленчало.
— Ой, Оленко, мене кличе матуся. Вона не уявляє, де я зараз знаходжусь. Я дуже рада, що ми з тобою познайомились, але мені вже слід повертатися.
— Але як же ти повернешся? — злякалася Оленка.
— Не хвилюйся. Я заплющу очі і дуже-дуже захочу додому. Я впевнена, що в мене все вийде. Оленко, як би я хотіла забрати тебе з собою, — тоді б могли здійснитися всі твої мрії! І ти б пишалася нашою Україною так само, як пишаємося нею всі ми, адже на всій земній кулі нема кращої країни.
— Ні, Ганнусю, я не хочу з тобою. Я хочу на власні очі побачити, як буде розквітати моя Україна, посприяти цьому!
—Тоді прощавай, Оленко!
— Прощавай! — зі сльозами на очах відказала Оленка.
2 місце — Дайчман Артур, 14 р., м. Суми;
Воскреснемо!
Думаю про рідну Україну, і в моїй душі народжується глибоке переконання: країна, яка за всю історію так багато страждала, але, як той казковий Фенікс, завжди відроджувалася, воскресне! Я вірю в її воскресіння і чекаю його, бо назавжди живе з українцями пророцтво Шевченка: «Воскресни, мамо!».
Бачу майбутню Україну державою, в якій шануватимуть людину, свято поважатимуть і виконуватимуть закони. Бачу матерів з усміхненими обличчями, спокійних за майбутнє своїх дітей.
Вірю, що наша щедра, відроджена земля принесе нам достаток.
Упевнений, що в XXI столітті в українській оселі будуть лише мирні світанки. Гордо, на повну силу звучатимуть слова Великого Кобзаря: «І оживе добра слава, слава України!»
3 місце — Малярчук Роман, вихованець Долинського дитячого будинку, учень гімназії № 4
м. Долини Івано-Франківської області
«Моя майбутня Україна»
Україна — це моя Батьківщина. Хоч мені 13 років, але я гордий, що народився в одному з куточків мальовничих Карпат.
Я — українець і завжди пам'ятатиму слова Василя Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!»
Моя Батьківщина має дуже складну, але героїчну історію; вона мужньо витримала найтяжчі випробування, коли гинули не сотні і тисячі, а мільйони її дочок і синів. І знову Україна відроджувалася, виростала з пожеж і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю патріотів. Я найбільше втішаюся і гордий тим, що Україна ніколи не поневолювала інші країни та народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких та далеких сусідів. На жаль, цілі сторіччя ворогам вдавалося панувати в Україні.
Я вірю в те, що Україна стане багатою і могутньою державою у світі. Ми, українці, є одним із великих європейських народів.
Після Помаранчевої революції в Україні перемогли правда, свобода, надія на краще майбутнє. Мільйони людей виборювали це на Майдані. Україна — це зелені сади, лани золотої пшениці, білі хати, високі гори, народні пісні, лагідні, працелюбні люди.
Я вірю в те, що українці зможуть працювати в Україні, не будуть їздити за кордон, покидаючи свої сім'ї.
Я хочу, щоб українці не ділилися на західників і східняків, щоб над нами завжди було мирне небо.
Я дуже хочу здобути професію програміста і вірю в те, що зможу вчитись безкоштовно і лікуватись теж.
Я дуже хочу, щоб у майбутньому ніхто з нас, 13-річних, ніколи не зрікся рідної мови, Батьківщини, не соромився, що народився в маленькому селі чи у великому місті. Мрію про те, щоб у всіх дітей були батьки, і в мене теж.
Мені хочеться закінчити цей твір словами українського поета Володимира Сосюри:
Любіть Україну в сні й наяву,
і вічно ми будемо з нею.