«Вчитель, дитина і українська книга» — питання надзвичайно актуальне і водночас складне, а проблема книги та її ролі у становленні особистості сьогодні є однією з найважливіших проблем. Але всі ми добре усвідомлюємо, що навіть найсучасніші інформаційні технології не зможуть замінити високу духовну насолоду від спілкування двох — читача і книги.

Роль педагога у цьому питанні насправді неповторна. Ще у далекому 1965 році видатний український педагог В.О.Сухомлинський назвав вчителя «першим світочем інтелектуального життя», а через чотири роки він же акцентує: «Справжній педагог — книголюб». У своїй класичній праці «Павлиська середня школа» В.О.Сухомлинський говорить про стратегічно важливі істини: «Атмосфера любові до книги, поваги до книги, благоговіння перед книгою — в цьому полягає сутність школи і педагогічної праці. У школі може бути все, але якщо немає книг, потрібних для всебічного розвитку людини, для її багатого духовного життя, або, якщо книгу не люблять і байдужі до неї, це ще не школа; в школі може багато чого не вистачати, багато в чому ми можемо бути бідними і скромними, але, якщо у нас є книги, потрібні для того, щоб перед нами завжди було широко відкрите вікно у світ, це вже школа». А ось ще практично невідомий широкому загалу В.О.Сухомлинський — унікальна хрестоматія «Маловідомі першоджерела української педагогіки» (друга половина XiX–XXст.), яка з’явилася у 2003 році в Києві у видавництві «Науковий світ». В ній надрукована його стаття «Думки про літературу в школі» (1969p.), яка дивовижно співзвучна з предметом сьогоднішньої розмови: «Ми, педагоги, твердо переконані, що книга була й назавжди залишиться найсильнішою і найтоншою духовною цінністю. Життя в світі духовних надбань мусить бути передусім життям у світі книг. В нинішній час, надзвичайно багатий на доступні, дуже легкі для звичайного сприймання джерела інформації, книзі, будьмо відвертими, таки скрутненько. І тут наша місія — захистити книгу, захистити багатство духовного життя від телевізора, від кіно, від транзистора, від магнітофона. Вбачаю своє завдання в тому, щоб мого вихованця тягнуло не в кіно, а в бібліотеку. Щоб йому хотілося посидіти над книгою — посидіти, на самоті подумати. Щоб саме книга викликала хвилювання у підлітка, щоб кожен зазнав велике, ні з чим незрівнянне щастя — засидітися над розумною книгою до світання». Своїм першочерговим завданням вчитель В.О.Сухомлинський вважав — «прищеплювати невгасиму любов до книги, зробити її пристрастю, захопленням, вести людину в світ слова як у світ краси, у дивовижний квітучий сад; утвердити в душі юного читача почуття борця, захисника справедливої ідеї». Процес читання видатний український педагог розглядав як «складну творчість» і наголошував: «Для того, щоб ввести вихованця в світ книги, треба ввести його в світ слова».

Інший видатний український педагог, класик європейської педагогічної науки, основоположник української освітньо-виховної системи Г.Г.Ващенко вважав, що виховання в українській школі має носити національний характер, тому що виховання кожного народу, маючи спільні загальнолюдські риси, має й національні особливості, відповідно до духу народу та його призначення. Дух же і призначення свого народу кожна національна педагогіка має досконально дослідити і відповідно до них будувати систему виховання й освіти своєї молоді. У праці «Проект системи освіти в самостійній Україні» Г.Г.Ващенко наголошує, що ця система повинна відповідати потребам українського народу, який століттями плекав духовні цінності, що втілювалися в його високу культуру, літературу, мистецтво, і стали основними компонентами побуту широких народних мас. Виходячи з цього, він формулює головні елементи, з яких повинна складатись національна система освіти і виховання. Сьогодні один з компонентів його концепції заслуговує на більш пильну увагу — «видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні». У статті «Виховна роль мистецтва» Г.Г.Ващенко підкреслює важливість освоєння скарбів національної літератури: «Тож коли народи, що жили й живуть самостійним державним життям, з великою повагою ставляться до своїх письменників, то з тим більшою пошаною до своїх письменників мусимо ставитись і ми, українці. Не можна назвати національно свідомим того українця, що не знає своєї національної літератури й життя своїх письменників».

Що ж може зробити сучасний вчитель, передусім гуманітарій, для того, аби наблизити українську дитину до української книжки? Може багато, якщо він сам книголюб, якщо він щоденно наполегливо займається самоосвітою. І одне з перших його завдань полягає у тому, щоб відкрити дітям чудовий материк шедеврів української класичної літератури, як великої України, так і її діаспори. Йдеться про твори У.Самчука, І.Багряного, Е.Маланюка, В.Барки, О.Ольжича, О.Теліги, В.Винниченка, А.Любченка, Б.Лепкого, Д.Гуменної, Г.Костюка та багатьох інших. Друге завдання — відкрити материк справжньої української історії, захопити учнів не тільки творами класичної української історіографії М.Грушевського, Д.Яворницького, Н.Полянської-Василенко, В.Антоновича, Д.Дорошенка, О.Ефименко, а і працями сучасних дослідників української минувшини О.Апанович, М.Брайчевського, Л.Залізняка, В.Мицика, В.Сергійчука, В.Солдатенка, Ю.Шаповала. Потрібно й активно пропагувати серед учнів науково-популярну літературу з історії України та Всесвітньої історії (М.Слабошпицького «З голосу нашої Кліо», «100 видатних українців», «100 скарбів України», Д.Степовика «Скарби України» тощо).

Залучення учнів до читання художньої літератури є одним з важливих напрямків діяльності вчителя історії, тому що, твори М.Старицького, Д.Міщенка, С.Скляренка, А.Хижняка, М.Смоленчука, П.Загребельного, Ю.Мушкетика, В.Малика, Р.Іваничука, І.Білика, Р.Іванченко, Л. Полтави, М.Лазорського та інших збагачують історію емоційним матеріалом, допомагають читачам уявити епоху в певних людських образах та діях. Історичні романи та повісті згаданих письменників збуджують фантазію учнів, допомагають емоційному осмисленню життя та справ наших предків, формують образ того чи іншого історичного діяча…

Актуальними і проблемними питаннями сьогодні є і недостатньо якісне наповнення фондів шкільних бібліотек, і не читаючий вчитель, який має «заражати» вихованців своїм пристрасним потягом до книги та жадобою знань. А тут не все однозначно — за даними фахового журі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року — 2005» вчителі української мови і літератури — учасники обласного етапу, окрім одного педагога, не змогли прочитати напам’ять позапрограмну улюблену поезію. Воістину є над чим задуматися! І не дивно, бо де в обласному центрі можна купити українську книжку окрім підручників, посібників, методичної літератури? Нашому місту нагально потрібен спеціалізований магазин «Українська книга». Соромно і непрестижно, що місто, де є два університети і ряд інших вузів, маса шкіл, ліцеїв, гімназій, зрештою, доволі потужна інтелігенція, не має такого магазину. Чому за модерною українською книгою треба їхати до Києва чи замовляти її післяплатою через пошту? Що вже говорити про райцентри, селища, села? Книготоргова мережа зруйнована, її модернізацією ніхто не переймається, а українська книга є фактично недоступною для широкого загалу. І це сьогодні, коли українська книга має пропагуватися і на обласному телебаченні, і під час творчих вечорів письменників Кіровоградщини, скажімо, в театрі ім. М.Л.Кропивницького чи ще краще — у філармонії, коли б усі бажаючі, а особливо учні загальноосвітніх шкіл, могли б знайомитися з письменниками, з їх проблемами, дізнаватися про нові твори, нюанси творчості, коло читацьких інтересів.

Можна тільки уявити, який інтерес викликали б творчі вечори В.Бондаря, О.Жовни, Л.Куценка, В.Панченка, П.Селецького, В.Погрібного та інших письменників нашого краю. Як би це стимулювало інтерес як до літератури взагалі, так і до регіональної та плідно працювало на зміцнення інтелектуального потенціалу нашого краю.

Отже, проблема «Вчитель, дитина і українська книга» має комплексний характер і саме це, певною мірою, може визначати ефективні шляхи до її вирішення.