|
Що ж до нашої нинішньої національно-державної ситуації,
то своєрідним тілом народу норовить стати держава
в особі її керманичів, а душа — це всі ми з нашим розумом,
із нашими пристрастями, з нашою неповторністю
і невпокореністю перед загрозами зовнішнього світу й хаосу,
перед намаганнями зруйнувати і понищити гармонійність,
даровану нам родом і природою, історією,
Господом Богом чи ще незнаними вищими силами.
Бережімо нашу душу!
П. Загребельний 1 |
Майбутнє починається в минулому, щоб, пройшовши етап сучасного, стати сторінкою історії. На повагу може заслуговувати лише той народ, котрий знає свою історію і виносить з неї уроки, зберігаючи національну ідентичність від корозії часу. На межі тисячоліть час подумки пройти багатостраждальний шлях нашої держави, переосмислити її історичний досвід, усвідомити причини перемог і поразок, втрат і досягнень, спробувати знайти відповіді на одвічні запитання: хто ми? Звідки наше коріння? Куди і яким шляхом йдемо?
Діти вивчають історію не лише зі шкільних підручників. Важливу роль у пізнанні минулого відіграє художня література. Хоча й по-різному, але і вчені, і письменники доносять до читача правду про те, як жив, що боронив, до чого прагнув наш народ.
В останнє десятиліття XX – на початку XXi ст. історичний роман став одним із пріоритетних жанрів української літератури. Плідно працювали його корифеї: Володимир Малик («Горить свіча», «Чумацький шлях», «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (новий варіант роману «Черлені щити»)), Іван Білик («Не дратуйте грифонів», «Цар і раб»), Юрій Мушкетик («Прийдімо, вклонімося...»), Роман Іваничук («Євангеліє від Томи», «Вогненні стовпи») та ін. З’явилися й нові імена: Наталя Дзюбенко («Андрій Первозванний»), Дмитро Білий («Заложна душа», «Козацький оберіг»), Юрій Хорунжий («Вірую», «Садовський садить сад — з Марією і без», «Любов маєш — маєш згоду»). До історичної тематики звернулися Володимир Рутківський: («Сині Води», «Джури козака Швайки»), Микола Вінграновський («Северин Наливайко»), Катерина Мотрич («Ніч після сходу сонця»).
Хто ж ми? Чиїх батьків діти? Де наше пракоріння? Пошук відповідей на ці запитання спонукав письменників звернутися до давньої української історії. Скіфську державу як предтечу України розглядає Іван Білик у романі «Не дратуйте грифонів» (1993), в якому йде мова про ймовірну мандрівку Геродота до Скіфії. Уважним до казок і легенд скіфів, шанобливим до мудрого і працьовитого народу постає грецький історик зі сторінок твору. У романі наводяться легенди про походження скіфів, перекази про їхніх богів та героїв, зі знанням справи змальовано скіфські обрядовість та побут, а також закони грецького міста Ольвії. Взаємодія античної і варварської цивілізацій простежується через внутрішній конфлікт княжича, а згодом — і великого скіфського князя Соболя. Син скіфа і еллінки, він постійно відчуває поклик і материнської, і батьківської крові, і не раз замислюється: «А хто ж він, такий нещасний володар диких варварів? Хто? Теж еллін, бо має матір-еллінку? Чи таки варвар, син і внук варвара?». Він то проймається гордістю за діда Боримисла, який розтрощив непереможну перську армію царя Дарія, то розпачливо звертається до скіфських богів: «... за яку ж провину, за гріхи якого ж прадіда так безжально покарали його безсмертні, зробивши подібним до сих похмурих і диких людей, що не знають ні солодких ритмів «Іліади»... ні навіть звичайнісінького еллінського письма».2
Слово «варварський» у сучасній мові найчастіше вживається як синонім слів «дикий», «некультурний», «руйнівний». Але чи такими були наші предки на фоні розвинутих цивілізацій Риму та Візантії? У романі «Меч Арея» (1972) Іван Білик вдався до сміливої історичної гіпотези: розповідаючи про Русь V ст., він вивів відомого царя гуннів Атіллу київським князем Богданом Гатилою, мудрим та енергійним вождем, який зумів об’єднати слов’янські племена і створити могутню державу. Цьому твору судилася, водночас, доля бестселера і вигнанця: написаний в 1972 році, він одразу ж завоював популярність серед читачів, але налякав чиновників незвичайним трактуванням української історії (якої, на їх думку, взагалі не існувало). Більшу частину тиражу було вилучено, а друге видання роману вийшло в 1990 році. Роман Івана Білика — це широке полотно доби, яка ввійшла в історію під назвою «Велике переселення народів». Розповідь про Гатила починається з часів його дитинства і сягає смерті. Сповнена численних пригод, особистих прагнень, державних діянь, пошуків кохання, вона перемежовується із вставними оповіданнями про близьких і далеких людей, чиї шляхи перетинаються із життям київського князя. Картина тодішнього життя постає зі сторінок роману так правдиво, що часом важко розрізнити, де в романі вигадка автора, а де вірогідні відомості на підставі історичних джерел. Велику роль в цьому відіграє мова твору: густо насичена архаїзмами, вона ніби переносить читача у давні часи, дає йому відчути буття далеких предків. Жоден з авторів не зазирнув у таку глибінь історії, як Іван Білик. Проте його герої є близькими і зрозумілими поколінню XXi століття. Гірко звучать слова Гатила про те, що «Русі ворога треба», який згуртував би князів у загальній небезпеці. Тому що почнеться розбрат, піде плем’я на плем’я, роздеруть Русь на клаптики, зруйнується держава.
На жаль, братовбивча боротьба за владу не раз відігравала фатальну роль в історії України. На цьому наголошував і відомий український письменник Володимир Малик у своїх романах «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» і «Горить свіча».В історії майже кожного народу бувають такі події, які зумовлюють хід його життя впродовж цілого ряду століть. Такою подією для Київської Русі стало монголо-татарське нашестя, що болюче відбилося на долі українського народу. Саме тоді на довгі віки завмерло державне життя знекровленої України, яка стала здобиччю хижих володарів-сусідів. Про напад Батия на золотоверхий Київ розповідає у романі «Горить свіча» Володимир Малик (1992). Історично правдиво письменник відтворив руйнівну, воістину пекельну силу ординців та героїчну оборону Києва, яка все-таки підірвала сили завойовників. Чільними героями роману є київський воєвода Дмитро і простий воїн Добриня. У найстрашніший час, коли київський князь покинув своє місто напризволяще, відповідальність за оборону Києва взяв на свої плечі Дмитро. Його мужність і героїзм викликали повагу навіть у хана Батия, який подарував Дмитрові життя (щоправда, з підступним розрахунком на те, щоб він побачив загибель своєї землі і всіх, хто не хоче підкоритися татарам). Достойним співтоваришем воєводи виступає і простий сільський воїн з богатирським іменем Добриня, який у вирі боротьби зі знахабнілими ординцями виправдовує своє ім’я. Символічною є і назва роману. Пройшовши всі пекельні кола оборони Києва і монгольської неволі, після багатьох поневірянь Добриня з дружиною Янкою, Дмитровою дочкою, та малим сином нарешті повертається до зруйнованого Києва. І серед загального безлюддя, в сплюндрованому Софійському соборі бачить запалену свічку. «Звідки?.. Чия рука її поставила?.. Хтось у Києві є! Хтось зостався! Не всіх знищили!.. Добриня озирнувся довкола. І знову — ніде нікого... Та свіча горить серед темної ночі, як провісниця благодаті, низ-посланої з неба на сплюндровану, залиту кров’ю землю». Виявилося згодом, що свічку поставив воєвода Дмитро: «За убієнних і живих! За тих, що доходить кінця свого шляху, і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу —ставлю щоденно свічу!.. Вірю, що може, колись, за сотні літ, все зміниться — і плем’я наше розправить крила».3
Свіча надії на визволення, на вільне життя не згасла, хоча часто ледь жевріла протягом семи з половиною століть. До маловідомих сторінок боротьби нашого народу із Золотою Ордою звернувся дитячий письменник Володимир Рутківський у своїй історичній трилогії «Сині Води» (2004). Зі шкільних уроків історії всі знають про Куликовську битву, але майже нікому, крім істориків, не відомо про битву на річці Сині Води, що відбулася за вісімнадцять років до Куликовської, де монголо-татари за-знали нищівної поразки і втратили майже всіх ханів. Спираючись на історичні факти, автор впевнено доводить, що першими дали відсіч поневолювачам наші предки-українці.
Трилогія «Сині Води» адресована, насамперед, підліткам, тому по-руч з історичними особами (канівський князь Дмитро Боброк, литовський князь Ольгерд, хан Мамай) діють хлопчаки з села Воронівки: Сашко, Тимко і Зейнула. Доля втягує їх у вир історичних подій: сирота Сашко стає зброєносцем, а згодом — другом та порадником Боброка, Тимко вирушає разом із сліпим лірником в Дике Поле, щоб відшукати найкращого друга Зейнулу. Незважаючи на те, що татари прийшли на Русь завойовниками, багато з них вкоренилося на цій землі і підтримувало дружні стосунки з русичами. Для Зейнули, його сестри Аліми та батька Ахмета Україна стала другою батьківщиною: рятує Воронівку, попереджаючи друзів про татарський напад, Зейнула, а, зустрівшись на одному полі бою, не бажають воювати один проти одного їхні батьки Василь і Ахмет. Минають усі війни і негаразди, а дружба і приязнь живуть вічно, наголошує письменник.
Про битву на Синіх Водах згадує Володимир Рутківський і в новому історичному романі «Джури козака Швайки» (2007), присвячений зародженню козацтва в Україні. Разом із його героями — малими воронівцями Саньком і Грициком, юним богатирем Демком, козаком-розвідником Швайкою, волхвом Кудьмою, читачі потрапляють у вир карколомних, небезпечних, часом незвичайних, пригод. Вдаючись подекуди до фантастичних моментів (як-от, незвичайні здібності Санька, приручені дідом Кудьмою вовки), письменник розкриває вічне прагнення українців до волі, яке змушувало їх виступати проти утисків польської шляхти і підіймати шаблю на татарську орду навіть тоді, коли за спиною не було майже нікого. Легко по-мітити, що історичних осіб та видатних подій в новому романі Володимира Рутківського немає, але розповідь про зародження козацьких традицій ведеться так майстерно, що читач починає себе відчувати сучасником мужнього та винахідливого Швайки та його відданих і хоробрих джур. За романом «Джури козака Швайки» радимо провести для читачів-учнів 5-6 класів літературну вікторину «Пригоди малих козаків» (Додаток 1).
Справді, лише волелюбний та сильний духом народ міг протягом століть виборювати волю, стримувати натиск Османської Порти, яка була реальною загрозою для Європи, і численними повстаннями підривати сили Речі Посполитої, врешті-решт розхитавши цю колись могутню державу. Новим оригінальним твором на тему українського козацтва в українській літературі є роман Миколи Вінграновського «Северин Наливайко» (1996). Для історичної романістики він, водночас, і звичайний, і незвичайний. Його основу становить одне з найбільших козацько-селянських повстань кінця XVi ст., але автор відтворює скоріше не так історичні події, як дух і епоху середньовічної України. «Северин Наливайко» — це роман ліричний. Читаючи його, ніби знаходишся в епіцентрі подій, а його герої (Наливайко, Галя, Петро Жбур, дід Максим) стають такими ж близькими і зрозумілими, як і наші сучасники: вони помиляються і перемагають, чинять дурниці і подвиги, бувають безвідповідальними та беззастережно хоробрими. Навіть коні в романі мислять і оцінюють вчинки козаків, зайці — хочуть колядувати, а соми — захищають своїх коханих...
Основною подією роману є опис битви війська Наливайка з польською шляхтою і, водночас, татарською ордою. Микола Вінграновський виводить на історичну арену непримиримих ворогів. Але не так гетьман Жолкевський і хан Гірей є ворогами для Наливайка, як князь Януш-Іван Острозький, безкомпромісний у своїй ненависті до православ’я. Так автор розкриває проблему зради: сохнуть пагінці генеалогічного дерева славних князів Острозьких. У розмові з Наливайком Януш пропонує виплавити із хреста церкви, спаленої польськими уланами, золотий ланцюг на шию всім православним. Наливайко рішуче став на оборону рідної віри, що, власне, і стало тією іскрою, яка запалила повстання. Поразка його була обумовлена як могутністю Речі Посполитої, так і розбратом серед повстанців: не підтримала Січ Наливайка, не змогла йому пробачити те, що за рік до того він був змушений воювати проти своїх же козаків у битві під П’яткою як сотник князя Острозького. Свої гіпертрофовані уявлення про честь січовики поставили вище за інтереси народу: у дубову домовину ліг Наливайко, і поніс його Дніпро... За словами Івана Дзюби, «глибинний, міфологічно-всеоб’ємний зміст цієї метафори... грізно унаочнює трагізм і самозгубність української історії, її братовбивчу розпанаханість».4
Так вже склалося, що на своєму тернистому шляху Україна зазнавала поразок більше, ніж перемог, і кожна з них лишалася незагойною раною. Роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999) — про одну із найбільших трагедій часів Хмельниччини. Розпочата ще у 1966 році, ця книга дописувалася на різних етапах української історії, і була опублікована лише в кінці ХХ століття. У цьому творі Ліна Костенко прагне осмислити накопичене й вистраждане народом століттями несвободи, боротьби, перемог і поразок, щоб нічого не розгубити в дорозі до третього тисячоліття.
Цей історичний роман є цілісним художнім осмисленням та інтерпретацією проблеми українського Месії. У ньому зображено трагічні часи для українців, коли козацькі загони під проводом Богдана Хмельницького вели організовану боротьбу за власну державу з польсько-литовськими військами. З 18 по 30 червня 1651 року відбулася битва під Берестечком — ще одна трагічна подія нашій історії. Поразка від польського війська, підступна зрада та полон козацького гетьмана татарським ханом, і, як наслідок, — розорення Києва в липні 1651 року литовськими загонами князя Радзівіла.
«Берестечко» — це болючі думи-спогади, думи-каяття, думи-муки гетьмана, в яких сконцентровані одвічні проблеми: народ і вождь, злочин і кара, гріх і спокута, вірність і зрада, біль від найбільшої поразки і понівеченого кохання, гіркі роздуми про долю України і власну місію в боротьбі за її волю, намагання знайти пояснення чи виправдання тому, що сталося:
Якби не ті заклепані гусари…
якби не зрадив хаповитий хан…
якби ж він був ощадніший на вдари,
мій кривдами рокований талан!
Якби не дощ… якби не ремст і розбрат...
якби хоч трохи глузду під чуби...
Якби старшини не пішли урозбрід…
якби, якби, якби, якби, якби!!! <…>
Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог! |
Віртуозно виконані фрагменти роману вибудовуються в цілісну ліро-епічну панораму, простягнуту з минулого в майбутнє. Саме до віків прийдешніх звернені останні сторінки роману. Щоби підкреслити це, авторка вдається до фантастичного сюжетного повороту: під час ворожіння Богданові з’являється дух козака Небаби, котрий провіщує майбутнє багатовікове уярмлення України, за що «душа Богдана в розпачі німому нестиме неспокутуваний гріх». Після цього скресла воля гетьмана до дії здається нібито художньо невиправданою. Але доки людина жива, доти вона має боротися до кінця. До Богдана нарешті приходить усвідомлення: поразка — це ще не кінець, «поразка — це наука, ніяка перемога так не вчить». Завдяки коханню до Ганни, вдови ніжинського полковника, воскресає душа гетьмана: Хмельницький збирає розпорошене військо і знову готовий до боротьби.
Роман «Берестечко» Ліни Костенко, як і вся її творчість, є жорстоким реалістичним діагнозом українському суспільству і, водночас, поетичним закликом до серця кожного українця:
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.5 |
Певно, таким же усвідомленням, що на поразку він не має ні часу, ні права, і дороги назад в нього вже немає, керувався майже через півстоліття інший український гетьман — Іван Мазепа, чия постать завжди викликала жвавий інтерес істориків та письменників. Поруч з творами Олександра Пушкіна, Віктора Гюго, Джорджа Байрона, Володимира Сосюри, Богдана Лепкого з’явилися історичний роман у віршах Леоніда Горлача «Руїна: Або життя і трагедія Івана Мазепи» (2004) і роман Юрія Хорунжого «Любов маєш — маєш згоду» (2003).
Масштабні епічні полотна Леоніда Горлача «Ніч у Вишгороді», «Перст Аскольда», «Чисте поле», «Руїна» відтворюють широку картину української історії від перших віків Київської Русі до початку XViii століття. Як ніколи актуально звучить зараз його твір про великого українця, який не хотів, щоб Україна була територією рабів. Мазепа добре усвідомлював свою місію і величезну відповідальність перед Україною:
Якщо ж узявсь державний хрест нести,
То будеш лиш тоді з добром у згоді,
Коли в тобі народ — не ти в народі,
Коли не він в тобі — для нього ти.6 |
Досі невідомо, де похований український гетьман, якому протягом майже двох століть виголошували анафему. У фіналі свого роману «Любов маєш — маєш згоду» Юрій Хорунжий наголошує: шукайте гетьмана в собі! А для цього слід по краплині вичавлювати з себе рабську кров.
Про часи остаточної втрати Україною державності розповів Володимир Малик у романі «Чумацький шлях» (1993). Одвічною дорогою чумаків йде до Криму Івась Бондар, наймит багатого Хуржика, не знаючи, скільки на його долю випаде пригод: зустріч з Катериною ii і Потьомкіним, татарський полон, участь у російсько-турецькій війні у лавах чорноморських козаків, дружба з шотландським адміралом Полем Джонсоном... Чумацький Шлях — це не лише галактика, але й вічна дорога нашого народу до щастя. Він вказує дорогу «всім, хто живе по правді» — Івасеві, його коханій Катрі, другу Кирику, старому запорожцеві Михайлу Безкровному, отаману Антону Головатому, поетові і драматургу Василю Капністу та канцлеру Олексію Безбородьку, якого Володимир Малик виводить у своєму творі як автора «Історії Русів». З болем розуміючи, що Україна втрачає волю, Безбородько усвідомлює свій борг перед її народом: повернути йому власне ім’я та свою історію... Адже без історичної пам’яті неможливе відродження державного життя будь-якої нації. Прикметною рисою історичного роману на зламі тисячоліть слід вважати відкриття цілого материка тем, які раніше не освоювалися з ідеологічних причин. При збереженні сталого інтересу до давноминулих епох, відбувається і переорієнтація на історію ХХ століття. Так, історія Січового стрілецтва і Української Галицької Армії постала з роману Євгенія Куртяка «Спалені обози» (1993), про голодомор 1933 року та повоєнне лихоліття українського села розповів Андрій Гудима в дилогії «Під знаком біди» (1993), темі Української Повстанської Армії присвячена трилогія Романа Іваничука «Вогненні стовпи» (2002).
Своєрідною спробою підбити підсумки тисячолітньої історії України є романи Віталія Підлубного «Божа мста, або ж Боже воздаяння» (2004) і Катерини Мотрич «Ніч після сходу сонця» (2001).
Роман відомої сучасної письменниці Катерини Мотрич і незвичайний, і неоднозначний. Його оголений, разючий реалізм розгортається щонайменше в трьох вимірах — історичному, фантастичному та магічному. У романі спресовано часовий вимір у два тисячоліття: від приходу на береги Дніпра апостола Андрія до дев’яностих років двадцятого століття. Зупиняючись на ключових моментах історії України (хрещення Русі князем Володимиром, Переяславська Рада, життя Тараса Шевченка, голодомор 1933 року, Чорнобиль, здобуття незалежності), автор намагається зрозуміти і пояснити, чому наша історія така багатостраждальна. Чому настала ніч після сходу сонця, коли на прадавній українській землі з’явилася християнська віра? Варто навести діалог героїв твору:
«— Ми були сильними і непереможними, а коли нас охрестили, то ми одразу ж потрапили в рабство, — махнув рукою Микола.
— Ну, припустимо, не відразу, — заперечив Тарас, — а через шістсот шістдесят шість років.
Усі здивовано перезирнулися. Зайшли до кімнати.
— Так-так, між датою охрещення і датою початку неволі, роком 1654-им, стоїть знак сатани.
— А була б наша рідна віра, цього б не сталося б, — Микола сів у крісло і підхопився.
— Зробилося це не через те, що нас охрестили, а через те, що ми не зуміли піднятися до рівня справжньої віри. Ми залишилися у своєму загалі язичниками, що беруть знання і вклоняються все тим же божкам. Вони й закликали нещастя до України, а не віра Христова. Сатана має над нами владу, коли нас залишають Божі сили. Не взяли б нас ні прокляття волхвів, ні озлоблені на нас божки, коли б ми мали у своїх душах глибоку віру. Покарані ми за те... що не зуміли очиститися в істинній вірі».7
Чорно-білі протистояння добра і зла, чужого й рідного закладені вже в самих прізвищах представників двох родів, непримиримих ворогів — Святненко і Заброд. А біля них — Безверхий, Безродний, Волкова, Калита... І ще багато тих, у кого «під православною одяганкою живе дух ординця». За тими подіями, що розгортаються в житті вигаданих і невигаданих героїв роману — від княгині Ольги до партапаратчиці Марини Волкової, від волхва Мелетія до патріарха Василія, від Богдана Хмельницького до Василя Святненка, вгадуються обриси відомих історичних фактів. Врешті, не так важливо, яким чином письменниця проводить межу між історичною правдою і художнім вимислом, бо досвід цієї правди спонукає до серйозного переосмислення давньої і недавньої історії України.
Роман «Ніч після сходу сонця» складається з трьох частин («Пракоріння», «Коріння» і «Крона»), що символізують різні періоди історії України. Цей принцип пропонуємо використати під час оформлення книжкової виставки «Душа тисячоліть шукає себе в слові: сучасна українська історична романістика» (інші орієнтовні назви: «Тисячоліття української історії», «Тернистий шлях твій, Україно», «Від Скіфії до України») (Додаток 2). У трьох розділах виставки можна представити літературу з давньої, нової та новітньої історії України, а прикрашатимуть їх одвічні українські символи (кетяги калини, тризуб, рушники), репродукції картин і фотографії на історичну тему .
Доречним буде проведення біля виставки літературно-історичної гри для читачів-учнів 8-9 класів «За сімома замками» (Додаток 3). Мета її полягає в тому, щоб впізнати книгу з виставки, отримавши до неї декілька ключів-підказок. Таку гру можна проводити як індивідуально, так і з командами. Вважаємо, що така форма популяризації викличе цікавість не лише до художніх творів, але й історичної літератури в цілому.
Історія — це єдина наука, яка міцно зайняла своє місце в літературі. Образною мовою історичні романи, повісті і оповідання, поеми і драми стверджують нерозривний зв’язок часу, поколінь і традицій. Відомо, що історія вчить і виховує. Так, але не всіх і не завжди, а лише тих, хто хоче в неї навчатися та вміє переживати історичні події як уроки власної долі.
1. Загребельний П. Український шлях // Укр. культура.— 2004. — № 1. — С.11.
2. Білик І. Не дратуйте грифонів.— К., 1993. — С.64, 157.
3. Малик В. Горить свіча.— К., 1992.— С.416, 421.
4. Дзюба І. Історичний міф Миколи Вінграновського //Вінграновський М. Северин Наливай-ко. — К., 1996 .— С.8.
5. Костенко Л. Берестечко.— К., 1999.— С. 6, 156.
6. Горлач Л. Руїна : Або життя і трагедія Івана Мазепи.— К., 2004. — С.5.
7. Мотрич К. Ніч після сходу сонця.— К., 2001.— С.496.
До змісту Наступна 