Додаток 3
Остання свіча
Літературний вечір пам’яті загиблих дітей для читачів-учнів 5-9 класів
Дійові особи: Ведучий, читець, герої книжок.
Читець: У маленьких очах відбивається світ —
Гамірливий, гучний і великий —
Буйна радість зелених віт,
Білі хмари і срібні ріки.
В них — червона печаль зірниць,
І світанків краса незабутня.
Із маленьких лукавих зіниць
Поглядає на нас майбутнє.
...Хай в маленьких очах відбивається світ
Од маленьких ромашок до стартів великих,
Хай в них світиться синій зеніт,
А не жах од побоїщ диких.
Василь Симоненко.
Ведучий: Як вірно сказав відомий український поет Василь Симоненко, без дитинства на Землі немає майбутнього. Коли страждають діти, коли вони гинуть, то цей біль відбивається на майбутніх поколіннях... Якими вони будуть, і яким буде це майбутнє? Колись великий російський письменник
Федір Достоєвський поставив запитання: чи варта вся світова гармонія однієї сльозини замученої дитини? Всього однієї сльозини?...
На сцену виходить Маленький Принц.
Маленький Принц: Я подорожував по різних планетах, де жили дорослі. Дивний народ ці дорослі!.. Але зараз я потрапив на незвичайну планету. Там завжди темрява... Жодного вогника!
Ведучий: Ти потрапив на планету дитячих страждань.
Маленький Принц: Я не бачу тут жодної людини! Де ви, діти, що безвинно страждали з вини дорослих? Озвіться!
На сцену виходить Хлопчик зі свічкою.
Маленький Принц: Ти хто? Звідки?
Хлопчик (наче в маренні): Я з України... З тридцять третього року... Ні, я ще живий, я не вмер...
Вам буде соромно колись за те,
Та тільки я того вже не побачу.
А житечко моє таке густе!
А мамина рука така гаряча...
Я ще не вмер...
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік...
До вишеньки. В колиску ясночолу.
Я чую запах хліба.
Я не вмер...
А небо стрімко падає додолу.
Тримайтеся!.. Хоча б за коси верб...
Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди?
Окраєць ласки...
Чи хоч з печі диму?
О, скільки в тілі зайвої води!
Не чує світ.
Усі проходять мимо.
Антоніна Листопад.
Ведучий: Літа сім тисяч чотириста сорок першого року (1933-го від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу, ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — старих, молодих і дітей, і ще ненароджених — у лоні матерів.
На сцену виходить Климко — герой однойменної повісті Григора Тютюнника.
Маленький Принц: А ти... ти теж звідти?
Климко: Ні, я з війни... Таких, як я, згодом назвуть дітьми війни...
Маленький Принц: Дивні слова... Чи можуть вони стояти поруч? Діти і війна...
Ведучий: Можуть... Діти страждали під час воєн в усі часи... Скільки мільйонів загинуло під час Другої Світової війни?.. Хто може підрахувати, скільки з них було українців або французів, росіян або іспанців, білорусів або татар... Гинули діти — громадяни світу.
Климко: Я родом з Донбасу, жив разом з дядьком Кирилом, машиністом... Його паровоз розбомбили, згодом до нас прийшли німці... А з ними — і голод. Я мусив іти по сіль, щоб допомогти моїй вчительці Наталі Миколаївні з малою дитиною... Йшов і йшов...багато днів... але траплялися мені на дорозі добрі люди... І коли вже повертався, то загинув майже на порозі рідної домівки — втікав полонений солдат, а я показав йому, куди бігти... Автоматна черга обпалила груди, і сіль посипалася на дорогу... (Дивиться сумно вгору). Може, вона перетворилася на зорі... Щоб світити комусь уночі...
На сцену виходять Миколка і Алхузур — герої повісті А. Приставкіна «Золота хмаринка ночувала».
Миколка (до Климка): То й тебе погнав у дорогу голод?
Климко: Так.
Миколка: І нас з братом Сашком також...
Маленький Принц: А ви також — діти війни? Ваші батьки загинули?
Миколка: Ми з братом були дитбудинківці. Ми нічого не знали про своїх батьків. Єдині, хто були в нас, — то ми самі. Чотири руки. Чотири ноги. Чотири ока... В сорок четвертому році нас із голодного Підмосков’я відправили на Кавказ, який вважався нам ситим раєм. Але тоді з нього почали примусово виселяти чеченців та інгушів. І ми потрапили в ті трагічні події, неначе тріски у вир... Мого брата Сашка вбили... А мене врятував ось він, Алхузур... І став мені братом... Ми не розуміли, що трапилося... Ми ніде не змогли знайти собі місця: в горах чеченці мали вбити мене, а внизу солдати — Алхузура...
Маленький Принц: Чому?
Миколка: Цього ніхто не розумів...
Маленький Принц: Навіть дорослі?
Миколка: У першу чергу...
На сцену виходить Арунас — герой повісті В. Крапівіна «Бабусин онук та його брати».
Арунас: А я теж з Кавказу... По батькові — литовець, а по матері — чеченець. І теж мало не загинув: під час війни в Чечні. Батько довго вважався мертвим, маму вбили. Мене врятував спочатку російський музикант, сховавши у футлярі віолончелі. А згодом — чеченець, що схопив мене...але не розстріляв... Я втік.
Маленький Принц: І що ж ви, дорослі люди, творите на планеті Земля? Чи ви вважаєте, що діти на ній зайві?
Ведучий: На жаль, діти страждають і в мирний час. Дитинство є найбільш беззахисним під час соціальних катаклізмів, міжнаціональних конфліктів, екологічних катастроф... Хто і коли відповість за скалічені дитячі долі, за обірване життя тих, хто ще навіть не пожив на цьому світі?
З’являються діти — герої оповідань Євгена Гуцала «ДітиЧорнобиля»,Потворко —герой повісті Віктора Терена «Повістинка про Потворка» та Хроня — герой повісті Галини Малик «Злочинці з паралельного світу».
Маленький Принц: А ви...звідки?.. З яких часів?..
Потворко: Ми — з планети «Ч».
Любомир: Колись там було все зелено...
Калина: А потім щось вибухнуло... і планета почорніла...
Хроня: І почала називатися Зоною...
Маленький принц: Зона... Дивно...і дуже страшно...
Потворко: Так... Люди не можуть там жити — хворіють і помирають...
Любомир: Тому що там все отруєне — ріки, ліси, повітря... До мого села привезли звідти дівчину на ім’я Калина... так вона нічому не раділа, нічого не хотіла, навіть не мала сил рухатися, гратися... Бо в неї була хвора кров...
Миколка: А в моєї баби радіація всі руки поїла...і пам’ять вкоротила... Я шукав зозулю: хай накує бабі довгих років...
Мар’яна: А в нас... в мене... мій брат Василь гасив ту пожежу...і згорів від стронцію... Але я сподівалась, що від нього залишиться хоча б синок! Я вже його любила, цяцьки йому приглядала, хотіла з ним весь світ об’їздити... на Василевому мотоциклі... Але, але... Що там вигадали мати з Василевою дружиною? Від якого стронцію дитя! Від Василя!..
Всі: Ми — діти Чорнобиля...
Хроня: А я безпритульний... Втік з дитячого будинку.
На сцену виходить Толик — герой повісті Л Коваленко «Вовчик».
Толик: І я тікав...
Маленький Принц: Ти ж ще малий... Як тебе звати?
Толик: Толя Безродний.
Потворко: То твоє справжнє прізвище чи вигадане?
Толик: Справжнє... Мої батьки були німими, я навіть їх не пам’ятаю... Лише старшу сестру, яка лякала мене вовчиком... Я виріс в дитбудинку. Ще коли там була добра мама Андріївна, то нам жилося непогано... А потім з’явилася лиха Ангеліна, яку ми прозвали Ангелочком... От ми і втекли... Я, Сашко Капусний та Віталик Починок... Воля! Світ розкрився перед нами, і ми вже були на шляху до своєї станції Щастя... Але всі дороги вели лише до дитбудинку... Ми прагнули найти своїх матерів, але... Сашка кинула його мати трьохмісячного на вокзалі, а Віталика сама покинула у дитбудинку, тому що він був для неї зайвим...Хіба то матері? Та язик не повернеться назвати так жінку, що, напоївши кров’ю і плоттю свій плід, з такою ж легкістю може вишпурнути його, наче не до смаку надгризене яблуко. Так якби хоч краплю болю їм у душу від того, що терплять їхні діти, підфутболені чиїмись брудними чобітьми, наскільки б менше було викинуто на смітник людських доль!
Маленький Принц: Дорослі! Я звертаюся до вас — від імені всіх дітей, які загинули і страждають з вашої вини. Ми не повинні були гинути. Ми всі хотіли жити в мирі та любові.
Звучить пісня «Остання свіча» (слова В. Крапівіна, музика Г. Рейхтмана).
Холодным пеплом замело их след,
Но мальчики стоят и ждут ответа.
Все те, кто среди войн и среди бед
Не дожил до пятнадцатого лета.
Их бесконечный строй угрюм и тих,
Шеренги — точно траурные ленты…
Так что же вы не взглянете на них —
Премьеры, полководцы, президенты?
Все тише барабанщики стучат,
Но гаснущий их марш зовет к возмездью.
И вот горит последняя свеча,
Горит среди галактик и созвездий.
Притихший город съела темнота,
Угасли оробелые огни там.
Но эта свечка светит неспроста —
Она горит на бочке с динамитом.
Пускай весь мир вокруг уныл и хмур —
Свеча горит во тьме неугасимо.
Зажгли ее, как жгут бикфордов шнур
Сгоревшие мальчишки Хиросимы.
Ее холодный свет неумолим —
Не гаснет пламя, как бы мрак не вился.
Свечу друзья погибшие зажгли
От тлеющего пепла Саласпилса.
Теперь от страха гаснут фонари
От Балтики до Крыма и Кавказа...
Скажите, кто услышит детский крик,
Когда звереют дизели спецназа?
Скажите, кто поймёт, как в эти дни
Зажатый детской болью мир непрочен?
И что во тьме спрессован динамит,
И что фитиль у свечки всё короче...
11Див.: формат mp3 на сайті: http://file001.mylivepage.ru/chunk1/956840/594/Svecha_b.wmv
Попередня Наступна 