Додаток 3
«Хотіла б я Піснею стати…»
Сценарій літературного ранку за повістю Євгена Білоусова «Лесина пісня»
Дійові особи: Ведучий, Слово, Пісня, Леся (дівчинка), Леся Українка (доросла), Мати, Михайлик, Царі, Мавка, Лукаш.
Перед завісою.
Слово: Із давніх-давен мешкали собі на землі українській Вишиванки та Колядки, Казки та Загадки, Крашанки та Легенди, Щедрівки, та всі ті, хто в серці народу живе. А за старших в них були ми — Слово та Пісня…
Пісня: Любили нас люди та приказували: «Споконвіку ми разом. Будемо одне про одного дбати. У злагоді та любові житимемо».
Слово: І все б нічого, та прийшли царі із країв дальніх…
Музика затихає. Виходять Царі.
Цар 1: Подобається мені тут.
Цар 2: І мені подобається.
Цар 1: Збираймо армію могутню. Всіх підкоримо та за нашими законами жити примусимо.
Цар 2: А Слово і Пісню з цих країв виженемо. У нас і свої є. (Ідуть).
Слово: Треба усім разом за землю рідну встати. Усі разом ми — сила.
Пісня: Відкрию вам таємницю велику. Народиться в Україні людина розумна і сміливіша з найсміливіших. Найбільшим багатством вона вважатиме Пісню та Слово. І буде то дівчинка.
Відкривається завіса. Ліворуч за столиком сидить Леся Українка.
Звучить музика А. Штогаренка «Пам’яті Лесі Українки». Сюїта. Вступ.
Леся Українка: Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?..
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Музика затихає. На сцену виходять Мати, Леся і Михайлик.
Прислухаються, як витьохкує соловейко.
Леся: Мамо, що то за пташка у саду так виспівує?
Михайлик: Як по нотах пісню виводить!
Мати: То соловейко до нас прилетів.
Леся: Соловейко? А де він раніше був? Чому нам своїх пісень не співав?
Мати: Це довга історія. Старі люди розповідають, що ця пташка раніше не жила в Україні. Було це ще за дідів-прадідів…
Михайлик: Розкажіть, мамо.
Мати: Країна солов’їна розкинулася за морями глибокими, за горами високими. І правив тою країною король Музика… Щовесни він нагадував своїм підлеглим: «Летіть по всьому світу, пташки співочі, слухайте уважно пісні народів різних». Полетіли пташки хто куди. А маленький Соловейко залетів аж в Україну. Чує: люди з поля повертаються. Потомлені, але співають… Бо де праця, там і пісня.
Звучить українська народна пісня.
Мати: Слухає наш Соловейко, все запам’ятовує.
Михайлик: А далі?
Мати: А далі полетів він до короля Музики. Вислухав його король і наказав своїм підлеглим: «Летіть в Україну! Слухайте ті пісні, що їх люди співають, і перекладайте на нашу мову пташину… І несіть по усьому світові». Отак весь світ дізнався про українську пісню… А солов’ї навіки оселилися в Україні.
Леся: А чому, мамо, царі Пісню і Слово з України женуть?
Мама: Пісня народ єднає. Є пісня — є народ. Немає її, немає Слова рідного — то й народу нема.
Михайлик: Я, як підросту, багато пісень вивчу.
Леся: А я, як підросту, пісні складатиму.
Ідуть. Звучить музика А. Штогаренка «Пам’яті Лесі Українки».
Сюїта. Пісня.
Леся Українка: Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
Музика затихає.
Мати: В дітей своїх мені хотілося перелити свою душу і думки. З певністю можна сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся і Михась українськими літераторами, коли б не я. Може, стали б, але хутчій, що ні… Власне, я наважила й завше окружала б дітей такими обставинами, щоб народна стихія була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло цьому.
Виходять Слово і Пісня.
Пісня: Отак ми подружилися з Лесею. І не розлучалися з тої пори. Де я, там і Леся?
Леся Українка: Де Пісня, там і я.
Пісня: А пам’ятаєш, Лесю, Русальні свята у Жаборинцях?
Леся Українка: Пам’ятаю… І давно вже мрію… мрію написати…
Пісня: Оповідання? Вірш?
Леся Українка: Це буде романтична казка. Я повернуся думками у першопочатки. Словами з попелу я вирощу вербу-сопілку. Нехай співає людям і мені. Я розповім про Мавку лісову. Про хлопця-красеня, про Пісню і Любов… В умі держу я образ дивний.
Пісня: Про що ти, Лесю?
Леся Українка: Розкажу тобі. Одного разу я гуляла з мамою у лісі. То був казковий ліс. Дерева там були, як дитинчата. Маленькії на зріст, немов однолітки мої. Один до одного тулились рясно-рясно. А матінка моя мені розповідала казку. Про звірів лісових, про мавок, потерчат, водяника і лісовика…
Виходять Мавка і Лукаш (уривок з «Лісової пісні»: зустріч Мавки і Лукаша).
Слово: А ти пам’ятаєш, Лесю, як склала першого вірша?
Леся Українка: Пам’ятаю… Тоді було мені дев’ять років. У Петербурзі за політичну діяльність заарештували і заслали до Сибіру мою улюблену тітоньку Олену — тьотю Єлю.
Виходить Леся.
Леся: Тітонько моя люба… Як там тобі на чужині? Тримайся… Не втрачай надії… Надії…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія сама.
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, —
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Слово: А невдовзі біда спіткала і саму Лесю. На Водохрищі, коли святили на річці воду, дівчинка сильно застудилася. Згодом лікарі поставили діагноз — туберкульоз кісток.
Пісня: Тяжка ця недуга. Дівчинка місяцями була прикута до ліжка. Хвороба і лікування завдавали їй нестерпних мук. Але Леся терпляче зносила всі страждання. І писала…
Леся: Мамо, я вірш написала.
Мати: Про що він, доню?
Леся: Про квітку конвалію, про її недовгий вік. Як зірвали її в гаї та й понесли на бал. Коли ж зів’яла квітка, панночка її кинула додолу.
Мати: А може, і не про квітку вірш?
Леся: Може, про людину?
Мати: А ти прочитай.
Леся читає вірш «Конвалія».
Мати: Ти в мене сильна. А от вірш треба надрукувати. Та гірка доля в українського слова. Утискають його, забороняють. У Львові виходить журнал «Зоря». Туди і надішлемо.
Леся: Тільки от псевдоніма в мене нема.
Мати: То не біда. Як би ти хотіла підписатися?
Леся: Звичайно, Леся.
Мати: Ну, то нехай буде Леся. Леся на прізвище Українка.
Леся: І воно означатиме — Леся з України.
Виходять Слово і Пісня. Звучить музика А. Штогаренка «Пам’яті Лесі Українки». Сюїта. Фінал.
Слово: Це був початок.
Пісня: І завжди крокували поруч ми — Слово і Пісня.
Слово: І не розуміли царі, звідки силу беруть українці.
Виходять Царі.
Цар 1: І що це за країна така, що ніяк ми ту Пісню і Слово здужати не можемо? Скільки вже забороняємо, а вони все живуть і живуть.
Цар 2: І що це за країна така, що навіть діти малі Слово і Пісню захищають?
Цар 1: Якщо так далі піде, то захочуть ці українці свободу мати.
Цар 2: А як буде у них Пісня і Слово, то ще надумають свою державу українську створити.
Цар 1: Що тоді будемо робити?
Пісня: Та п’ятами накиваєте. Що ж тоді в Україні робити?
Леся Українка: Вже оснували тiло все
залiзними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижi руки,
а велет спить камiнним сном,
хоч терпить лютi муки.
Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
Пісня: Не пером пишуть, а умом. А ти пишеш серцем.
Леся Українка: Так воно і є. Бо плаче моє серце за Вкраїну милу. Я вірю, що прийде свобода.
Слово: Але на це потрібен час.
Леся Українка: Від кожного з нас залежить доля Велета. Йому треба допомагати. Україні милій я посприяю словом. Нехай воно гірше меча карає ворогів!
Пісня: І встане Велетень із землі.
Слово: І буде Україна вільною!
Завіса.
Попередня Наступна 