«Пошукаємо справжніх живих учнів»
Як уже зазначалося, упродовж творчого життя В. Нестайко не полишає такого вдячного жанру літератури для дітей, як оповідання. Саме в його стислих рамках, як сонцю веселку в росинці, письменникові вдається сконцентрувати живий відгомін великого дитинства в єдиному випадкові з життя конкретної дитини. Так само постійною є для письменника тема школи та шкільного колективу як місця й способу кристалізації осібного людського характеру. Зрештою, поєднавшись, ці дві складові творчого світу В. Нестайка витворили таке унікальне в українській літературі для дітей явище, як дилогія в оповіданнях «Одиниця з «обманом» (1976) та «П’ятірка з хвостиком» (1985).
Читачі й критики сприйняли твір із захопленням, відзначивши високий художній рівень і глибоке проникнення автора в дитячу психологію. Зокрема, І. Золотарьов вказує на протиставлення як основний засіб творення комічного в тексті, на трактування образу справжнього Учителя як людини «старої школи» (у значенні щиро відданої вічним загальнолюдським цінностям) і на появу в арсеналі письменника сатири. Критик порівнює В. Нестайка з Я. Корчаком, корий теж любив писати про підлітків, у перших самостійних кроках яких «виявляється сформована (чи не сформована) під батьківським дахом мораль» [5]. На гендерній проблематиці дилогії наголошує І. Васюченко, аналізуючи твір В. Нестайка у зіставленні з повістями В. Близнеця, О. Іоселіані, В. Машкової [2] та відзначивши життєвість його образів і винахідливість щодо способів розв‘язання складних ситуацій.
Найширше трактує дилогію В. Неділько, наголошуючи, що в творі йдеться не так про кілька десятків київських школярів, як про те, що: «всі люди — різні, що немає нецікавих людей. Що треба любити одне одного, любити людей і ставитися до них по-дружньому, … що треба бути гуманістом. Вчить повість і взаємодопомоги, навчає переборювати труднощі, любити природу й ставитися до неї, як до близької істоти…». Відстоюючи твір перед лицем недалекоглядних скептиків, для котрих ці живі оповіді — «наскрізь моралізаторські та сповнені прописних істин», критик наголошує на новаторстві та художній довершеності дидактичної складової дилогії. На його переконання це — «довершений художній твір, цікавий, розумний, веселий, наскрізь пройнятий Нестайковим гумором. Твір, в якому оте «моралізаторство» й «дидактизм» … становлять органічну цілісність з усією образною системою твору, сприймаються читачами так природно й непомітно, як кисень при диханні». Саме В. Неділько першим вказує, що, розповідаючи про кожного з учнів, нікого не виділяючи, письменник досягає ефекту зримої уваги до ближнього, коли стає зрозумілим, що кожний — «…цікава, неповторна особистість. Що куценьке життя кожного — повчальне, багате…». Відтак, дилогія «…учить пильно вдивлятися в себе, у свою поведінку, в ставлення до друзів. Вдивлятися і вдумуватися, оцінювати вимогливо й безсторонньо. І намагатись ставати кращими» [14].
У першій повісті дилогії «Одиниця з «обманом» «справжніх живих учнів» письменник шукає у принишклих на час уроку коридорах, певно, своєї Київської школи № 141, де працювала його улюблена перша вчителька — Лiна Митрофанiвна. Так само прототипи більшості учнів легендарного 4-Б, чиї образи неодноразово зринають у творах В. Нестайка (як-от, Грицька Половинки, Спасокукоцького й Кукуєвицького, Дмитрухи), слід шукати теж серед друзів дитинства автора.
Саме нерозлучна пара найменших у класі, «кругловидих, клаповухих і кирпатих» Спасокукоцького та Кукуєвицького першою опиняється перед лицем читача. Певно тому, що нехитра історія їх «мюнхаузенівського» змагання у виказаному на словах геройстві близька й пережита в дитинстві чи не кожним. Зрештою, «дні, сповнені подвигів і героїзму», трагікомічно завершилися під стоматологічним кабінетом. Але колоритна пара пройшла крізь усі «київські» оповіді письменника.
Немає нічого героїчного й у «тихому, нерішучому, сором’язливому» Шурику Бабенку, котрий (як і автор) змалку ріс у жіночому оточенні. Письменник напрочуд достовірно змальовує перше «воротарювання» героя, коли заціпенілий від невимовного жаху перед м’ячем і власною неспроможністю хлопчик осоромився. Так само докладно виписано й сцену «геройства», коли «всередині щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобіжника», і Шура поліз на чужий балкон. Читач розуміє, що Бабенко став рівноправним членом хлоп’ячого гурту тому й тоді, коли відкрив у собі мужність, нехай і таким «нерозважливим» чином.
Протилежність й водночас «товариш по нещастю» Шурика — Ніна Макаренко (Макароніна). Критика неодноразово відзначала новаторство цього образу, в якому чи не вперше в радянській книжці для дітей з’явився тип фемінізованого підлітка, котрий бунтує проти «несправедливих» щодо дівчаток суспільних норм і стереотипів. Скажімо, І. Васюченко, відзначивши, що спрага самоутвердження ставить героїню повісті в принизливу ситуацію, наголошує, що образи «зразкових дівчаток» Світланки й Галочки теж не викликають симпатії [2, С. 12].
Письменник із гумором і співчуттям змальовує, як саме діяльні розумні дівчатка «помічають», що «хлопчачі» ролі у суспільстві цікавіші та перспективніші. Але, якщо в оповіданнях бунтівливі героїні — єдині представниці дівоцтва, то поряд із Макароніною письменник виводить образ абсолютної жіночності — «невагомих» біленьких і чепурних подруг Галочку та Світланку. Цікаво, що попри видиму доброзичливість розповіді, автор зазначає, що дівчатка навіть шкільними коридорами ходять, «ніби в театрі». Отже, можна припустити, що в такій «правильній» жіночності є щось неприродне, недобре. Тому остаточна поява Ніни в образі «дуже гарненької дівчинки» сприймається не як перехід у стан «стовідсоткового» жіноцтва, а як момент дорослішання.
Те, що «дівчачий» світ може бути далеко не таким світлим, як видається, засвідчує історія ще двох дівчаток Лялі Іванової та Тусі Мороз. Одна з них — вродлива, доглянута, забезпечена, егоїстична і вередлива. Інша — непоказна, незахищена, добра й поступлива. Між дівчатками існують напрочуд складні за своєю природою стосунки, оскільки Ляля — емоційний і душевний недоліток, тоді як Туся — сформована особистість, готова свідомо йти на поступки, аби втілити власні мрії. Лялин дідусь-професор знаходить єдино можливий вихід: ставить онуку в ситуацію, в якій завдяки їй опинилася Туся, і болючий досвід відкриває дівчинці очі на справжній стан справ.
«Хлоп’ячий» варіант перебігу та вирішення подібних нерівних взаємин описаний в історії Юри Хитрюка («Фігура») та Ігоря Дмитрухи. Вищий і старший за всіх, але «добродушний і м’який» Юра «любив жарти і веселих людей». Спочатку хлопчик не помічав (чи таки пробачав) другові глузування та образливі жарти. Та коли Ігор влаштував «полювання» на «бенгальського тигра» — «мале й дурне» смугасте кошеня, Фігура жорстоко розправився з «кумиром». Власне, тут добро представлене в своєму найприроднішому вигляді: сильне й незлостиве, воно виявляє власну вищість, лише захищаючи беззахисних і караючи самовдоволене зло.
Розвиває В. Нестайко у повісті також тремку тему перших дитячих міжстатевих стосунків, яскраво намічену ще в ранніх оповіданнях. «Спритний і вдатливий» хлопчина Котька з народження товаришує з «безталанною» Зойкою. Та в школі він починає віддалятися, бо справжньому хлопцеві «не личить» возитися з дівчам. Та виявилося, що «мужньому» Дмитрусі байдуже, що станеться з Котькою, а «нікчемна» Зойка не вагаючись взяла на себе його провину. І хлопчик вертається до стосунків, перевірених часом і серцем. І «хлоп’яча громада» вимушена визнати його вибір.
В іншому вимірі непрості дівчачо-хлопчачі взаємини постають у розповіді про «женоненависника» Льоню Монькіна (Згодом сюжет буде використаний письменником y повісті «Пригоди Грицька Половинки»), котрий захопився філателією, бо не мав на цьому поприщі «ні тріумфу, ні суперників». Випадково діставши адресу, як йому видалося, німецького хлопця Еріка, Льоня пише листа й отримує довгоочікувану відповідь. Та адресатом виявляється дівчинка. Ця трагікомічна ситуація та неочікувана реакція на неї однокласниць відкриває героєві просту істину, що «радість», «дружба» та «доброта» — «жіночого роду» і це «зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто позбавлений» цих якостей. Наступні розділи повісті, що друкувалися раніше як окремі оповідання, розкривають шляхи пробудження в дітях саме цих загальнолюдських «буденних» рис. Драматично розгортаються події у розповіді про Павлика Назаренка та Тимка Довганюка. У протистоянні з «ненависним» Тимком дружний 4-Б виявився «внутрішньо сліпим». Та варто було «одному з гурту» глянути на Рудого власними, а не «колективними» очима, стає очевидним, що тому набридла самотність, він лагідний і добрий, тільки гордий і зацькований ними. Сцена, коли хлопчик намагається самотужки зліпити сніговика, вдаючи, що всі однокласники поряд і він — один із них, вражає. Саме поразка й трагічна безвихідь Тимка, спроможного вистояти в жорсткому протистоянні з класом, але не здатного без їхньої допомоги викотити снігову кулю, відкриває Павликові очі і на їхній гурт, і на Рудого: «Так плачуть ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди». Допомогти такому — честь, як і дружити з ним. Гармонію відновлено: ранок Нового року зустрічає кривобокий, але усміхнений сніговик і дружний дитячий гурт.
Драматичне нерозуміння дитиною дорослого та переосмислення себе шляхом осягнення «ненависної» тобі особи психологічно достовірно й художньо змальовано в історії Вовки Онищенка, що стала заголовною для повісті. У його очах «старорежимська смішнячка» Марія Василівна стає усе дивакуватішою та нікчемнішою: понавигадувала всілякі «одиниці з обманом» і «двійки-майже трійки», а сама не годна слова сказати впоперек малій онуці. Тому 8 Березня, не дослухаючись її слів, хлопчик вибігає з класу, щоб привітати маму. Як виявилося згодом, учителька йшла на пенсію і попрощалася з усіма, крім нього. В. Нестайко знаходить точні, відомі кожній дитині стани, щоб описати, як самотньо почувається герой. А коли звучать випадкові слова, що «одиниці з обманом» вчили «чесності й правдивості», хлопчик усвідомлює, що його невиправлена «одиниця» — остання і залишиться йому назавжди. З розпачем він «раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова «ніколи». Але найважливіший, внутрішній, духовний злам у героєві вже відбувся — Вовка почав помічати не лише власне «зганьблення» чи «геройство», а й почуття та переживання інших, йому страшно за свою «невиправність». Тому автор дає хлопчику шанс на вибачення та сльози полегшення, на розуміння й любов того, кого він так щиро ненавидів. Завершується повість, як і починалася, незримим поглядом автора на героїв, що саме пишуть контрольну роботу. Тільки тепер ми вже «знаємо» кожного з них і за дитячими мріями бачимо живі людські долі, що ось тут, просто перед очима читача починають «проростати» в майбутнє.
В. Нестайко повернувся до «своїх» четвертокласників у 1985 р., вирішивши, що там, де є 4-Б, неминуче має бути й 4-А клас. Так з’явилася ще одна повість в оповіданнях «П’ятірка з хвостиком». Та якщо у першій частині автор «підглядав» за героями, то в другій — діти самі уважніше приглядаються одне до одного, шукаючи поміж себе «героя», котрий передав міліції загублені інкасатором гроші. Окрім того, невідомий доброзичливець виставляє учням дивовижні «п’ятірки з хвостиком» за добрі вчинки, продиктовані совістю та любов’ю.
«П’ятірка з хвостиком» дещо саркастична та нещадна до своїх героїв. Немов ненароком письменник фіксує у тексті нікчемні, дріб’язкові, а то й злочинні риси дорослого світу, що подекуди пародійно, інколи — карикатурно чи й весело проступають крізь тло світу дитячого. Так, активістка Шурочка чудово знає, що з вожатими «сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки і обіцяти їх виправити». Гонобобель щиро впевнений, що: «справжні продавці знають як списати таку мізерію…» та що слова «держава — це ми» слід розуміти буквально: «все державне — моє». Змінюються у творі й образи дорослих. Поряд із учителями та побіжними персонажами з найближчого оточення учнів з’являються нахабні продавщиці та скромний Герой Радянського Союзу, всепрощаюча й безсмертна в своїй любові баба Ніна та привітна тьотя Клава, непосидючий віртуоз праці Іринарх Іванович і десантник Валера. Та й самі вчителі стають іншими. Хоча «сліпуча промениста усмішка» директора школи все ще — життєдайне «сонце в блакитному небі», та глибини й духовної ваги щирої людяності, яка відчувалася в «старорежимській» учительці математики з «Одиниці з обманом» уже немає. Це людина нової формації, котра співпрацює з дітьми на рівні соціальної дії, а не духовної практики. Щодо образів учнів, то письменник дотримується раніше обраного «зіставного» принципу змалювання їхніх характерів. Скажімо, героями однієї історії стають «землетрус, пожежа, стихійне лихо» Гришка Гонобобель і «тихий, скромний і непомітний» Антоша Дудкін. Суспільний досвід пророкував Антоші «заслужену» розправу, та «страшна» сила навпаки віддала шану мужності й наполегливості «маленької», але справжньої людини.
Так само дивною і «неправильною» з погляду суспільної норми видалася спершу однокласникам поведінка Ромчика Лещенка, який раптом «полюбив» мити посуд. І лише розповідь Героя Радянського Союзу, котрий переборюючи себе й перешкоди, урятував товаришів, все роз’яснила. Виявилося, щоб стати героєм, потрібно навчитися «робити те, чого робити не хочеться… Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють, — чогось у житті досягають». Ось чому Рома взявся щодня робити ненависне — мити посуд, щоб виховати характер.
Не пройшла випробування досвідом і поширена думка, що в житті чогось досягають лише ті, в кого батьки вклали «час і гроші», хто з дитинства «розвинув свої таланти». Толя Красиловський раптом відчув себе «ні на що не здатною людиною», бо його нікому було водити на всілякі заняття. Аби не марнувати час, герой намагається хоча б врятувати кошеня, прийти на допомогу якому більше нікому, бо всі друзі — «розвиваються». Переборюючи страх, він йде у пітьму старого підвалу, та провалюється під сходи. Толиною мужністю захоплюється дорослий чоловік, орденоносець, та ще й жалкує, що власний син на таке не здатний. А ще за якийсь час з’ясувалося, що Алик кинув скрипку, Богдан — фігурне катання, а Люся так і не стала відомою фігуристкою. Кожного з них чекає не омріяне мамою, а його власне покликання й доля, що формуватиме його характер.
Є в повісті й драматичні розповіді, схожі на біблійні притчи. Скажімо, оповідь про двох гарних дівчаток Аллочку Граціанську та Любу Миркотан. «Добра, вихована, щедра» та ще й напрочуд гарнесенька Аллочка — загальна улюблениця. Вона й саме не розуміє, чому така добра й привітна до всіх однокласниця Люба її терпіти не може. Таємниця розкривається зі смертю найменш враховуваного дівчинкою, але найважливішого в її історії персонажа — баби Ніни, посмертний лист якої відкрив очі «її дівчинці» на справжній стан справ. І безпомічні марні слова Аллочки «якби ж я знала…» вже нічому не можуть зарадити: на пероні її дитинства завжди стоятиме самотня, полишена нею напризволяще баба Ніна… Письменник із ніжністю хірурга вправно «відкрив» майже невидиму, але загрозливу суспільну виразку, аби явною стала загальна втрата людяності, уваги та совісті. Адже це розповідь лише і тільки про «добрих» людей: ні батьки Алли, ні її бабуся, ні сама дівчинка не роблять нічого поганого, усі їхні вчинки не позбавлені здорового глузду, не є порушенням закону чи суспільних норм. Ось тільки все це якось «не по-людськи»…
Так само драматично розвиваються події в історії Івасика та Христі, присвяченій болючим проблемам неповних родин. Головатий «не усміхнений» Івасик лише від дітей у дитсадку дізнався, що його тато не помер, а що його «зовсім не було», і маму називають «мати-одиначка». З того часу він свідомий, що в світі їх лише двоє і головне, що «в тебе я є, а ти в мене». Натомість кучерява, сміхотлива Тіна живе з татом, бо мама-акторка їх покинула. Опинившись за однією партою, діти потоваришували і їхні батьки також: разом облаштовували клас, ходили в театр і кіно. Так з’явилася «найщасливіша і найвеселіша» родина в класі. А ще Івасик вчинив те, що мабуть має робити кожен, відстоюючи своє право на любов і щастя перед «всіма»: вийшов перед класом і раз і на завжди розставив крапки над «і»: «вона — моя сестра і хто буде хихикати й теревенити — дам по голові».
Порушуються в повісті й звичні для письменника питання справжньої дружби та «справжнього обличчя» людини. Так, у розповіді про Капітана Буля та Боцмана Васю перед читачем постають дві пари дітей: Петрусь, який із дитинства репрезентує себе як майбутній капітан, і «новенький» Вася, який погоджується на роль «боцмана»; визнана красуня Аллочка та Оля, котра принижує себе, захоплюючись кимось. Випадок розкриває правду про кожного: Капітан — не вміє плавати, зате Боцман — справжній друг, готовий стати поряд із «приниженим» Петрусем, Аллочка — така ж як усі, а ось Оля — справжня героїня, здатна першою прийти на допомогу.
Тему продовжують історії Дениска Чорногуза, котрий не лише «називається» десантником, а й поводиться відповідно, та Валі, всі зусилля якого скеровані на те, аби приховати власне боягузтво. Як і в перших своїх оповіданнях, письменник звертається до ролі та місця Вчинку та Випадку в долі людини. Втіленням найбільших страхів Валі став невідомий «Фрукт» із боксерськими рукавичками. Та якось ситуація склалася так, що поява «демонстративно» незалежного Валі врятувала від приниження, як виявилося, так само боязкого Фрукта. Хлопчик не став сміливцем, але раз пережитий «успішний досвід» зробив своє: веселого та впевненого в собі Валю ніхто не чіпає. Адже «не боягузів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен ліктем штовхне…».
Завершення повісті своєрідно вписує долі обох четвертих класів в «естафету поколінь». Із одного боку поряд із учнями з’являється колоритна постать Іринарха Івановича, вчителя праці. Він — жива історія, рушійна сила й водночас пам’ять рубіжних для епохи будов і подій. Для нього, як зрештою для цілого покоління «руйнівників і будівничих» світу, найважливіше — «оперативна» праця. Натомість, втілення майбутнього, тих, хто йде слідом, — маленький Андрюха Миркотан найважливішим вважає людяність. Тому саме ця «мудра й добра людина» виявилася автором загадкових «п’ятірок із хвостиком». Найвищих оцінок за найзначиміші у житті перемоги над власними душевними лінощами та слабкістю, над страхом і безпорадністю, гордістю та егоїзмом.
Попередня Наступна 