ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
Його називають «чарівником слова», «степовим Сварогом», «вінграном», «зітканим з любові». Це все про Миколу Степановича Вінграновського. Він був багатогранною особистістю. Крім літературної творчості, поетичної і прозової, він добре відомий як кіноактор, кінорежисер і сценарист. Якось Миколу Степановича запитали, чим викликане його звертання до таких різних жанрів літератури і мистецтва. На що він відповів: «Воно виходить у мене, сказати б, само по собі. Це не моя примха, не спеціальна запрограмованість. Справді, десь воно само у мене йде – і дитячі книги і твори для дорослих, і режисура, і ті ролі, що їх зіграв як актор. Це не обтяжує і не заважає. Навпаки, якось міняється ритм твого внутрішнього життя».
Народився майбутній письменник 7 листопада 1936 року в селі Богополі на Миколаївщині. « Це край козака-характерника Мамая, де й досі збереглася скеля Мамая і Мамаєві стежки, і села, в яких живуть Мамаєнки». Ті безмежні степи і далекі обрії назавжди залишилися в серці Миколи Степановича Вінграновського. З дитинства він був допитливим, спостережливим і веселим, умів помічати красу природи, людську доброту та мудрість. Згодом сусідні невеликі села Орлик і Голта були об’єднані в одне містечко Первомайськ. 1943 року, коли йшла німецько-радянська війна, хлопчик Миколка пішов у румунську початкову школу в Кумарах ( та територія була окупована союзниками фашистів – румунами). Усе було чуже – незрозумілі слова, принизливе ставлення до українців, бідність. Коли ж загарбники покинули окуповані землі, відновила роботу своя українська школа, яку юнак закінчив 1955 року. Вчився охоче, багато читав, з успіхом грав у виставах на шкільній сцені. По тому поїхав вступати на акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Під час вступу важливо було здати так званий «етюд» – показати свої акторські здібності, зображуючи глядача, який дивиться смішний фільм. Знаючи, що вступники уже зображували глядачів, які сміються, Микола закліпав очима і зробив вигляд, що спить. Усе вийшло дуже вдало і юнака зарахували на навчання. Однак пробув Микола студентом, саме цього вузу, лише два тижні. Причиною стала доленосна для Миколи Степановича зустріч з всесвітньовідомим кінорежисером О. П. Довженком, який відбирав студентів для власного класу в тодішній Всесоюзний державний інститут кінематографії. Олександр Петрович звернув увагу на талановитого юнака і забрав його на навчання до себе. Ще будучи студентом , Микола зіграв головну роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» за твором О. П. Довженка. У М. С. Вінграновського є ряд віршів, присвячених його учителеві О. П. Довженку. В одному із них він написав: «Стояв задумливо, зіпершися на тин, з чолом Вітчизни білий мій учитель». 1960-го року М. С. Вінграновський закінчив навчання і розпочав роботу режисера на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка. За той час він поставив десять художніх та документальних фільмів. Серед яких «Дума про Британку», «Климко», «Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Галич – столиця князя Данила Галицького», «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи». А також фільм «Голубі сестри людей» – про малі річки України, які зникали з лиця землі від необдуманої меліорації. Цей фільм М. Вінграновський сам озвучив циклом своїх же віршів про ці річки. Микола Вінграновський – автор кіносценаріїв «Світ без війни», «Северин Наливайко», «Сіроманець».
Письменницькою творчістю Микола Степанович почав займатися ще в студентські роки. А1961 року в «Літературній газеті» було надруковано п’ятнадцять віршів поета, які так і залишилися перлинами української поезії: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. Збірка поезій «Атомні прелюди» вийшла 1961 року. В цілому вона утверджувала мужність та незламність українського народу, його безсмертя. Наступною була збірка «Сто поезій». Вона відрізнялася від попередньої розважливісю, у віршах книжки звучить журливість і тиха радість. Згодом з’явились збірки «На срібнім березі», «Губами теплими і оком золотим», «Вибране», « З обійнятих тобою днів» та інші. Перші вірші для дітей склали збірку «Андрійко-говорійко». Потім побачили світ такі оригінальні книжки поезій як «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна».
Широко відомі прозові твори письменника. З під його пера вийшли книжки повістей та оповідань «Первінка», «Сіроманець», «Кінь на вечірній зорі», «Манюня». 2004 року вийшли «Вибрані твори у трьох томах», куди вміщено також історичний роман «Северин Наливайко». Ця постать багато років вабила Миколу Вінграновського. За словами відомого літературного критика І. Дзюби, «…дивовижний твір, аналогію якому важко знайти в історичній романістиці». У ньому є історична хроніка, пригоди, картини побуту, описи великих і малих боїв, фантастичні небилиці. Як стверджують літературні критики, найкращі прозові твори письменника – ті, у яких відтворено світ дитинства, співжиття людини, дитини і живої природи. Ці твори рясніють новизною, незвичайністю, поетичністю, вірою у перемогу добра. І. Дзюба так написав про творчість М. С. Вінграновського: «У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то сумовитою барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого». Ідучи від народної казки, він натхненно одухотворює світ звірів і птахів, психологізує і злагіднює гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б «подумати» або «казати» ті істоти!».Твори письменника здобули популярність за кордоном. Вони перекладені англійською польською, італійською, іспанською, португальською, російською мовами.
1984 року письменник став лауреатом Державної преміїУкраїни імені Т. Г. Шевченка в номінації за твори для дітей (збірки «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч»). Його творчість відзначено літературною премією «Благовіст» і літературною премією Фндації Антоновичів (США).
М. С. Вінграновський дуже любив подорожувати Україною, мав свої улюблені куточки рідної землі, добросердно ставився до своєї сім’ї, рідні, часто відвідував родичів. Збудував поблизу міста Борисполя на власні кошти Храм.
З 1989 по 1993 рік М. Вінграновський займав посаду голови Українського відділення ПЕН-клубу (міжнародне об’єднання письменників). Помер Микола Степанович Вінграновський 26 травня 2004 року.
«У Неквапи білі лапи»; «Козак Петро Мамарига»
Збірка оповідань та віршів Миколи Вінграновського «У Неквапи білі лапи» вийшла 1989 року у видавництві «Веселка». В основному це твори, що уже були надруковані у попередніх збірках для дітей. А ілюстрації створили відомі художники Петро Гулин та Надія Кирилова. Орієнтовані вони на читачів дошкільного та молодшого шкільного віку. Більшість віршів збірки – картини природи, які бачать усі, хто живе на нашій Україні. Однак, поет наділений багатою уявою і ці картинки часто-густо мають фантастичні вкраплення, нереальні образи, казкові мотиви. Але вони міцно переплетені з реальністю:
Під рябими кущами вухатими,
Де стерня босі ноги коле,
Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле.
Віршик маленький, але ємкий думкою і малюнком.
Або ж віршик, що дав назву збірці «У Неквапи білі лапи». Тут і неіснуючі Неквапи, і зміна усіх пір року, і л. сказ життя. До того ж кожний віршик – це картинка саме нашої, української природи – наші ставки, біля яких ростуть котики, наші качки, гуси, які живуть чи літують у них, наші зайці і чорногузи, наша річечка, «…Дніпра тихенька синя доня». Вірші поета лагідні, містять зворушливі звороти, фрази, надзвичайно красиві і образні. Наприклад такі: «Важкий ячмінь медовим вусом бджолу за лапку лоскотав», «Налив грозою грім яри, умив озерам очі», «Додому ніч собі на небо йшла, і на зорю дивилася мурашка», «Ластонько, де не літайсь – мало налітатись вволю: ще народись та удайсь в небо, Вітчизну і волю», «Іде кіт через лід чорнолапо на обід» тощо.
Ось віршик «Ця казка на білих лапах». Казка, як людина, ходить і шукає малого Андрійка, вона уже побувала в багатьох кінцях світу, назбирала собі в торбину частинки різних пір року, кусочки природи. Уже й стомилась шукати, уже й сльози на віях. Однак, наполегливо шукає і таки ж знаходить хлопчика, який чекає на неї.
Збірку «Козак Петро Мамарига» було надруковано 2011 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Це подарункове видання, ілюстрації до якого створив відомий художник Кость Лавро. Як і попередня збірка, ця книжка містить казку «Козак Петро Мамарига» та оповідання «Гусенятко». Серед українських народних казок є казка з такою назвою. Але в письменника ця казка має зовсім інший сюжет. Хоча ім’я та прізвище козака та його коня – Ґивор – залишилися такі, як у народній казці. У творі М. Вінграновського козак Петро Мамарига – це справжній характерник, загартований у боях, уміє дихати під водою через очеретину, грає на кобзі. Та й Ґивор непростий: говорить людською мовою, уміє бігати на передніх ногах, ще й голову даремно під небезпеку не підставляє. В оповіданні «Гусенятко» мова йде про сім’ю гусей. Уже осінь, їм треба летіти у вирій, а найменший гусачок ще не вміє літати. Навкруги ж чатує погибель – крига, ондатри, лисиці, мисливці, баржі. Здавалось – безвихідь. Доведеться гусеняткові, щоб вижити, разом із батьком пережити багато важких і небезпечних пригод.
«СІРОМАНЕЦЬ»
Збірку було видано в одеському видавництві «Маяк» 2008 року. Її зміст склали повісті «Сіроманець», «Первінка», «Літо на Десні», «Пересадка» та оповідання «Козак Петро Мамарига» і «Гусенятко». Повісті є автобіографічними.
Ось повість «Первінка». На її сторінках автор змальовує картини нелегкого життя селян періоду війни з фашистськими загарбниками. Війна з німцями ще не закінчилася. Але частину території уже звільнено. Хвора мама посилає Миколу в райцентр купити корову. Ой, як же хлопчині важко утримати за пазухою гроші на ту покупку! То за двадцять карбованців йому поворожили, то за тридцять напахтіли духами в перукарні. І вже зовсім важко стало, коли на його голодний шлунок запахла ковбаса, яку їли двоє дядьків. «Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!». Та хлопчик мужньо вистояв перед тією спокусою і купив корівку, яка «…хиталася од вітру і світила ребрами, і вим’я під нею було як маленьке яблучко, – ну просто тобі і не корова , і не коза». Звали її Первінкою. І стала Первінка годувальницею усієї вулиці, яка, у свою чергу, віддавала їй «останні клапті стріхи». Та і на землі довелось корівці попрацювати, боронуючи разом з Миколкою, весняної пори засіяне, але уже мирне поле.
«Сіроманець» – зворушлива, дещо казкова оповідь про дружбу малолітнього хлопчика Сашка з останнім в окрузі старим вовком Сіроманцем. Хлопчик жаліє живу вовчу душу, оберігає звіра, допомагає йому у важкі хвилини, проявляючи при цьому мужність, винахідливість, спритність. Навіть, веде в Одесу до лікарів з надією, що звіру повернуть втрачений зір. Сашко провадить таємну війну з дядьком Чепіжним, який вбив собі в голову, що саме цей вовк колись з’їв його вівцю і хоче знешкодити звіра. Хлопчик цього допустити не може, бо Сіроманець «живий, і йому треба жити», як усьому живому навколо. А тут у Сашка ще й однодумець з’явився – малий Андрійко, який, як і Сашко, жаліє старого звіра. З повісті зрозуміло, що неможливо піймати звіра, який має таких вірних друзів.
У повісті «Літо на Десні» автор змалював чудові картини літньої природи на березі цієї річки. Тут уповільнений, як її течія плин життя, тут можна «потонути» у доброті. Тут люди поводяться мирно, спокійно, вони відпочивають душею і тілом – Семен Семенович, хлопчик Дмитро, «дикуни-відпочивальники». А всі рослини – лугові трави, берези, що впали в Десну, чаїні гнізда в рогозі, і тварини – дикий кабан, лисиця, кінь Валентин– такі знайомі і такі неповторні. Бо немає нічого кращого за свою Батьківщину. «Переса[я]дка» – повість про епізод з біографії батьків письменника. Їдучи у гості до старшого сина , вони мали зробити пересадку на вокзалі на інший поїзд. Там із ними трапились різні пригоди, часом смішні, часом дивні, часом неочікувані. Вони подивилися фільм, де у головній ролі знявся їхній менший син-актор, зробили потрібні і непотрібні покупки, батько неодноразово допоміг піднести багаж випадковим пасажирам, за що міліціонери мали до нього претензії. Змальовуючи ці картини, письменник показав чесність, доброту, щедрість, де в чому, навіть, наївність у вчинках та думках цих благородних людей.