Жили дружно й весело, у праці й послуху та повазі до батьків, доброзичливості до людей, любові до рідного краю. Письменник і журналіст В. Василашко так написав про свого побратима по перу: «Дмитро Білоус – унікальне явище, коли життя і творчість ідуть не двома різними, навіть не паралельними дорогами, а начебто невід’ємно, органічно злиті… Одинадцять добре знаних з дитинства людей стояли у нього перед очима, раз по раз визирали з його поезій… Чи не тому так багато працював… Із народження добрий, лагідний він не виносив на люди своїх бід, яких не пошкодувала йому доля, а йшов із добром до людей. Рівно йшов!». Батько Григорій Миколайович був волосним писарем, багато читав, робив літературні нотатки. А мати, Ганна Давидівна, добра та щира людина, загадуючи комусь роботу наперед дякувала, промовляючи: «Піди дитино, спасибі тобі, принеси відерце води чи врубай дровець». У сім’ї всі багато читали, шанували книжкове слово, любили самодіяльні театральні постановки. Щасливі й тяжкі години судилися Дмитрові Білоусу. З сумом згадував він про одні чоботи та одну свитину на всю родину. А в роки голодомору помирав від голоду і тифу. І лише сільський лікар та мамині молитви рятували його. А не дав померти від голоду брат Олекса, який у той час працював у дитячій трудовій комуні, якою керував видатний педагог Антон Макаренко. Тут Дмитро жив, навчався, працював. Багато неповторного залишили ті роки у його дитячій душі. Потім Дмитро вступив до Харківського університету, де навчався на одному курсі зі згодом відомими письменниками Олесем Гончарем та Григорієм Тютюнником і де викладали тепер уже відомі на весь світ викладачі О. Білецький, Л. Булаховський, Ю. Шерех. Та 1941 року на розпочалася Німецько-радянська війна. І у складі тисячного добровільного студентського загону Дмитро вирушив на фронт. Невдовзі майже уся та юнь полягла в бою на Канівщині. Дмитро Білоус вижив, але після важкого поранення, одужавши, на фронт уже не потрапив, працював у складі української редакції радіо при Всесоюзному радіокомітеті, що мовило про війну на всю Україну. Маючи від природи схильність до гумору, писав гострі сатиричні вірші про ворогів. Та жадоба до знань не полишала юнака, і після визволення Києва Дмитро стає студентом Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Згодом закінчує аспірантуру. І починає працювати заступником головного редактора літературного журналу «Дніпро».
         Свій шлях у літературу Дмитро Григорович також почав із гумористичних творів. Адже ще у роки війни, коли Д. Білоус працював на радіостанції, його гумористичний літературний хист підтримав автор відомої «Зенітки», незабутній письменник-гуморист Остап Вишня. Наприкінці 1940 – початку 1950 років ХХ ст. вийшли друком збірки гумористичних та сатиричних віршів Д. Білоуса «Осколочним!», «Добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я», «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Вони дотепні, влучали в самісіньку ціль, були злободенними та афористичними. Згодом, за словами відомого літературного критика О. Бакуменка, «Невтомна працездатність довела рівень його майстерності до найвищої письменницької позначки –повнозерної стиглості слова». Причому автор нічого не вигадував, писав свої жарти з натури, брав із життя деталі. Дбав про ритм, риму, мовну грамотність у цілому. Про це свідчать назви його творів, прізвища персонажів, назви установ, про які йдеться у віршах: «Трясця в тресті», «Керівний товариш», «Кінь-копито», «Райкудкудак», «Шило-швайка», Лукавий, Лакуза, Рваченко, Шарахкало тощо. А ще письменник писав пародії, дотепні епіграми, влучні мініатюри, дружні літературні шаржі на письменників, відомих митців. «В них є і доброзичливе, сердечне почуття, є щедрість гумориста, а є й гостра перчинка», – зазначає О. Бакуменко. Так на автора «безадресних» епіграм Д. Білоус написав свою епіграму: