Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Skip Navigation Links.
Про бібліотеку
Загальна інформація
Режим роботи
Контакти
Структура
"Вікно в Америку"
ЗМІ про бібліотеку
Спонсори
Благодійний фонд розвитку
Державні закупівлі
Вакансії
Послуги та сервіси
Новини
Замовлення екскурсій
Бібліотечні події
Онлайн-проєкти
Психологічна служба
Віртуальна довідка
Версія для слабозорих
Електронні ресурси
Електронний каталог
Електронна бібліотека
Видання бібліотек для дітей
Віртуальні книжкові виставки
Інтерактивні ресурси
Ключ
Почитайко
Т.Г. Шевченко для дітей
Бібліотека у форматі Д°
Музей книги
Творчість дітей
Пам'ятні літературні дати
Вибрані Інтернет-ресурси
Для дітей
Для дорослих
Дитячі бібліотеки в Інтернет
Це важливо знати
Читання - справа сімейна
ІнфоТека для дітей
ІнфоТека для дорослих
Інтернет-безпека для дітей
Інтернет-безпека для батьків
На допомогу бібліотекареві
Професійні новини
Бібліотеки України для дітей
Мережа бібліотек України для дітей
Національна секція IBBY
Асоціація дитячих бібліотекарів
Сторінка методиста
Проєкт "КОРДБА"
Інформаційна культура користувачів
Бібліотека + IT
Нові книги України
Книги обмінного фонду
«Там, де Ятрань...»

       Рип-скрип, стук.
       Рип-скрип, стук.

       Ці монотонні і не дуже приємні для наших вух звуки змішуються з іншими:
       «Там де Ятрань круто в'ється».

       Не знали ми, хто така Ятрань, і чому вона в'ється, але зачаровано слухали тихий бабусин голос.

       Бабуся Дарина ткала.

       Старенький, уже місцями трухлявий і побитий шашелем верстат – то бабусин скарб. Раніше з-під вправних її рук виходили дивовижної краси рушники, якими прикрашена вся ошатна бабусина хатина.

       Тепер вона створює ряднини, красиві барвисті доріжки.

       Ми – весела ватага дітвори – три сестрички і дві подружки-сусідки з печі захоплено дивилися на те дійство, слухали тиху журливу пісню.

       Бабуся в житті була веселою людиною, але чомусь завжди співала тільки сумні пісні.

       – Бабо, а розкажіть нам казку.

       – Вже великі для казок, дівота. Заміж скоро, а вам все смішки.

       Голос у баби сердитий, та в кутиках очей іскрами бринить сміх.

       Баба Даша – незвичайний оповідач.

       Хоч казку, чи якусь цікаву оповідку, чи щось із свого довгого бурхливого життя – ми слухали її, затамувавши подих.

       – Слухайте, тільки тихенько. Піч не розваліть мені, кози!

       Бабусина хатина – невеличка і низенька. Розкішна піч займала майже півкімнати. А широчезна тепла черінь манила нас зимового дня із ковзанок, як магніт.

       Заскочиш у хату, щоки горять, ніс пощипує, пальців від сніжок не відчуваєш. Скинеш важке мокре взуття і одяг. І бігом на піч. Гаряча черінь зразу щедро ділиться з тобою своїм теплом.

       Розтягнешся на ній, розімлієш від тепла і слухаєш...

       Поскрипує верстат, в'ється човник із кольоровою ниткою, тече струмочком неспішна бабусина оповідь.

       – Коли я народилася, батько мав непогане господарство, кілька десятин землі, корову, коней. Наймитів не мав, справлялись самотужки. Моя мама померла, коли мені було півроку. Батько зразу ж одружився, взяв із сусіднього села удовицю з двома дітьми. Меншій дочці було тільки чотири місяці, і спали ми в одній колисці. У батька, крім мене, було ще двоє дітей – дочки Маруся і Вівдя. Так і жили. Бідно, час такий був, та мачуха була доброю людиною. Народила вона нам ще братика і сестричку.

       У 1918 році, коли вона з односельцями їхала возом у місто на базар, на них напали бандити. Час був непевний. По наших лісах вешталось багато різноманітних загонів під різними прапорами. Але ціль у всіх була одна – нажива. Всіх пограбували, а мачуху вбили. Кажуть, що вона впізнала ватажка.

       Знов батько лишився вдівцем з купою дітей. Та недовго. Одружився. Нова мачуха привела в сім'ю свого сина та народила нам ще одного братика.

       Нас, старших дітей, нова мачуха не злюбила. Та й що казати, шестеро дітей від різних матерів – мав батько чимале придане. Жили сутужно, харчів не вистачало.

       Розбрелися ми по рідні у найми. Я з 8 років у дядини гусей пасла. До цього часу ненавиджу їхнє гелготання. Як же боляче вони щипалися, паразити. Але дядина була хорошою, не лаялася, добре годувала. Так у неї і прожила я більше трьох років.

       Навесні 1924 року мачуха померла, тато забрав мене додому, щоб доглядати менших діток і допомагати по господарству. Купа дітлахів, домашня робота і робота в полі.

       І все одно, страшна бідність.

       Та невдовзі тато одружився знов, привів у хату жінку – вдову з двома дітьми. Нова мачуха, тьотя Оля, зібрала всіх батькових дітей – і своїх, і прийомних – назад під дахом старої татової хати.

       Навіть не знаю, звідки знаходила вона тепло і щире слово для кожного з нас. Так і жили ми всі разом, бідно, голодно, в роботі, в турботах – величезна сім'я хоч і не зовсім рідних, та близьких людей.

       Мама Оля любила нас всіх, оберігала і підтримувала, поки час і доля не розметали нас по світах.

       ...Скрипів верстат. А ми лежали на печі, як миші, затамувавши подих. Слухали. Уявляли. І не могли уявити.

       А бабуся знову завела свою сумну пісню «Там, де Ятрань...».

       Рип-скрип, стук...
       Рип-скрип, стук...

 

Для редагування, видалення інформаціі про дитину з сайту або повідомлення про нелегальний контент Ви можете звернутися за адресою: library@chl.kiev.ua

 
 
Останнє оновлення: 3/10/2022
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей