VІ. 1924. Цей день в історії…
Характерною особливістю в Україні середини 20-х років ХХ ст. стала політика українізації (оголошена у 1923 році), яка була визначальним чинником культурно-політичних процесів у країні і супроводжувалася широкомасштабним використанням української мови в державному апараті, галузі освіти, художній і науково-технічній літературі, періодиці, театральному мистецтві тощо. Найбільший вплив українізація мала на розвиток національної освіти, викликавши попит на підручники з українознавства, словники, книги з історії, географії та економіки України. Цей період характерний збільшенням кількості української преси, книжкових видань, піднесенням літературного руху, зросла зацікавленість населення країни українською художньою літературою. Такі зміни дали поштовх до початку Українського національного відродження – активного розвитку української культурно-мистецької сфери. Виникло покоління молодих українських митців, які творили новий етап українського модернізму та самобутньої культури.
Радянська політика українізації була для більшовицького керівництва одним із засобів зміцнення влади, а не метою результативної діяльності. Вона не передбачала розвиток української культури на засадах загальнолюдських цінностей, створення суверенної української держави. Головною причиною радянської «коренізації» було намагання більшовиків перетягнути українські народні маси на свій бік, адже під час українсько-російського протистояння 1917-1921 років більшість українців віддавали перевагу національним гаслам. Національно-визвольний рух продовжував існувати в закритих формах і після закінчення визвольних змагань, погрожуючи вирватися назовні. Серед причин, що змусили більшовиків піти на істотні національні поступки, були й причини економічного характеру. Запровадження «воєнного комунізму» (1918-1921) повернуло країну до часів так званого натурального господарства, наслідком чого стала деградація економічної системи. Щоби врятувати ситуацію, весною 1921 року було проголошено нову економічну політику. Село терпіло, але ненавиділо більшовицьку владу. Ці почуття були взаємними (регулярні селянські повстання придушували силою). Серед причин, що офіційно проголошувалися на сторінках партійної і радянської преси, було намагання наблизити русифіковане місто до українського села, налагодити тісніший зв’язок робітничого класу та селянства і таким чином сприяти стабільності українського суспільства. У 1920-х роках в Україні постали дві українізації – офіційна й народна, що відбувалися паралельно і впливали одна на одну.
