Розвиток видавничої діяльності
Короткий період українізації (1925-1932) навіть за несприятливих історичних умов дав поштовх до розвитку української книжки. Люди з ентузіазмом взялися за відродження України й невдовзі досягли вражаючих результатів.
Велика допомога в галузі культури й освіти надавалася українцям Далекого Сходу, Казахстану, Сибіру, Середньої Азії, Надволжя, Кубані та Криму. В «Резолюції об’єднаної наради відділу друку ЦК КП(б)У...» від 11 квітня 1925 року було зазначено: «Вважати за доцільне організацію самостійного відділення ДВУ (Державне видавництво України) у Празі; запропонувати ДВУ посилити роботу з забезпечення літературою українського населення Північно-Американських Штатів Америки і Канади». Підсумки «українізації» були досить вагомими. Невипадково цей період називали «українським ренесансом XX століття». Більшовицькі очільники з жахом побачивши, що «українізація» розвивається не за їхнім сценарієм і виходить з-під їхнього контролю, рішуче взялися за її згортання й запровадження репресій проти активних провідників. На персональний «облік» була взята й решта учасників українського відродження, яке потім буде назване «розстріляним». Та це буде згодом. А в середині 1920-х років за «українізацією» більшовицькі стратеги запускають нову акцію-принаду, покликану прихилити на бік «совєтов» творчу інтелігенцію, перш за все письменників. Цією акцією-приманкою стала резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року «Про політику партії в галузі художньої літератури».
На теренах України літературне життя набувало бурхливого розвитку. У 1926 році Політбюро ЦК КП(б)У приймає резолюцію «Про політику партії у справі української художньої літератури», в якій зазначає, що в умовах гострої боротьби з українськими буржуазними націоналістами партія звертає особливу увагу пролетарських письменників на необхідність чіткого «їхнього соціального самовизначення у творчості, рішучого відмежування від всяких буржуазних впливів».
Гуртувалися і плідно розвивали творчу діяльність в Україні низка літературних осередків: ВУАПП – Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників (організація російських пролетарських письменників у Харкові); Спілка пролетарських письменників України «Гарт»; селянських письменників «Плуг» тощо, які завзято боролися за близькість до радянської влади та її прихильність. Резолюція ЦК РКП(б) дещо пригальмувала на деякий час цю боротьбу і сприяла урізноманітненню стилів та жанрів української літератури шляхом подальшого створення літературних об’єднань («Молодняк», «Нова генерація», «Авангард», «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарської літератури) і постійних літературно-політичних дискусій між ними.
«Українізація» та згадана вище резолюція ЦК РКП(б) мали негативні наслідки, але певний час сприяли розвитку українського суспільства, в тому числі й української книжки, її творенню, виданню та розповсюдженню. Це підтверджує й запроваджена тоді державна статистика друку. Прикметою зростання книговидання в Україні стала організація при Українській книжковій палаті (постанова Раднаркому УСРР від 19 травня 1925 року) Центрального бюро статистики друку (ЦБСД) «для правильного ведення статистики видання й розповсюдження друкованих творів на території УСРР, для задоволення потреб усіх зацікавлених державних установ».
З організацією ЦБСД українська книжкова статистика стала на міцну державну основу. У фахівців книжкової справи з’явилися дані, що показували динаміку книговидання від 1917 року, яке особливо активізувалося з початком «українізації».
Загальна кількість книжок, виданих у 1923 році (2567), у порівнянні з попереднім роком, зросла на 592 видання, а в 1924 році – на 695 видань. Відповідно зростали й наклади книжок: у 1923 році (10 440 тис. прим.) на 993 тис., у 1924 році (17 147 тис.) на 6 707 тис. прим. Рекордним на деякий час став 1925 рік: 5718 видань (на 2456 видань більше від попереднього) накладом 37 499 тис. прим. (на 20 352 тис. прим. більше від попереднього).
Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. Найбільшими видавництвами стали «Рух» і «Книгоспілка» в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала, заснована у 1918 році, Всеукраїнська академія наук, до якої наприкінці 1922 року перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври.
Найбільшим кооперативним видавництвом, що зробило помітний внесок у національне книговидання України, була «Книгоспілка», яка випускала 30% всієї друкованої продукції в Україні, посівши в 1925-1926 роках перше місце за показниками темпів розвитку і друге після ДВУ (Державне видавництво України) за економічними показниками в галузі. Обсяг продукції видавництва невпинно зростав, маючи таку динаміку книговидання: 1924 рік – 84 видання, 1925-й – 241, 1926-й – 338. Більшість видань були українськомовними: 1924 рік – 86%, 1925-й – 93%, 1926-й – 90%. Видавництво у 1925-1926 роках випустило 6,8% назв книжкових видань, тираж яких сягав 10,76% від загальної кількості, і посіло друге місце за тиражами після ДВУ і третє за назвами після ДВУ і «Пролетарія». Видавництво «Український робітник» (засноване у 1925 році) було зорієнтоване на випуск літератури з питань профспілкового руху та самоосвіти, що виходила як невеликі брошури. За 1925-1926 операційний рік побачило світ 96 назв, з них українською мовою – 37,1%, російською – 59,3%, єврейською – 3,6%. За соціальним призначенням масова література посідала перше місце – 40 назв, 22 назви – на підручники та художню літературу.
Видавництво «Рух» було засноване 24 грудня 1921 року у Харкові. Спочатку діяльність видавництва охоплювала Харківську губернію, а з 1925 року почало працювати Київське представництво. Книги розповсюджувалися по бібліотеках, школах, клубах, хатах-читальнях.
«Рухом» була обрана вдала тематична спеціалізація, про що свідчить постійне зростання продукції виробництва і динаміка росту його капіталів. Книги виходили за серіями: «Театральна бібліотека», «Красне письменство», «Наукова література», «Бібліотечка української літератури для селянських і робітничих книгозбірень», «Франківська бібліотека», «Ілюстрована бібліотека для дітей». Були опубліковані зібрання творів І. Карпенка-Карого, І. Франка, В. Винниченка та інших класиків. Видавалася також незначна кількість підручників, здебільшого – читанки. Наукові видання висвітлювали переважно історію України.
У період «українізації» діяли також приватні видавництва, зокрема в Києві – «Час», «Сяйво», «Гроно», «Слово», «Маса», «Наука и просвещение»; у Харкові – «Космос», «Труд»; в Одесі – «Омега», «Свет»; в Полтаві – «Видавництво Гінзбурга».
Бурхливе життя 20-30-х років викликало потужний приплив творчих сил. Поезії О. Олеся, М. Вороного, П. Тичини, М. Йогансена, М. Рильського переповнені ідеями гармонії краси і природи.
Саме в ці роки П. Тичина створює епохальну для всієї європейської літератури збірку «Сонячні кларнети», з якої в дитячу літературу ввійшли поетичні шедеври «А я у гай ходила», «Гаї шумлять», «Хор лісових дзвіночків», «Ой не крийся, природо». Невтомним експериментатором виступав М. Йогансен. Затятий мандрівник і мисливець, він у дитячих оповіданнях («Як мураші наїлися цукору», «Собака Джан», «Кіт Чудило» та ін.) розкрив чарівний і таємничий світ природи.
Розвиток видавничої справи позначився на збільшенні кількості та змістовної якості дитячої книги, яка вплинула в подальшому на становлення та виховання майбутніх поколінь. IV Всеукраїнська сесія Наукового Педагогічного Комітету (1925) визнала, що створювати дитячу літературу необхідно, орієнтуючись на вікові категорії: «1) немовлята до 2 років; 2) переддошкільники 2-4 роки; 3) дошкільники 4-7 років; 4) жовтенята 7-10 років; 5) Ю.Л. молодші 10-13 років та старші 13-15 років» [4]. У доповіді зазначалося, що зміст дитячої книжки оцінювався як важливий фактор класового виховання, а не на підставі «вільно виявлених дитячих інтересів». Матеріал для дитячої книжки мав бути близьким, цікавим та зрозумілим дітям. Особлива увага зверталася на написання книг виробничої та піонерської тематики, науково-популярних, авантюрно-веселих. Надзвичайно важливим в дитячій книзі стає гумор, який мав завдання викликати у читача здоровий, веселий сміх. Підкреслювалось, що однією з найважливіших частин твору є мова дитячої книжки: «проста, ясна й образна». У 1924-1925 рр. видавництва ще мало звертали увагу на зовнішній вигляд дитячої книги, її художнє оформлення. Наголошувалось, що кожна книжка для дитини має своєю метою виховання естетичних почуттів, розвиток смаку, образотворчих здібностей. Акцентувалось «щоби без візи і контролю Наукпедкому не було видруковано жодної дитячої книжки, сконцентрувавши цю дитячу (педагогічну) цензуру при Наукпедкомі Головсоцвиху» (Науково-педагогічний комітет Головного управління соціального виховання і політехнічної освіти Народного комісаріату освіти України, створене 1920 р.), які мали залучати до співпраці дитячі організації, видавництва, редакції періодичних видань, дитячі книгозбірні, координувати свою роботу з великими бібліотечними установами.
У цей період висувались вимоги щодо ідеологічної спрямованості творів для дітей. Нові теми дитячої літератури відповідали вимогам тогочасного життя: громадянська війна («Сенька арсеналець» М. Терещенка; «Червона хустина» А. Головка (1924); праця, становлення нової школи і виховання («Дівчина з шляху» (1922), «Інженери» (1924) А. Головка; «Авіаційний гурток» (1925), «Олив’яний перстень» (1927) С. Васильченка); дитинство (цикли віршів про Ясю і Маринку Н. Забіли).
Літературні дискусії 1925-1928 років точилися довкола тем казки і фантастики в дитячій літературі. В цей час виходять з друку казки П. Тичини «Івасик-Телесик» (1923), «Дударик» (1924); В. Поліщука «Бедриккумедрик та комашка-горупашка» (1926); І. Сенченка «Казка про Дуку Остапа, золоту кишеню та бідного наймита Лебедя» (1924).
Достатньо високою активністю відзначались у 20-ті роки ХХ століття дитячі періодичні видання України: «Червоні квіти» (1923 р. заснування, з 1931 р. – «Піонерія»), «Жовтневі сходи» (1924-1930 рр.), «Більшовиченята» (1925 р. заснування), «Дитячий рух» (1925 р.), газети «Юний спартак» (1922 р., потім – «Юний ленінець»), «На зміну» (1925 р., з 1945 р. – «Зірка»), «Молоде слово», «Молодий пролетарій», «Червоний юнак». І хоча часописи мали в більшості комуністичну спрямованість, навколо цих видань групувались українські письменники: А. Головко, О. Копиленко, Н. Забіла, О. Іваненко, О. Донченко та інші. Перший номер «Дитячого руху» вийшов у жовтні 1925 року, на сторінках якого відбувалося жваве обговорення актуальних питань педагогічної теорії та практики. У 1934 році (починаючи з № 14) журнал «Дитячий рух» було перейменовано на «Піонервожатий».
Проте й надалі в Україні поширювалася російська радянська література й преса. Фактично відбувалося зросійщення України. Тенденція до збільшення кількості російськомовної книговидавничої продукції продовжувалась у перші роки проведення політики «українізації». Зокрема у 1923-1924 роках вийшло 385 українськомовних назв видань і 927 російськомовних; у 1924-1925 роках – 1813 українськомовних і 2535 російськомовних; у 1925-1926 роках – 2162 українськомовних назв і 2365 російськомовних. Станом на 1 квітня 1924 року серед 68 газет, що виходили в Україні, усього лише 22 газети були українськомовними. Станом на 1 лютого 1925 року із 74 газет лише 34 були українськомовними. Змістовне наповнення цієї преси носило переважно агітаційне забарвлення, пропагували комуністичну ідеологію та радянські цінності.
