Розвиток видавничої діяльності
Характерною особливістю в Україні середини 20-х років ХХ ст. стала політика українізації, яка була визначальним чинником культурно-політичних процесів у країні. Найбільший вплив вона справила на розвиток національної освіти, викликавши попит на підручники з українознавства, словники, книги з історії, географії та економіки України. У цей період відбулося збільшення кількості української преси, книжкових видань, зросла зацікавленість населення країни до української художньої літератури та творчості.
Видавництва активно долучилися до виконання поставлених завдань, випускаючи підручники, нові та перевидані українсько-російські та російсько-українські словники, зокрема 1926 року вийшов «Практичний українсько-російський словник» Л. Савченка.
Тираж українських книг становив 65% від загальної кількості, а з виданнями російською мовою відбувався протилежний процес: тираж поволі зменшувався і 1926 р. становив 31,5%.
Найбільше друкували книг українською мовою Державне видавництво України (ДВУ), «Книгоспілка», «Радянський селянин», «Рух». Серед наукових видань – видавництво Української академії наук, яке з 36 видань випустило 34 книги українською мовою і 2 – іншомовні.
Найбільше на той час видавництво УСРР – Державне видавництво України (ДВУ) – 1926 р. отримало новий «Статут Державного Видавництва УСРР» (постанова Ради Народних Комісарів УСРР від 8 квітня 1926 року). Воно мало усі передбачені пільги і 1926 року випустило найбільшу кількість книжкових видань порівняно з рештою тогочасних видавництв – 725 назв. За соціальним призначенням ДВУ найбільше надрукувало підручників – 207 назв тиражем 8777,7 тис. пр., друге місце посіла масова література (це соціально-економічна, агітаційна та сільськогосподарська) – 147 назв тиражем 916,7 тис. пр., третє – художня – 106 назв тиражем 478,0 тис. пр. Тематика видань вирізнялася широким спектром надрукованої книжкової продукції – від серіальних видань «Бібліотека селянина», в якій вийшло понад 40 книг, до робіт партійних діячів. У 1926 році в УСРР випущено 5058 назв книжкових видань, із них українською мовою – 2362, російською – 2644, іншими мовами – 52.
Друге місце за кількістю випущених книг посідало видавництво «Пролетарій»(засноване у 1922 році), яке спеціалізувалося на виданні соціально-економічної літератури. За мовою видання «Пролетарій» орієнтувався на випуск російськомовних книг, яких у 1926 році вийшло 334 назви і лише 21 – українською, загальний тираж становив 2437,4 тис. пр. Іншими мовами видавництво книг не друкувало.
Видавництво «Український робітник» (засноване у 1925 році) було зорієнтоване на випуск літератури з питань профспілкового руху та самоосвіти, яка виходила у вигляді невеликих брошур. За 1925-1926 операційний рік побачило світ 96 назв видань, з них українською мовою – 37,1%, російською – 59,3%, єврейською – 3,6%.
Упродовж 1926 року видавництво «Радянський селянин» випустило 144 назви книг сільськогосподарської тематики.
Важливо зазначити, що партійні органи зобов'язували видавництва складати плани випуску літератури і визначили головні критерії, які зокрема передбачали: заборону жодних натяків, спрямованих проти радянського будівництва (для художньої літератури); випуск творів, які сприяли комуністичному вихованню (для юнацької та дитячої аудиторії); випуск творів матеріалістичного характеру та марксистського змісту (для наукової, природознавчої літератури).
Плани найбільших видавництв України: ДВУ, «Пролетарія», «Книгоспілки», «Українського робітника», «Радянського селянина» – передбачали випуск масової літератури про кооперацію, індустріалізацію, колективізацію, національне питання, союз робітників і селян тощо.
Крім державних книжкову продукцію випускали і кооперативні видавництва. Найбільшим, яке зробило помітний внесок в національне книговидання України, була «Книгоспілка», що випускала 30% всієї книгопродукції в Україні, посівши в 1925-1926 операційному році перше місце за показниками темпів розвитку. Обсяг продукції видавництва невпинно зростав: 1924 рік – 84 видання, 1925 – 241, 1926 – 338. Більшість видань були україномовними: 1924 рік – 86%, 1925 – 93%, 1926 – 90%. У 1926 році видавництво випустило «Каталог книжок красного письменства», завдяки якому побачили світ твори українських письменників: І. Франка, Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, М. Черемшини, В. Винниченка, Олександра Олеся, Г. Косинки, М. Бажана, В. Сосюри тощо; зарубіжних – О. Генрі, К. Гамсуна, А. Доде, Джека Лондона. Для дітей видавництво випустило шкільну бібліотеку.
«Книгоспілка» у зазначений період випустила найбільшу кількість масової літератури – 130 назв, на другому місці перебувала художня література – 81, на третьому – підручники – 46. Успіх видавництва відзначив уряд, видавши в середині 1926 року окрему постанову ЦК КП(б)У про великі досягнення видавництва «Книгоспілка», досвід якого визнано зразковим та гідним повсюдного розповсюдження.
Інше відоме кооперативне видавництво, у якому 1926 року надруковано 64 назви книг, – «Рух». Випускало переважно твори українських авторів винятково українською мовою. У видавництві вийшли повні зібрання творів В. Винниченка, І. Франка, Б. Грінченка. Значне місце відводилося п’єсам Л. Старицької-Черняхівської та І. Карпенка-Карого.
У порівнянні з державними та кооперативними видавництвами приватні з 1923 до 1926 ріку видали 63% книг українською і 30% російською мовами, тоді як інші видавництва (відомчі, партійні, профспілкові) здебільшого видавали російськомовну літературу.
У 1926 році діяло 11 приватних видавництв, з них київські – «Час», «Сяйво», «Гроно», «Слово», «Маса», «Наука и просвещение»; харківські: «Космос», «Труд»; одеські – «Омега», «Свет»; полтавське – «Видавництво Гінзбурга» (видавало єврейські священні книги).
Особливо вирізнялися київські видавництва. Серед організаторів київських приватних видавництв були відомі українські письменники: А. Ніковський, М. Зеров, С. Єфремов, М. Могилянський, В. Атаманюк, Г. Хоткевич, М. Калинович, Г. Голоскевич, М. Рильський, які уособлювали так звану «київську групу». На думку партійного керівництва, вони висловлювали незадоволення чинним ладом, боролися проти пролетарської ідеології, розкриваючи реалії соціалістичного способу життя, що не подобалося владним структурам. Тому вони перебували під особливим наглядом Укрголовліту (Головне управління у справах літератури та видавництва УСРР), що був створений як орган цензури і мав функції нагляду та контролю, перевіряв кожну книжку, яка з’являлася в Україні. Окрім художньої літератури (основна продукції) видавництво «Час» друкувало підручники, масову, методичну, довідкову літературу, випустивши найбільшу кількість видань серед приватних видавництв.
Інше приватне видавництво «Слово» (правонаступник «Друкаря»), очолюване академіком Г. Голоскевичем та членами редколегії П. Філіповичем, О. Дорошкевичем, М. Зеровим, С. Єфремовим, А. Ніковським, Б. Якубським, залишило наступним поколінням унікальні видання, прижиттєві твори репресованих у 30-ті роки ХХ ст. українських митців А. Ніковського, С. Єфремова тощо. Члени Укрголовліту визнали «Слово» націоналістичним, воно від початку свого існування перебувало у «чорному списку» усіх цензурних органів і вважалося контрреволюційним, бо його співробітники неодноразово виступали проти ідеологічних основ радянської влади. Станом на кінець 1926 року видавництво «Слово» випустило 7 книг – вірші М. Драй-Хмари та М. Зерова «До джерел», монографію С. Єфремова про І. Франка та ін. Книги були адресовані інтелектуальній аудиторії. Кооперативні та приватні видавництва випускали книги, які користувалися попитом (словники, підручники, художню перекладну літературу та українську бібліотеку).
Кожний з цих книговидавничих осередків окреслив власну тематичну нішу й типізувався на вимогу ринкової кон’юктури, зокрема видавництво «Рух» спеціалізувалося на художній літературі українських і зарубіжних авторів винятково українською мовою, видавництво «Радянський селянин» – на літературі, присвяченій сільському господарству, «Час» – на словниках і частково на підручниках, «Слово» – на високохудожніх виданнях і літературній критиці, видавниче товариство «Сяйво» – на виданнях класиків українського красного письменства, «Гроно» – на дитячій літературі.
Активна участь і ефективна робота кооперативних і приватних видавництв з випуску книжкових видань створювала несприятливі умови для пропагування соціалістичного способу життя, влада спочатку посилила контроль за їх діяльністю (регулюючи як зростання продукції, так і розвиток видавництв), а згодом почала поступово ліквідовувати за допомогою Укрголовліту та його органів, які на місцях посилювали контроль за діяльністю видавництв.
Для історіографії книговидавничої діяльності необхідно виокремити ще одну подію, яка відбулася в Україні, – заснування у 1926 році Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка. Першим директором закладу став Дмитро Багалій, який разом із представниками Української академії наук зібрав групу видатних учених-літературознавців, що працювали над виданням та коментуванням творів Тараса Шевченка, популяризацією його доробку. Відкриття Інституту стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У тому ж 1926 році у видавництві «Час» вийшов друком «Кобзар» і «Вибрані твори. Проза» Т. Шевченка за редакцією директора Інституту книгознавства Ю. Меженка, а у київському видавництві «Сяйво» побачила світ книга «Кобзар. Повне зібрання поезій» Т. Шевченка, наклад видання – 25 тис. примірників.
Підсумки розвитку книговидавничої справи в Україні підбили у постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 25 серпня 1926 року «Про стан преси на Україні». Зазначалося, що пролетаріат зробив українську книжку зброєю державного значення і кількість видань українською мовою сягає майже 50% від усієї продукції. Наголошувалося на необхідності вдосконалення книжок та якнайширшого їх залучення до потреб робітничо-селянського читача, оскільки партійна і соціально-економічна масова література непопулярна, розрахована здебільшого на кваліфікованого читача або на школи політграмоти. Для села її не вистачає, вона низької якості. Особливу увагу у постанові приділено виданню навчальної книги, зокрема великій кількості невитриманих з ідеологічного боку підручників (історія, література, географія). Відділу преси доручили скласти відповідний організаційний план роботи усіх видавництв для закріплення ідеологічних позицій у випуску цих книг.
