Під покровом української краси. Зустріч у межах проєкту «Покоління незалежних»
Досліджувати своє коріння, історію свого роду, українську традиційну культуру та історію – це не просто данина пам'яті, а неймовірна подорож углиб нашої ідентичності. Відчути цей живий зв'язок поколінь допомагає традиційне вбрання, а особливо – витончені сакральні та сповнені магії традиційні народні головні убори українського жіноцтва, важливої частини народного строю та нашої культурної спадщини. Саме вони стали головною темою зустрічі «Під покровом української краси», яка відбулася в межах бібліотечного проєкту «Покоління незалежних».
Разом із нашою гостею – дослідницею традиційного народного вбрання, історикинею моди, старшою науковою співробітницею Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Олександрою Сторчай – наші читачі ніби зазирнули у прабабусину скриню, з якої етнографиня діставала безцінні живі знання, затишні спогади поколінь, переплетені з історією сокровенні таємниці роду, забуті жіночі секрети, оповіді про дівочі вінки, таємничі старовинні намітки та пишні хустки. Вони ніколи не були просто захистом від негоди чи декоративним елементом. Український головний убір – це не просто прикраса, у ньому відображаються традиції, майстерність, уявлення про красу, родинні звичаї та особливості різних куточків України.
Діти дізналися, що вінок – символ юності, чистоти та надій, який був головним дівочим і весільним убором. Його краса й досі заворожує серце. Намітка – найдавніший, сповнений сакрального змісту головний убір заміжньої жінки, який вимагав особливого хисту у вив'язуванні. Хустка – справжня універсальна річ у гардеробі кожної українки, яка поєднувала в собі практичність та неймовірний естетизм.
«Головний убір був могутнім оберегом, символом статусу, віку та походження, який міг розповісти про свою власницю абсолютно все без жодного слова», – зазначила Олександра Сторчай. Саме за головним убором у давнину визначали статус жінки. Науковиця розповіла про складний, а часом і драматичний обряд «покривання» нареченої, коли дівчина назавжди прощалася з відкритою косою та переходила у статус заміжньої жінки, чия голова відтепер мала бути ретельно схована під очіпком та хусткою.
Окрему увагу під час зустрічі приділено розвінчанню етнографічних міфів. Дослідниця наголосила, що поширений у масовій культурі образ українки у яскравому вінку з пластиковими квітами та довгими різноколірними стрічками має дуже мало спільного з реальною історією. Справжні українські убори вирізнялися шляхетністю матеріалів, складністю форм та стриманою величчю.
Присутніх вразила так звана «архітектура» убору. Науковиця пояснила, як за допомогою твердих підкладок, кибалок та особливих каркасів жінки минулих століть створювали дивовижні об’ємні конструкції на голові, не використовуючи жодних сучасних засобів фіксації, невидимок чи шпильок. Кожен регіон України – від Полісся до Гуцульщини – мав свій неповторний локальний код, який виражався у геометрії складання тканини та колористиці.
Особливою магією зустрічі стали унікальні архівні світлини кінця ХІХ – початку ХХ століть, а також вишукані фото експонатів із фондів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Діти роздивлялися старовинні архівні фотографії, на яких із глибини віків дивились неймовірні, горді й такі красиві українські жінки. Вражали розмаїття головних уборів і їхні складні та витончені способи поєднання, а також неймовірні сучасні реконструкції вінків із різних регіонів України.
Знати свою історію і берегти традиції – це не лише пам’ятати минуле. Це означає знати, хто ми є і якого ми роду. Нехай український стрій нагадує нам про красу нашої культури, про талановитість нашого народу і багатство традицій, які формувались століттями!
Бережімо своє українське, яке пройшло крізь століття і показує багатство нашої культурної спадщини, її глибину і силу!