ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
ЗІРКА ЗАХАРІЇВНА МЕНЗАТЮК
(1954 – )
«Немає тем, які для дитини будуть недоступними
чи заскладними для розуміння. Є складні форми їх подачі.
Дитяча література повинна готувати малюка до
майбутнього, до дорослого життя. І робити це просто й
грайливо. Дитину треба навчити не лише читати та
писати, а й будувати стосунки, долати труднощі та
невдачі, вміти бути щасливою…».
Зірка Мензатюк
Зірка Захаріївна Мензатюк – класик української дитячої літератури, лауреат премії імені Лесі Українки, член Національної спілки письменників України. Народилася 21 жовтня 1954 року в мальовничому селі Мамаївцях що на Буковині. Від діда Танасія їй дісталася книжка поезій Лесі Українки, в які вона одразу закохалася. Зірка почала писати сама ще під час навчання у школі. Тоді ж її перші вірші надруковали в буковинських газетах (а їй було лише 11 років). Та понад усе вона мріяла стати журналісткою. По закінченню школи вступила на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Але справа виявилася нелегкою, їй допомогли численні публікації її творів у районній та обласній газетах, здобуте перше місце на олімпіаді з української мови та літератури та рекомендація зі Спілки письменників, яку вона отримала як автор-початківець.
Закінчивши з відзнакою університет, вона працює кореспондентом: у районній газеті «Прапор перемоги» м. Заставна Чернівецької області (1977-1978 рр.), республіканській газеті «Радянська Україна» (1979-1985 рр., м. Київ), газеті «Вісті з України» (1985-1987 рр.).
Зірка Захаріївна вперше зустрілась із майбутнім чоловіком у поїзді, коли поверталася після канікул у Львів. Покохавши з першого погляду один одного, вони згодом одружилися і переїхали жити до Києва. Писати прозові твори для дітей письменниця почала після народження донечки Наталочки.
Робота кореспонденткою була цікавою і відповідальною, проте авторка відчула, що пише «не про те, не так, як хочу». Тому з 1988 року письменниця відмовилася від кар’єри, залишила газету і зайнялася виключно творчістю для дітей.
Перша збірка «Тисяча парасольок» вийшла друком у 1990 році, згодом – зовсім маленька книжечка з однією казкою про найчарівніше зілля Карпат - «Арніка», а вже у 1999 році була надрукована третя «Мільйон мільйонів сестричок». Вже тоді стало зрозуміло, що авторка добре розуміє дітей та пише для них зрозумілою мовою легкі для сприйняття твори.
У 1995 році стала членом Національної спілки письменників України.
З 1997 року веде рубрики: «Храми України», «Фортеці України», «Щоб любити», «Щоденник мандрівника» в дитячому журналі «Соняшник». А у 2004 році стала автором рубрики про святині України в освітній радіопередачі для школярів «АБЦ» національного радіо.
Її твори друкувалася в газетах «Літературна Україна», «Зірка», «Культура і життя», «Наша віра», журналах «Соняшник», «Барвінок», «Малятко», «Дніпро», «Веселочка», «Паросток», «Дошкільне виховання», «Мамине сонечко», «Дзвіночок», «Перець», «Ластівка», «Сільські обрії» тощо.
Згодом казки письменниці почали друкувати і у закордонному журналі «Веселка», який виходив у США і Словаччині.
У 2002 р. як спеціальний випуск журналу «Соняшник» вийшла друком адресована дітям книга «Наші церкви: історія, дива, легенди» про найвідоміші церкви та монастирі України.
У 2006 р. «Видавництво Старого Лева» надрукувало книгу під назвою «Київські казки». Цього ж року у видавництві побачили світ ще два видання письменниці — «Таємниця козацької шаблі» і «Казочки-куцохвостики».
У 2007 р. вийшла книга «Катрусині скарби», збірка казкових історій «Як до жабок говорити» про пригоди хлопчика-мрійника Іванка.
У 2008 р. побачила світ її книжка «Макове князювання» – казки про наші свята.
У наступні роки письменниця активно писала. Побачили світ видання: Український квітник (2010, 2011), Дочка Троянди (2012), Зварю тобі борщику (2012), Зелені чари (2012), Як я руйнувала імперію (2014, 2016, 2020), Чарівні слова (2016), Київські казки (2017), Дике літо в Криму (2018), Ангел Золоте волосся (2019) тощо.
У 2012 році вона уклала «Дитячий Кобзар» – збірку творів Т. Г. Шевченка для дітей.
Написала понад тридцять книжок для дітей та підлітків. Лауреат літературних премій імені Наталі Забіли (2005), імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва (2007), Міжнародного літературного конкурсу в США (2002). Книжка «Казочки-куцохвостики» здобула титул «Книжка року 2006» у номінації «Дитяче свято». Письменниця отримала третю премію Міжнародної київської виставки-ярмарку «Книжковий світ» (2006) в номінації «Найкраща дитяча книга», друге місце у номінації «Підліткова та юнацька література» в XVI Всеукраїнському рейтингу «Книжка року 2014». Була претенденткою від України в 2017 році на здобуття Меморіальної премії імені Астрід Ліндгрен. У 2021 році отримала літературну премію імені Івана Корсака у 2021 році за книгу «Як я руйнувала імперію».
Як я руйнувала імперію
Це перша українська історична повість написана для підлітків в якій розповідається про життя мешканців одного села на Буковині в останні роки радянської влади – часів тотальних дефіцитів, коли люди намагалися доставати одяг із-за кордону, бо одяг, який шили місцеві фабрики, був не зручний і його неможливо купити. Це були часи народження народного руху України, появи рухівців і боротьби влади з ними – тобто репресій і переслідувань.
Головні герої повісті – підліток Ярина, вона живе у Києві, і щороку приїздить на канікули в село на Буковину до бабусі. Там вона товаришує з однолітками: Півоня (найліпша подружка патріотично налаштована дівчинка), Ігрек (Ігор відкрито виступає за Україну, гаразд на усілякі витівки), Микола (друг Ігрека, який його підтримує) і Ніночка (пропагує комунізм, виступає за ідеї партії). А ще її тітка-студентка Орися (яка згодом стала рухівкою) і закоханий в неї парубок Василь (також згодом став рухівцем).
Як і всі підлітки їхнього віку вони дружать, закохуються, бешкетують і все це на тлі суспільно-політичних подій, які розгортаються як в їхньому селі, так і по всій території України.
У повісті Ярина переживає своє перше кохання, таємно допомагає своїй тітоньці Орисі у боротьбі проти влади. Разом із друзями вони спостерігають за боротьбою селян проти тієї ж влади, відстоюючи своє право на відкриття зачиненої церкви, та перемагають. Часом бере участь у бешкетних витівках друзів, які спрямовані також проти радянщини, чим наражають себе на небезпеку.
Однак сторінки боротьби й національного самоусвідомлення змінюються буденним життям та кумедними ситуаціями із забобонною бабою Софронихою. То вона бореться проти чортів та сусідів, які за її думкою їй наврочили, а то – відстоює сільську церкву, гуртує людей, разом з іншими активістками їздить у Москву, пише прохання, збирає підписи, влаштовує молитви під зачиненою церквою.
У повісті розповідається про КДБ, НКВД, репресії та на противагу їм – бандерівців, боротьбу за національний визвольний рух у Прибалтиці, про Чорнобильську катастрофу, хворобу алопеція, але розповідається небагато, без занурень для зрозуміння що відбувалось в ті часи.
А ще повість насичена етнографічним фольклором та діалектними словами Буковини з роз’ясненнями, якими Зірка Мензатюк спеціально збагатила свій текст.