Життя, віддане Україні
15 січня 2007 року виповнилася 125-та річниця від дня народження видатного сина України — вченого, письменника, державного діяча та ієрарха Івана Івановича Огієнка (митрополита Іларіона).
Іван Огієнко – це справді визначна, але ще глибинно не пізнана і недостатньо вивчена, хоча і реабілітована часом, постать у нашій історії. Тривалий час його ім’я було позначене ганебним тавром буржуазного націоналіста, запроданця і зрадника українського народу. А тим часом, хоч би де й ким Іван Огієнко не працював — викладачем, міністром чи митрополитом, він чесно і сповна служив українській справі і до кінця свого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві українського відродження.
В кожній людині природа сходить або злаками, або бур’янами, а І. Огієнко, прагнучи все своє життя досконалості, свідомо плекав у собі перше. Народився вчений 2 січня (15 за старим стилем) 1882 р. в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині в сім’ї, яка належала до збіднілого українського козацтва. Коли Іванові виповнилося два роки, помер батько, якого переїхали коні. Матір залишилася з чотирма дітьми. Пізніше про своє дитинство він згадував так: «хоч у недостатках, але на вільній волі».1 Початкову освіту отримав у Брусилівській школі; закінчивши її в 1896 р., він вступив до Київської військово-фельдшерської школи, де мав право навчатися безкоштовно як син колишнього військовослужбовця. Заняття у школі І. Огієнко вдало поєднував з інтенсивною самоосвітою, що дозволило йому через три роки після закінчення навчання і служби фельдшером в Київському військовому госпіталі у 1903 р. успішно скласти екстерном екзамени в Острозькій класичній гімназії. Одержане свідоцтво дало йому право на вступ до Київського університету.
Спершу І. Огієнко навчався на медичному факультеті. Але оскільки ще служба в шпиталі породила в юнака небажання займатися медициною, а близьке знайомство з фельдшером Павлом Галаганом дало перший поштовх до пробудження національної самосвідомості, то не дивно, що Іван Огієнко почав відвідувати лекції на історико-філологічному факультеті, куди він згодом і перевівся. Такому крокові сприяло також його зближення з деканом цього факультету Т.Д. Флоринським. Але найбільший вплив на формування Івана Огієнка як щирого українського патріота справляла подруга дитинства, його дружина Домініка Данилівна Огієнко (Литвинчук).
Роки студентства (1903-1909) припадають на час піднесення українського національно-визвольного руху. Зокрема, після вимушеного проголошення конституційних свобод під час революції 1905–1907 рр. почалося бурхливе відродження українського громадського життя. Осторонь цього І. Огієнко стояти, звичайно, не міг. Він почав писати українською мовою, активно співпрацювати в київських видавництвах, громаді «Просвіта» та в Українському науковому товаристві. На цей час припадає його близьке знайомство з М. Грушевським та Б. Грінченком, листування з І.Франком. Така активність студента-філолога не могла залишитись непоміченою. Над головою Івана почали збиратися хмари. Не зважаючи на те, що він з відзнакою закінчив університетський курс і захистив дисертацію, ректорат університету відмовився залишити його на кафедрі. Посаду приват-доцента І.Огієнко отримав лише через два роки. І хто знає, як склалася б подальша доля вченого, якби не події Першої світової війни і Лютневої революції 1917 року. Саме тоді діяч зважився на рішучий громадянський крок — перейшов на викладання українською мовою і практично розпочав читати для своїх студентів новий курс — «Історія української мови». Особливу увагу І. Огієнко-викладач приділяв створенню і виданню україномовних підручників, посібників і наочного матеріалу. Адже поставала гостра проблема утвердження української мови як державної, впровадження її в державні установи, навчальні заклади, громадські організації. Не зважаючи на економічний розлад та політичну нестабільність, впродовж 1917–1918 рр. вийшло друком більше 20 назв підручників і посібників І.Огієнка, адресованих найрізноманітнішим категоріям населення: від школярів до урядовців. Варто назвати лише деякі: «Вчімося рідної мови», «Граматика української мови», «Краткий курс украинского языка и правописания», «Рідна мова в українській школі» тощо. І тому не випадково, що саме Іванові Огієнку — вже відомому вченому-українознавцеві — було доручено складання правил українського правопису.
З 1918 р. його доля тісно пов’язується з Кам’янець-Подільським, насамперед, із створенням у цьому місті Українського державного університету, першим ректором якого він і став. Як і в Києві, так і на Поділлі він намагався закласти новий осередок українського відродження. Але великим намірам вченого у вирі революції та громадянської війни не судилося здійснитися сповна.
У кінці 1918 р. уряд Директорії, який знову повернувся до Києва, запропонував І.Огієнкові посаду міністра освіти. Працював він практично лише місяць, але навіть за цей час встиг багато чого зробити. Після прийняття в січні 1919 р. Закону про державну українську мову, І. Огієнко остаточно затвердив кодекс українського правопису для обов’язкового вжитку в усій Україні. В історію нашої мови цей кодекс увійшов як «Правописна система професора І.Огієнка 1918–1919 рр.». Ним користувалися аж до тотальної русифікації в 30-х роках ХХ ст.
Є ще одна пам’ятна і хвилююча подія в історії української революції, до якої був безпосередньо причетний І.Огієнко. Мова йде про величний акт злуки ЗУНР та УНР в єдину соборну Україну, що стався 22 січня 1919 р. Головним уповноваженим цього заходу був призначений Іван Огієнко, який доклав немало зусиль для того, щоб цей день запам’ятався народові на віки: «…кількасоттисячна слава Україні освятилася спочатку дзвонами древньої Софії, на урочистий клич яких обізвалися дзвони всіх інших київських соборів і храмів, а за ними й всієї України. Три дні котився той урочисто-піднесений дзвін над всією українською землею…».2 За пропозицією Огієнка уряд УНР затвердив день 22 січня державним святом України.
У кінці січня 1919 року під натиском більшовицьких військ уряд УНР евакуювався до Кам’янець-Подільського. В місті, яке опинилося на перехресті вогневих позицій, І.Огієнко ініціював створення відділення Українського Червоного Хреста, щоб допомогти населенню під час епідемії тифу. Але згодом його призначили міністром культів (сповідань). Пам’ятаючи про одну із помилок Центральної Ради, яка намагалася будувати державу без допомоги церкви, І. Огієнко глибоко усвідомлював важливість як залучення до держави, так і допомогу держави у поверненні українській церкві втраченої автокефалії. На це і спрямував свою діяльність І.Огієнко як міністр сповідань.
У листопаді 1919 р., коли всім стало зрозуміло, що Кам’янець-Подільський перейде до рук або поляків, або більшовиків, головний отаман Директорії С.Петлюра відважився на непросте рішення: залишити Кам’янець-Подільський як тимчасовий центр УНР. Проти цього рішення виступив І.Огієнко. Його аргументи були не тільки емоційними, але і переконливими: боротися треба до кінця, адже втеча УНР підірве її авторитет в очах народу. Тоді і прийняли остаточне рішення: залишити в місті головноуповноваженого урядом. Вибір впав на І. Огієнка, який був добре відомий в місті не лише як міністр, а, насамперед, як вчений і ректор університету. І незалежно від того, хто першим заволодів би містом — поляки чи більшовики, саме така людина змогла б якнайкраще представити український народ у стосунках між ворогуючими сторонами.
Праця у напівлегальних умовах у прифронтовому місті, в якому протягом кількох місяців поперемінно здобували успіхи і зазнавали поразки різні сили, була мужнім вчинком. Результат діяльності І. Огієнка у цей період важко переоцінити: завдяки йому боротьба за українську державність продовжувалась ще майже рік — до липня 1920 р. Під його безпосереднім керівництвом продовжували працювати українські державні установи, освітні заклади, виходили українські газети, тривав процес відродження української церкви, розвивалися наука і культура. Але незабаром і Огієнко був змушений покинути улюблене місто — останню столицю так і не утвердженої української держави. Йому випадав єдиний шлях, тяжкий і болісний — еміграція.
З 1920 по 1922 рік Івана Огієнка та його родину прихистило польське місто Тарнів, в якому він продовжував обіймати посаду міністра сповідань. Серце І. Огієнка боліло не лише за рідною знекровленою Україною, але й за своїми співвітчизниками на чужині, зокрема, за долю емігрантських дітей. Не маючи надію на допомогу польської влади, він звернувся до представників української православної церкви в Америці та Канаді із проханням порятувати українських дітей: «Ось уже більше року українські діти перебувають на еміграції в Польщі в таких обставинах, що це повинно турбувати серце кожного християнина: українські діти не мають сталої школи... духовно діти наші дичавіють, що важким каменем лягає на серце батьків… Матеріальний стан дітей емігрантських страшенний… Вони фізично виснажені, зморені, бо постійно недоїдають… Щиро прошу Вас благословити по всіх церквах Канади й Злучених Штатів зробити збір на користь українських дітей»3. Його заклик був почутий, оскільки українська діаспора активно листувалася з вченим і вірила йому.
На початку 1922 р. Іван Огієнко намагається повернутися до Києва. Ця спроба виявилася невдалою, і в 1926 р. він з родиною переїхав до Варшави. Але і тут його робота на професорській посаді в університеті виявилась нетривалою: в 1932 р. з посиленням в Польщі антиукраїнської політики І. Огієнка звільнили без попередження. В умовах безробіття, без будь-якої підтримки він створив у Варшаві власне видавництво «Наша культура», заснував щомісячні часописи «Рідна мова» і «Наша культура». Проте І. Огієнка чекав ще один, чи не найважчий удар долі. В 1937 р. померла його дружина, яка протягом тридцяти років була вірною подругою, незмінним помічником чоловіка, крокуючи разом з ним важкими шляхами життя. Особиста драма І. Огієнка тісно сплелася з трагедією його еміграції з рідної України. Саме це і визначило початок того шляху, який був пов’язаний із служінням Богові...
З мрією про повернення в Україну довелося попрощатися назавжди. За Україну залишалося не боротися, як раніше, а молитися. Прийнявши чернецтво, І. Огієнко незабаром став архієпископом Холмським і Підляським (1940 р.), а з 1944 р. — митрополитом Православної церкви у Польщі під іменем Іларіон. Однак гоніння на православну церкву знову змусили українського митрополита шукати порятунку спочатку в Швейцарії, а потім і за океаном.
З 1947 р. його доля була пов’язана з Канадою. Перебуваючи впродовж багатьох років на відповідальному посту предстоятеля української православної церкви в Канаді, він прославився на весь світ як великий син України, залишивши про неї майже півтори тисячі наукових і політичних творів. Там же Огієнко-Іларіон написав чи не найголовнішу свою книгу, одну з тих, які пишуться не чорнилом, а кров’ю серця, — «Книгу нашого буття на чужині». Вона стала своєрідним підсумком його неймовірно тяжких роздумів про долю української еміграції. Як духовний заповіт українцям звучать слова І. Огієнка: «Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожний народ – окреме закінчене ціле. І в тому ж краса всесвіту, що народи зберігають свою окремість, як на пишній луці кожна квітка має свій окремий колір і запах. Українець має чим погордитися, і тому нема жодних підстав, щоб до нього могла вчепитися тяжка хвороба еміграції — почуття меншовартості».4 На жаль, як свідчить наша гірка історія і сучасність, почуття меншовартості —це хвороба не лише діаспори.
Помер Іван Огієнко 29 серпня 1972 р. у місті Вінніпег. Лише з 1990 р. він повернувся до України своїми працями: в 1990 р. була видана «Українська культура», в 1993 р. — «Українська церква»; в 1994 р. — «Дохристиянські вірування українського народу» та «Історія українського друкарства» тощо.
На жаль, ще немає урядової постанови про увіковічення пам’яті І.Огієнка — надзвичайно обдарованої і багатогранної постаті. Але вже мало хто сумнівається, що І.Огієнко є гордістю України.
Важко сказати, в якій сфері діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід: як вчений, письменник, педагог або як державний і церковний діяч. Тож відзначаючи 125-річчя від дня народження цієї талановитої людини в бібліотеках для дітей, слід приділити увагу ознайомленню читачів із його життям та діяльністю, особливо з його педагогічною і, частково, науковою і художньою спадщиною. Складність цієї роботи насамперед полягає в тому, що основна частина творів І.Огієнка, серед яких є і вірші та оповідання для дітей, до цього часу залишається недоступною для українського читача, оскільки у нашій державі вони не перевидавалися.
Ознайомленню читачів старшого шкільного віку (учнів 9-11-х класів) з багатогранною діяльністю Івана Огієнка сприятиме, на нашу думку, оформлення книжкової виставки-портрета «Я все зробив, що міг зробити...» (інші орієнтовні назви: «На службі рід-ному народові», «Митрополит Іларіон — подвижник українського Відродження», «Усе тобі, мій рідний краю...» (Додаток 1).
Представлені у її розділах матеріали відображатимуть різні грані діяльності видатного діяча, насамперед, ті, що можуть зацікавити користувачів дитячих бібліотек: І.Огієнко — педагог, перекладач Біблії, вчений-мовознавець, історик, культурознавець тощо. Добре було б прикрасити виставку портретом ювіляра, а також рушниками та атрибутами української державності (тризубом, жовто-блакитними прапорцями). Серед кольорів в оформленні виставки слід надати перевагу кольорам українських вишивок (червоному і чорному) або знову-таки жовтому і блакитному.
Важке і воістину подвижницьке життя І.Огієнка є яскравим прикладом служіння своєму народові і словом, і ділом. Глибоко переживши трагедію української революції, він ніколи не прагнув повернутися у велику політику, та й будучи чи не єдиним позапартійним міністром УНР, завжди тримався осторонь політичних чвар. І. Огієнко з гордістю називав себе робітником пера, вкладаючи в це поняття глибинний зміст: своєю думкою, друкованим словом непомітно і наполегливо приходити до конкретної людини, ненав’язливо спонукати її думати і усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову і культуру повинна знати і берегти.
Про тернистий життєвий шлях діяча та його складний духовний світ розповість театралізована вистава «Хай лютий ворог на Гол-готу жене мене за Україну…» (Додаток 2). А включення до сценарію уривків з його віршів та автобіографічної поеми «На Голготі» стане доброю нагодою ознайомити дітей з його поезією.
Якщо цей захід має на меті глибше відчути таку неординарну особистість, як Іван Огієнко, так би мовити, серцем і душею, то інтелектуальна гра «Хто такий митрополит Іларіон?» (Додаток 3) дасть можливість читачам позмагатися знаннями з таких галузей знань, як історія, культура, література. Для цього потрібно звернутися до літератури про митрополита. Гра може проводитися у будь-якій формі (інтелектуальні «бої», літературне «Поле чудес», конкурс юних ерудитів). Вважаємо, що найголовнішим моментом заходу стане цікава підбірка запитань, які б не лише дозволили перевірити знання читачів, але й сприяли б розвитку їхнього логічного мислення, вміння співставляти і підбирати асоціації тощо.
Вартою уваги є педагогічна спадщина Івана Огієнка, яка цікава не лише в історичному контексті розвитку педагогічної думки в Україні. Його ідеї надзвичайно актуальні і в наш складний час нелегкого становлення української державності. Звернемося хоча б до його слів: «Ми тепер так багато нарікаємо, що наша українська молодь ніби винародовлюється, забуває українську мову і ніби мало національна. І все це сильно всіх нас непокоїть за нашу будуччину. Дорогі батьки і матері, — ми самі найперше в цьому винні! Діти завжди будуть такими, якими ми їх виховаємо в своїй родині. І наш найперший обов’язок — належно виховати своїх дітей. Це святий обов’язок кожної родини — дати своїй дитині все потрібне, щоб вона стала православним українцем, а не ким іншим. І ніхто інший цього обов’язку, крім родини, не виконає... Ми часто шукаємо винного: чому наші діти не говорять по-українськи? І все складаємо вину — на школу, на церкву. Та це зовсім не так; винний у цьому перший ти, батьку, винна в цьому найперше ти, мамо!».5
Це було сказано в середині минулого століття про дітей української діаспори, але хто заперечить, що теж саме стосується і дітей сучасної України?
Отже, виходячи з цього, радимо провести бібліографічний огляд «Педагогічні погляди та діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона)» (Додаток 4). У його основу слід покласти статті і книги, присвячені саме цій стороні його багатогранної діяльності. Ці інформаційні джерела дозволять ознайомитися з його педагогічною діяльністю в різних аспектах: розкажуть про основні педагогічні погляди І.Огієнка; про його підручники; про діяльність, спрямовану на захист і розвиток української мови тощо. Цей захід адресовано організаторам дитячого читання, в першу чергу, педагогам.
Іван Огієнко лише зараз повертається в Україну своїми творами. Їх вивчення та дослідження – то справа вчених. Для працівників дитячих бібліотек в рік ювілею І.Огієнка одним з головних завдань залишається ознайомлення дітей з невтомним працівником на ниві української культури, палким патріотом України, людиною, що прагнула все своє життя жити за християнськими заповідями, — Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном).
1. Огієнко І. Рятування України. — К., 2005. — С.70. 2. Огієнко І. Рятування України. — К., 2005. — С. 28–29. 3. Огієнко І. Рятування України. — К., 2005. — С.45. 4. Огієнко І. Рятування України. — К., 2005. — С.356–357. 5. Огієнко І. Рятування України. — К., 2005. — С.434–436.
До змісту Наступна 