Автобіографія
Це було в 70-ті роки минулого століття, коли весь радянський народ боровся з релігією. Потому, як ми обтесали останні гострі кути моєї збірки віршів, редактор полегшено зітхнув, підсунув до себе чистий аркуш.
— Гадаю, що хоч з біографією у тебе проблем не буде, — сказав він. — Отже, ти народився на Черкащині. А де саме? —Чорнобаївський район, — сказав я.— Чорнобаївський, — редактор поморщився. — Не піде. Середньовіччя якесь. А село як зветься? — Хрестителеве. — Редактор підозріло глипнув на мене. — Жартуєш. Це, мабуть, дореволюційна назва? — Навпаки, воно стало так називатися після революції. А до того воно звалося Довге. Редактор потягся рукою до того місця, де в нього мало бути серце. — Ну, ви даєте, — сказав він. — Слухай, а чи не маєш ти відношення до якогось іншого села? Мені стало його шкода, і я сказав: — Маю. В Хрестителеві я тільки народився, а пішов до школи в іншому селі. — От-от, — пожвавішав редактор. — Як воно називається? — Богодухівкою. — Господи, — тільки й спромігся що сказати мій редактор. Так у збірці й пішло: «Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 року на Черкащині у вчительській родині». Добре, що мій редактор не був астрологом, інакше він мав би претензії до дня народження, адже я в цьому відношенні зайняв проміжок межи Хрущовим та Гітлером. А, може, й ні, бо над нами навис вождь світового пролетаріату В. Ленін.
Що ж до батьків, то про них теж одним-двома словами не обійтися. Батько, Григорій Якович Рутківський, все життя писав в анкетах, що він круглий сирота, лише в 1990-х признався мені, що його сестра, старші брати в 1921 році перебралися з території радянської України до білої Польщі. Але про це казати не можна було, інакше його життю, життю його сім’ї загрожувала доля «ворогів народу».
Мати, Ганна Кирилівна Заболотна, походила з давньокозацької родини і вирізнялася неабиякою силою. Пам’ятаю: коли треба було перенести з місця на місце важенну колоду, мати бралася за товстий кінець, а ми з братом (я — випускник школи, знаний в селі футболіст, брат — восьмикласник, початківець з штовхання ядра) парилися над тонким. В цьому не вбачали нічого дивного, бо ще малими чули в діда, що козацький рід Заболотних не лише сусідив з таким же козацьким родом Піддубних, але й окремі представники родичалися між собою. А він, дід, був особисто троюрідним небожем самому Іванові Максимовичу Піддубному, неперевершеному українському борцеві. Гадаю, що свідоме життя людини починається з перших спогадів. Для мене — це сповнені болю, жаху очі свині, яка з швайкою в грудях вирвалася з рук невправного сусіди-колуна і конала за кілька кроків від мене. Затим — німецькі літаки, що хмарою сунули з-за Дніпра кудись на схід, постріли п’яного поліцейського по нас, дітлахах, що віддухопелили його небожа за крадіжку іграшок, мій перший вірш, складений тоді ж: Ой, рятуйте, добрі люди, Ой, пропаща ж я людина.
Впевнений, що це були мої найщиріші рядки. А взагалі, моя доля майже нічим не відрізнялася від доль мільйонів моїх ровесників, що опинилися в окупації. Навіть гірше — якщо вони все ж сяк-так годувалися з своїх городів, то у нас навіть його не було, бо жили на шкільній квартирі, звідкіля під час окупації матір було вигнано. Як вона виходила нас з меншим братом — навіть уявити важко. Я й зараз не можу спокійно пройти повз пасльони, калачики, бузину та квітки акації. Все ж згадується не лише лихе. Були й світлі хвилини. Так, коли після визволення матері знову надали квартиру при школі, ми з чотирирічним братом звернули увагу на величезну книжкову шафу в кінці коридору. В ній відійшла задня стінка. Ми через шпарину витягували книжки. Дивний то був підбір літератури: поруч з Маяковським сусідили книжки, писані німецькою, з українських же книжок найбільше запам’яталися «Аліса й Костомаров», «Шхуна «Колумб», «Дуже добре», «Десну перейшли батальйони». Найулюбленішою нашою книжкою був досить грубий том казок про відьом, що не мав початку-кінця. Цю книжку ми «вилучили» з обігу і зачитали до дірок. А от яким чином мене до цього часу супроводжує, взята з шафи, брошура Маяковського «Как делать стихи» — не збагну й досі. То ж тішу себе тим, що ще не знаючи, чи буду я писати чи ні, я вже мав уявлення, як це робиться. Врешті-решт нам, сім’ї «мандрівних» вчителів, пощастило: батьки в 1951 році купили першу свою хату в селі Велика Бурімка того ж таки Чорнобаївського району. Там все дихало історією. Високий правий берег Сули, з якого, здається, видно було не лише безмежні простори, а й століття; розкішний парк, що його графський рід Кантакузіних бачив не гіршим від Софіївського парку в Умані; та й сама назва села, яку місцеві краєзнавці трактували, як «бувший Рим», стародавнє містечко-форпост на межі з половецьким степом — все це не залишало байдужим нікого. Старші хлопці подейкували, що десь над римівським болотом князь Ігор перед походом на половців закопав свій скарб. Ми навіть вирахували, де саме — в запалій ямі неподалік від старезного Сторожового дуба. Ми кілька разів пробували розкопати той скарб, проте невдало. Зрештою нора завалилася на наших очах, ледь не поховавши одного з нас.
Друга спроба була більш вдалою. Один з моїх однокласників набирав під урвищем пісок для будівництва і викопав кілька величезних кісток. Повідомлення про це пішло в Академію наук, звідтіля приїхав провідний український археолог академік І. Г. Шовкопляс, і під його керівництвом наш археологічний гурток (я був у ньому старостою) розкопав залишки стоянки кінця ашельської (біля 300 тисяч років тому) епохи. За визначенням самого Івана Гавриловича, ця знахідка стоїть поряд з розкопками в Криму (Кік-Коба) та на Дніпрі (Круглик та Ненаситець). Про це він писав у своїй праці «Стародавній кам’яний вік на Україні» (Київ, 1955). Звісно, після цього я бачив лише одну дорогу в майбутньому житті — археологія. Мою мрію схвалював і Іван Гаврилович. Він навіть дав свою адресу з проханням завітати до нього, коли приїду здавати документи на історичний факультет Київського університету. Проте я поклав собі завітати до нього вже студентом. Не склалося. В 1954-му конкурс становив понад 600 заяв на 25 місць. До того ж вперше в практиці перевага при вступі надавалася тим, хто вже відслужив у армії. Тож екзаменатори вимушені були «різати» абітурієнтів, як тільки могли. Серед постраждалих виявився і я. Під час відповіді на останнє запитання «Двадцять дев’ятий рік — рік великого перелому» екзаменатор зупинив мене: «А ви переконані, що саме 29-й рік є роком великого перелому?» Я вже дещо чув про виступ Хрущова на з’їзді, знав, що дехто цей виступ не підтримує, тому ухильно відказав, що про це мовиться в підручнику. «А ви особисто переконані в цьому?», — наполягав екзаменатор. — Та про це ж написано у підручнику! — у відчаї вигукнув я і назвав номер сторінки. Але екзаменатора це не влаштувало. — Так от, за те, що ви особисто не переконані в цьому, ставлю вам не відмінно, а добре», — відказав він. А з четвіркою про студентський квиток годі було й мріяти. Довелося повернутися до Великої Бурімки, де я майже рік працював у колгоспній столярній бригаді. «Образившись» на екзаменаторів з Києва, у 1955 році я вирішив поступати в якийсь одеський вуз, бо ніколи ще не бачив моря. Склав вступні екзамени до Одеського інституту харчової холодильної промисловості. За два роки перевівся в Одеський політехнічний інститут. Практику проходив на Одеському суперфосфатному заводі, де чомусь вирішили, що мене понад усе цікавить технологія виробництва концентрованої сірчаної кислоти, основної складової меланжу — палива для космічних ракет. Під час одного з туристичних походів я добряче вимок під дощем, схопив запалення, затим туберкульоз легенів і взяв в інституті річну відпустку. Все зажило, як на собаці, проте до інституту мене вже не тягло, бо за цей рік я зрозумів, що моє покликання — література. Першого мого вірша обласна газета «Чорноморська комуна» опублікувала на початку 1959 року. Був він, якщо не помиляюся, присвячений польоту радянської ракети до Венери. Мене помітили і похвалили «за тематику». Натхненний цією похвалою, написавши ще кілька віршів на громадську та виробничу тематику на кшталт: «Хоч кажуть, що залізо — моці міра, всміхнеться чоловік. Він все одно життя свого залізу не довірить, бо вижив там, де плавилось воно», здобув деякої слави як співець нашого буремного сьогодення, що в ті часи цінилося понад усе. Мене почали запрошувати на щорічні ірпінські семінари молодих літера-торів, а невдовзі — запахло першою збіркою. Проте під час роботи над нею я дещо змінив акцент — з виробничої тематики перейшов на складнощі входження вчорашнього школяра у складний світ дорослих. Там, зокрема лунали вже дещо інші нотки:
«...А гусятко твоє летіло,
Ледве дихало, та несло.
Воно не боялося згуби,
Бо летіло у кращі дні.
Мій Івасику, друже любий,
Як потрібне воно мені!».
(«Івасик-Телесик»)
Усе почалося від ущипливого зауваження знайомих поетів-комуністів: «А тобі що, наші дні вже не подобаються?», до рецензії одного з провідних одеських критиків на першу мою збірку «Краплини сонця» (Одеса: Маяк, 1966), яка закінчувалася такими рядками: «В анотації до збірки написано: «із заводських воріт виходить у світ творчості поет Володимир Рутківський». Нам же здається, що він виходить не із заводських воріт, а з заводської підворітні». Після такої оцінки розраховувати на прихильність партійних структур уже не доводилося. Це я відчув на своїй шкірі під час роботи над другою збіркою «Плоти» (Одеса: Маяк, 1968), де від запланованих двох з половиною аркушів лишилася чи не половина. І все ж навіть таке скорочення не врятувало ні збірку, ні автора від сумних наслідків. Мені передавали, що в жовтні 1969 року на закритих партійних зборах зачитувався лист ЦК КПУ з приводу недоліків Одеського обкому партії у ідейно-виховній роботі. Там, серед імен ідейно хибних авторів, фігурувало і моє прізвище. Як наслідок — «Плоти» були вилучені з бібліотек та книгарень, а наступна моя книжка «Експромт» вилетіла з тематичного плану видавництва «Маяк» за 1970 рік. Забігаючи наперед, зазначу, що третя моя збірка «Повітря на двох» (Одеса: Маяк, 1973) зазнала таких змін, що я почав відмовлятися від авторства. На це отримав відповідь, що в такому випадку я не опублікую більше жодного рядка. Довелося змиритися.
Почалися складнощі й на роботі. Після «заводської підворітні» я в 1968 році перейшов на роботу до Одеського обласного телерадіокомітету. Проте й тут було не все спокійно. Влітку 1971 року один з моїх колег-літераторів надіслав до Одеського обкому партії, одеського відділення КДБ, обласної письменницької організації листа, в якому йшлося, що «на одесском областном радио засела группа украинских бур-жуазных националистом во главе с самым оголтелым из них Владимиром Руткивским. Он позволяет себе с криком «Русских стихов в эфир не дам!» швырять на пол стихи уважаемых поэтов». Врятували мене лише свідки, які непохитно стояли на тому, що перед словом «русских» я сказав «таких». А за кілька місяців — знову халепа. Обком партії звільнив нашого провідного диктора з «вовчим» квитком. Кілька моїх колег, я серед них, стали на його захист і звернулися до прокурора області. Він — нечуваний на ті часи випадок! — опротестував рішення обкому. Після того мені лишалося якомога швидше опинитися поза межами Одеси. З допомогою Бориса Олійника, за що йому вдячний довіку («Старий, треба тобі щезнути бодай на два роки, щоб про тебе хоч трохи забули»), я в 1973 році поступив на дворічні Вищі літературні курси в Москві.
На ті часи Москва вважалася оазою всесоюзного вільнодумства. Наші професори прагнули познайомити нас з тонкощами не стільки соціалістичного, скільки критичного реалізму. Вони ненав’язливо вкладали в наші ідеологічно зашорені голови думку, що класова позиція автора — то найкоротший шлях до забуття. В пошані були імена Ахматової, Пастернака, Платонова, щойно «відкритих» Булгакова та Мандельштама з його «кремлівським горцем». Тут я вперше довідався про відчайдушний вчинок нашого Михайля Семенка на Першому всесоюзному з’їзді письменників: він розповсюдив серед делегатів з’їзду анонімного листа, в якому назвав себе та своїх колег по перу повіями зі страху, закликав зарубіжних гостей розповісти правду про реалії сталінського режиму. На жаль, про це в Україні ще й досі мало хто знає. Ми (звісно, хто прагнув цього), мали змогу читати заборонені твори О.Солженицина, Р. Медведєва, літературу видавництва «Посев», що нелегально перевозилася з Західної Німеччини. Та й російські живі класики були набагато демократичніші, доступніші за українських. Вони, як В.Шукшин, В.Астаф’єв чи В. Распутін (який часто під час відвідин Москви ночував в одного з нас), не вдавали з себе недосяжних метрів, їх можна було критикувати в обличчя, з ними можна було сперечатися на рівних. А ще я виніс для себе ту істину, що світова література виросла з національних коренів. Італієць Данте, Шекспір з Англії, іспанець Сервантес, росіянин Толстой тому приклади. Вони — вершина літератури, водночас глибоко національні, як творці. І найголовніше: на класиків треба не молитися, як на щось недосяжне, а намагатися бодай хоч трохи наблизитися до їхнього рівня. Повернувшись в 1975 році до Одеси, я зрозумів, що про мене «не забули»: роботи в ЗМІ мені не знайшлося. Не змінилося до мене ставлення і з боку видавців: у 1977 році моя збірка «Рівновага» (Одеса: Маяк, 1977) вийшла в ще більш урізаному вигляді, ніж «Повітря на двох». В цій ситуації, аби геть не декласуватися як літератор, я спробував перевірити свої сили в прозі, зокрема в літературі для дітей. Ще на Вищих літературних курсах написав повість «Ганнуся», в якій намагався розповісти про дружбу маленької дівчинки з дорослою людиною. Я прагнув показати, що діти — теж особистості, гідні всілякої поваги, а дорослі — не так вже й занудні навчителі, якими намагаються бути. Проте українські видавництва лише плечима знизували: дружба дорослого з дитиною? Та це ж недалеко від розтління малолітніх! Про художні якості твору вони навіть не заїкалися. Довелося самотужки перекласти повість російською мовою і запропонувати московському видавництву «Детская литература», аби хоч там більш конкретно вказали на вади повісті. На мій подив, з редвисновком, що повість написана в дусі «Блакитної чашки» А. Гайдара, «Аннушка» була без будь-яких зауважень видрукувана у 1977 році. Теж саме трапилося з наступною казковою повістю «Бухтик з тихого затону». Редактор одного з українських дитячих журналів, куди я приніс твір, сказав, як мені передавали, таке: «В той час, коли весь радянський народ бореться з релігією, В. Рутківський підсовує нам якусь чортівню». Довелося знову перекладати російською, везти у Москву, де «Бухтик из тихой заводи» не лише побачив світ в 1981 році, а й був визнаний однією з кращих казкових повістей за дванадцяту п’ятирічку.
Проте в Україні ставлення до мене, як і раніше, було негативним. Тож, коли в 1981 році мене запросили на Одеський завод прецизійних верстатів з тим, щоб я написав книжку про цей колектив, — я з радістю погодився. Завод цей гримів тоді на весь Радянський Союз. Достатньо сказати, що він до 50 кварталів підряд виборював перше місце у Всесоюзному соціалістичному змаганні. Здається, зі своїм завданням я впорався непогано, бо похвалив мене на одній із всесоюзних нарад московський міністр середнього машинобудування — вважай, ракетно-космічної галузі.
На цю похвалу місцеві керівні органи відредагували одразу. Мене знову помітили, запропонували стати відповідальним секретарем Одеської письменницької організації. На цій хвилі випливли без будь-яких зауважень поетична збірка «Знак глибини» (Одеса: Маяк, 1987) та книга дитячих повістей «Канікули у Воронівці» (Одеса: Маяк, 1989).
Проте єдине на ті часи київське дитяче видавництво «Веселка» продовжувало вперто мене не помічати. Ще б пак — адже я після виходу «Аннушки» та «Бухтика» увірвався до кабінету директора видавництва, показав йому ці книжки, поцікавився, чому це рідне видавництво ігнорує ті книжки, які із задоволенням видає старший брат? Директор, приязно посміхаючись, запевнив мене, що тепер перепон до їхнього видання українською немає, от зараз він особисто викличе кращих перекладачів. На це я відповів, що ніяких перекладачів не треба, бо я написав ці книжки українською мовою і готовий надати оригінали, звісно, з відповідними правками московських редакторів. Ця моя заява була прийнята за нечуване нахабство. Видавництво, не в змозі «зарубати» рукописи (бо ж книжки видані в еталонному для них видавництві!), почали всіляко зволікати з друкуванням. Довелося мені, безпартійному, звернутися до першого секретаря ЦК КПУ Івашка з листом, в якому я, не шкодуючи фарб, розмалював усі перипетії мого з видавництвом протистояння. На щастя, часи тоді почали мінятися на краще, тож керівництво «Веселки» було звільнене з роботи (гадаю, що цьому прислужилася не лише моя скарга), а мої казкові повісті «Гості на мітлі» побачили світ у 1988 році. А тим часом запахло незалежністю України. Кожен чесний митець намагався всіляко прислужитися їй. Особисто я замислив написати для молодого покоління серію історичних творів, які б показали, що наша історія нічим не гірша за англійську чи іспанську, не кажучи вже про російську чи американську.
Почав з життя часів Київської Русі. Невдовзі в скороченому вигляді в журналі «Однокласник» (1991.—№№ 1—2) побачила світ повість «Сторожова застава», в якій йшлося про українських — повторюю, саме українських! — богатирів Іллю Муровця, Олешка Поповича та Добриню Микитовича. Ідею цю я не висмоктав з пальця, а знайшов у творах російських дослідників. І разом із фантастичною повістю «Війна з ліліпутами» Кіра Буличова повість була удостоєна премії ім. М. Трублаїні. На жаль, видати повість окремим виданням не вдалося з огляду на тодішні скрутні перебудовчі часи. Потому засів за історичний роман, в якому намагався показати витоки такого унікального в світовій історії явища, як козаччина. Про закінчення роботи над ним засвідчили «Джури козака Швайки», надруковані в скороченому вигляді в тому ж «Однокласнику» (1995. — №№ 8—12). Але про видання роману окремою книжкою теж годі було й думати. І все ж історична тематика настільки мене захопила, що я вже не зважав на те, можуть мене видавати чи ні. Після трудового дня — а я з 1992 по 2001 рік завідував відділом соціальної політики в обласній газеті «Одеські вісті», я всідався за письмовий стіл. Писав швидше для себе, бо ж таке поняття, як читач, відійшло кудись на краєчок моєї свідомості. Я намагався сам у всьому розібратися. А щоб мати бодай якийсь зиск з літературної праці, я написав п’єсу з життя нечистої сили «Пришельці», що була у 1993 році поставлена на сцені Одеського театру юного глядача, а також власним коштом видрукував казкову повість «Слуга баби Яги» (Одеса: САМ, 1996), яку перед цим збиралася видавати, але так і не видала московська «Детская литература». З подивом зазначив, що самодрук, саморозповсюдження — речі, хоча й досить клопітливі, та все ж можуть приносити бодай якусь матеріальну вигоду. А видана знову ж таки власним коштом історична повість «Сторожова застава» (Одеса: Друк, 2001) принесла мені не лише свіжу копійку, а й була удостоєна літературної премії імені Лесі Українки.
Найбільше клопотів, а заодно й насолоди, принесла мені праця над історичним романом «Сині Води». У ньому я намагався довести, що першими, хто скинув з себе татаро-монгольське ярмо, були не ратники Димитрія Донського, а наші пращури-українці, які за 18 років до Куликовської битви розгромили над річкою Сині Води відбірну татарську орду. Я настільки був переконаний у важливості своєї роботи, що поніс її до Комітету по пресі. Але замість того, аби говорити про можливість видання чи невидання рукопису, тамтешні чиновники почали допитуватися, якими саме першоджерелами я користувався, чи маю наукову ступінь, чи здогадуюся взагалі, що цим твором я прагну посварити Україну з шановним північним сусідом? На щастя, нині часи такі, що далеко не все залежить від чиновницької примхи. Роман «Сині Води» (хоча й знову ж таки у скороченому вигляді) 2004 року побачив світ у видавництві «Зелений пес» у трьох книгах: «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем». Важливою віхою в моєму житті стала співпраця з видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Тут у 2007 році побачив світ історичний роман «Джури козака Швайки» (2007). Видавець — редактор Іван Малкович був настільки переконаний у майбутній популярності »Джур», що взяв з мене слово написати продовження роману. Слово я дав, проте перед цим написав і видав повість «Потерчата» (Одеса: Астропринт, 2008). Дотримав свого слова Іван Малкович: він надрукував «Джури-характерники» (2009), а заодно історичну повість «Сторожова застава» (2009).
Зараз я закінчую роботу над казковою трилогією, де поруч з дітьми діють персонажі українського фольклору.
Попередня Наступна 