Натомість Грицик — круглий сирота-пастушок, єдиною незвичністю якого є не так добрий зір, як звичка все помічати, уважно приглядатися до світу. На його прикладі письменникові вдалося художньо тонко показати людяність взаємовідносин у тогочасному українському селі: ніщо в поведінці чи характері хлопця, у ставленні до нього оточуючих не виявляє його обділеності чи упослідженості. Доля Грицика, як і кожної дитини у Воронівці, залежить не від статків чи статусу батьків, а від власних сил і спромоги та ще, певно, випадку. Хлопчик змалку обрав свій шлях — стати козацьким вивідником, як легендарний Швайка, і свідомо готує себе до цього: вчиться володіти зброєю, гартує тіло, вивчає татарську мову. За характером Грицик винахідливий і рішучий, щирий і відданий спільній справі та товаришам. Саме він бере у полон Тишкевича, попереджає напад на Кам’яницю, зрештою, стає відданим джурою Пилипа Швайки. У другій частині дилогії ми бачимо Грицика вправним хитромудрим воїном, що не лише володіє давніми навичками бою, а й вигадує спосіб покарання пана Заремби, хитрістю рятується від колишніх посіпак Тишкевича, знаходить порятунок для татарських пастухів тощо. Так як і раніше Грицик — добродушний веселий юнак, здатний щиро сміятися над власною «поразкою» під час женихання Манюні, брататися з татарським однолітком й опікуватися долею малого Телесика. Власне, на прикладі Грицика й, згодом, Телесика ми бачимо, як саме доростав своєї сили й слави легендарний Швайка, як загалом передавався й поширювався козацький досвід з покоління в покоління.
Одним із головних сюжетотворних образів повісті є й Демко Дурна Сила (Манюня), напрочуд сильний фізично та не надто метикуватий онук діда Кібчика. Це чи не найдраматичніший персонаж твору, котрий найбільше змінюється впродовж дії, стаючи іншою людиною в прямому значенні слова (отримує нове ім’я). Доля Демка демонструє, яким чином сили доброї людини можуть бути витрачені на марне та зле через її недосвідченість, і, водночас, засвідчує глибоку людяність і справедливість наших пращурів. У «Джурах-характерниках» Демко першим із молодих героїв знаходить собі пару, беручку й метикувату дівчину, здатну скерувати на добре його неабияку силу. Юнак так само дослухається до порад старших, працьовитий і відданий в дружбі та любові.
Та ключовим позитивним персонажем твору є воронівський сирота, козацький вивідник Пилип Швайка, чиє ім’я винесене в заголовок твору, тим самим вказуючи, що саме він є зразком, витвореним письменником для наслідування юними читачами. Швайка — людина-легенда, вовкулака-перевертень зі стома лицями, боєць і шпигун й, водночас, щира, відкрита та добра душа. Як і попередній центральний персонаж В. Рутківського князь Боброк, Пилип Швайка має вірного друга — коня Вітрика, який розуміє людську мову й самостійно виконує доручення господаря. А ще він має вовка-побратима Барвінка, що не раз рятував козакові життя. Та й сам Пилип — людина неабияка: знає всі козацькі хитрощі, уміє бути «своїм» і серед татар, і серед поляків, знається на травах і зброї. Та головне в ньому — самовіддана любов до своєї землі і щира відданість людям, які на ній живуть. У другій книжці дилогії більш явною стає державницька скерованість діяльності Швайки. Він пам’ятає мирні часи за Мамая і заново вчить «урусів» і татар товаришувати й торгувати, чує в собі як кров знищених батьків, так і голос татарської родини, яка виростила його як сина. Водночас, Швайка — організатор і провідник козацтва, що задумав підняти повстання невільників у Криму, хитрий і підступний воїн-вивідник, здатний стерпіти власні й чужі муки заради загальної справи. Символічно, що ворог викриває Пилипа завдяки пану Зарембі, якого Швайка, справедливо, але занадто жорстоко позбавив найдорожчого — волі. Поступившись власній совісті, герой наче втратив на час Божий захист, і тільки безмежна віра в нього друзів і товаришів, які приходять на допомогу, рятує Швайку. Гине його великий задум про заколот у Криму, та сам він лишається жити, аби в «Епілозі»почути з вуст малого Телесика обіцянку-мрію про те — таки повстання.
Образ сироти Телесика є ключовим для розуміння задуму дилогії. Якщо про те, як доростав своєї духовної сили та фізичної вправності Швайка, ми можемо лише здогадуватися, шлях змужніння Грицика й Санька — простежуємо впродовж усього твору в деталях, то майбутнє Телесика, здається, можемо передбачити від самої появи героя на сторінках роману. Але хлопчик у всьому перевершує своїх попередників, ніби об’єднує їхні кращі риси — він має природний хист до стратегічного мислення, вміє гуртувати навколо себе людей і спільно вести їх до перемоги, як Швайка; вправно б’ється, кмітливий, уважний та, по-хорошому, пустотливий, як Грицик; не лише здатний навіювати, як Санько, а ще й здогадується, що те можна робити гуртом, підсилюючи зусилля один одного. Письменник на зримих живих образах показує, як з покоління до покоління вивищується й покращується козача громада, як покоління змінює покоління, рятуючи й формуючи один одного заради спільної справи, що й перетворюється на історію їхньої землі.
Серед персонажів твору є й улюблені письменником типи дідів-мудрагелів, що, зазвичай, проголошують ключові для розуміння позиції автора тези. Так, саме дід Кібчик, основу характеру якого складає внутрішня потреба повністю реалізувати себе на користь ближнім, передати накопичений за довге життя досвіт і мудрість, озвучує основні поєднуючі ідеї в творі та слугує своєрідним каталізатором дії (гуртує ватаги, знаходить місце для фортеці, вигадує всілякі військові хитрощі тощо). Натомість його давній товариш волхв Кудьма, котрий «голова всьому», перед ким кожен із героїв, «як пташка на долоні», прихований і відсторонений від активних дій як добрий намір у людській душі. Кудьма, колишній рубака й блукалець, нині — таємний вихователь вовків, наділений Божим даром книжник і цілитель, який знає таємниці минулого й майбутнього, людської душі й людської історії. Він причетний до всього, що діється, й водночас не діє ніде (навіть спасіння Швайки — то спільна робота), бо кожен має сам обирати й вибудовувати свою долю. Та саме життя волхва Кудьми єдине прямо ставиться автором у приклад як героям, так і читачам: «Гарне життя прожив. Важке й чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм».
Серед позитивних персонажів роману — молочний брат Швайки, татарин Рашид, тітка Мокрина — мати Санька, гарячкуватий, але тямущий переяславський староста Масло та розмаїтий сонм козаків (Вирвизуб, Перепічка, Рудий Панько та ін.). Задерикуваті й гордовиті, але дружні й щирі, віддані й відкриті, вони прагнуть не здійснювати подвиги, а бути на своєму місці, при ділі, «що в тебе Богом закладено, віддати добрим людям».
Вимір героїзму персонажів Рутківського — справжність, спроможність повсякчас бути людьми. Можливо, тому й немає нічого надзвичайного в його «Джурах…». Є навчені вовки, й жодних вовкулаків. Є грамота й перекази предків. Є гострота зору та вроджений хист до яснобачення. Але нічого чаклунського, надлюдського в цьому немає. Навіть мистецтву навіювати — волхвувати вчаться, зрештою, як діти, так і дорослі.
За В. Рутківським, саме в здатності людини бути людиною і є найбільша правда й найважче завдання. Бо то просто — гратися в козаків, мірятися шаблями й вивчити всі козацькі хитрощі, шаровари й кожух собі зладнати. Але бути козаком — інша річ. Бо напрочуд важко насправді ніколи не зраджувати своєму слову, насправді класти своє під ноги загальному.
Нового звучання в творі набуває й вічна для літератури тема дружби людини зі звіром: людина для письменника рівноцінна складова живого світу й тому Грицик із Петриком товаришують, а не співіснують так само, як козаки-характерники товаришують зі своїми побратимами-вовками. Взаємини героїв з тваринами у творі описані в кращих традиціях української анімалістики для дітей (як-то «Волохан» М. Трублаїні чи «Собака Джан» М. Йогансена). Письменника вирізняє тонке відчуття душі тварини, залюбленість у неї, захоплення її кмітливістю та відданістю. З гумором і теплотою змальовані сцени гри козака з вовком чи Санька з вовченятами, зустрічі з Барвінком та Вихриком, лікування ведмедя тощо. Тварини в творі не лише відтінюють ті чи інші вчинки та риси характерів героїв, а є повноцінними персонажами. Так, доля бугая Петрика цілком козача: він — справжній побратим Грицика, проводир і захисник отари, сміливий самовідданий товариш, що гине, захищаючи поранених. Так само мудрими, сміливими та вірними товаришами козаків змальовано вовків і коней. Во-ни не просто виконують свої функції, а й мають власне «лице» (посміхаються, хитро мружаться, лютують, прикидаються тощо). І хоча жодного разу автор не веде мови від імені вовка чи коня, ми знаємо, який кожний із них має темперамент, що вміє, кого й за що любить, кого ненавидить. Зрештою, ці звірі часто виявляються єдиними друзями козаків, єдиною близькою душею, що не лише вислухає, а й зарадить біді, врятує, не пошкодуючи свого життя. Мимоволі згадується песик, якому присвячено найвідвертішу книгу В. Рутківського «Потерчата». Тварина як втілення всього кращого, що людина мала б мати у собі, але чомусь не має — такими постають у дилогії друзі козаків — вовки, коні та навіть бугай.
Як і в попередніх творах письменника, власне негативних персонажів у романі небагато — пан Кобилянський і Тишкевич, пан Заремба та низка представників владної верхівки Криму. Пани Кобилянський і Заремба втілюють у собі все найгірше, що пов’язане у нашій історії з ополяченою дрібною шляхтою, котра набувала маєтності у Дикому Полі за рахунок своїх же товаришів та вислужування перед польсько-литовськими можновладцями, — підступність, зверхність, боягузтво, нещирість, підлоту. Символічно, що глитай і негідник Кобилянський посів місце, котре в «Синіх Водах» по праву мало належати достойному князеві Боброкові — канівські землі. В. Рутківський начерком промальовує історію появи цього відворотного в своїй приземленості типажу: коли діди Швайки й Тишкевича билися пліч-о-пліч під Синіми Водами, то вже батьки зажили по-різному: один козакував на порубіжжі, а інший запанів, набравшись статків у Литві чи Польщі. Своєю нікчемністю та зажерливістю пан, котрий «ніколи з добром не приїжджав», викликає огиду, а не острах, і його зникнення після принизливого побиття у власному дворі цілком вмотивоване. Натомість Заремба — хитрий і підступний запанілий холоп, що домігся земель Кобилянських, слугуючи при дворі. Він свідомий багатства й прибутковості отриманого наділу, готовий прибрати до рук не лише цей край, а й душі його людей. Коли попередник шмагав підлеглих нагаями, то Заремба здатен садовити на палі та дерти шкіру. Він привів із собою таких само спраглих багатства й влади зарізяк і на-віть запасся жовнірами, які не піддаються навіюванню. Тому хитрий задум Грицика — віддати пана обманним шляхом у неволю до татар, видається цілком справедливим і блискуче втілюється. Та «забрати в людини волю — гірше, ніж забрати життя». Й тому саме доведений до відчаю, спустошений і принижений колишній пан впізнає у ханському підданому Селімові Швайку.
Натомість Тишкевич — пряма противага Швайці, його художнє заперечення, антипод героя. Весь світ роману ділиться по межі Швайка — Тишкевич, щире служіння своєму народові, товариству та служіння власним інтересам. Тишкевич мало в чому поступається Швайці як вивідник і боєць. Та він бере обманом, облудою, а не вмінням чи хоробрістю. Це людина хитра, а не мудра, підступна, а не звитяжна, скупа, а не завбачлива. Повсякчас думаючи лише про власні інтереси, герой не помічає потреб інших людей, не розуміє спонукальних мотивів їхніх учинків. Живучи негідно, несучи у світ зло та руйнування, він вибудовує навколо себе недобрий, небезпечний і підступний світ, в якому вимушений жити сам. За це Тишкевич так ненавидить Швайку — той має все, чого у нього не було й ніколи не буде: товаришів, добрих людей навколо, спокій у душі, радість гідно прожитого дня. Швайка часто буває сам — один, але ніколи не буває самотнім, бо знає, заради кого й чому йде на ризик, хто на нього чекає. А Тишкевич повсякчас сам супроти всіх, бо, не потребуючи нікого, нікому не потрібен.
Одним із характерних прийомів створення образів негативних персонажів у романі є нагнітання «знижуючих» деталей. Так, Тишкевич спершу лише «опасистий молодик з чіпкими очима», котрий лається. Згодом внутрішній монолог засвідчує ницість і підступність героя, а невідповідність облесливої мови негідним учинкам ще більше посилюють враження («темна людина. Багато гріхів на його совісті»). Зрештою побиття й приниження від усіх «господарів» заводить героя в глухий кут, та він морально опускається ще нижче («а жити якось треба»), і лише безглузда смерть (одурив сам себе з переляку) ставить крапку у змарнованому житті.
Так само рельєфно та майже зримо змальовані в романі образи татар. Це страшні, умілі й підступні воїни, достойні вороги. Вони шанують відвагу та спритність невловимого «уруського вовулаки» Швайки й бачать продажного раба в Тишкевичеві, бо один — справжній ворог, а інший — поганий слуга. Водночас, татари — сусіди «урусів», які так само мріють про благополучне заможне мирне життя, люблять лицарські поєдинки та лови, уміють щиро товаришувати й любити. Чи не тому Грицик змалку закоханий в дочку Рашида, вони з Саньком товаришують з небожем Абдули Хасаном, дід Кібчик торгує з Рахмоном, підтримують добросусідські взаємини з татарами й воронівці тощо.
Видається, що декому з читачів (та й критиків), уже звиклих до американсько-російського підходу у розумінні героя як непримиримого борця за «свою правду» проти всього світу, у творах Рутківського не вистачає саме цього узвичаєного нині «форматного» розмаху. Хочеться, щоб Санько одним порухом зігнув усіх «їхніх» у дугу, а тоді мучився внутрішнім вибором — кого вбити, а кого милувати. Щоб Грицик зі Швайкою налетіли вдвох на «клятих інородців» і різали їх до ноги!
На щастя, Володимир Рутківський безкінечно сутнісно український автор і так само автор художньо правдивий. У його текстах, як і в історичних документах, і тогочасній народній творчості, є гнів, є біль, є гумор, але немає ненависті. Немає такої узвичаєної в сучасній масовій культурі несамовитої люті, чим би вона не виправдовувалася.
Велика правда нашого народу, а тому й правда творів В. Рутківського полягає в тому, що герої тратять силу й життя на те, щоб зробити щось добре, а не винищити зле. На що вже нікчемний пан Кобилянський чи вартий смерті Тишкевич, а ніхто об них шаблі не забруднив. А Грицик з Саньком мріють не всіх перебити, а всіх ощасливити, принести мир, спокій і лад своїй землі.
Можливо, саме в цьому прагненні гармонії, прийнятті світу, дитинності характерів і полягає таємниця та місія українства як такого, а Володимир Рутківський лише прагне відкрити її нам крізь прозорі образи своїх наскрізно українських текстів?
«…безмежжя вічної доброти…»
Передостання з опублікованих книг письменника повість «Потерчата», надрукована завдяки підтримці облдержадміністрації одеським видавництвом «Астропринт» (2008), належить до жанру художньої автобіографічної прози про дитинство, серед кращих здобутків якої в Україні — «Зачарована Десна» О. Довженка, «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха, «Вогник далеко в степу» та «Климко» Гр. Тютюнника. Твір В. Рутківського не лише достойно продовжує цей ряд, а й привносить у традицію мистецького осягнення феномену дитинства новітні художні й етично-філософські домінанти. Як і для попередників, для письменника дитинство — не тема в літературі, а особливе, внутрішньо близьке йому ставлення до життя: лише в його контексті В. Рутківський сягає тієї свободи самовираження, безпосередності сприйняття світу, парадоксальності фантазії та душевної чистоти, що є лише у дитинстві і які згодом людина неминуче втрачає. Власне, про феномен віднайдення власної безгрішності та богообраності шляхом повернення себе дитинного собі зрілому, повернення світової гармонії через відтворення цілісності власного «Я» у художній формі, йдеться у «Потерчатах».
Поверхнева фабула твору доволі проста: автор згадує своє довоєнне дитинство та воєнне лихоліття, яскраво змалювавши в низці розділів-оповідок найбільш яскраві моменти тогочасного життя та окремих персонажів, що закарбувалися в його душі. Натомість ідейно-змістове наповнення тексту, його образно-композиційна структура напрочуд складні й багатогранні. З цього погляду «Потерчата» видаються найближчими до «Старого й моря» Е. Хемінгуея й можуть бути належно прочитані лише крізь призму ключових тем і образи-символи.
Символічною є вже сама назва повісті, що визначає також і головне філософсько-етичне русло твору. Образ потерчат — нехрещених діток — мошкари — зоряних вихриків — без вини винуватих богів, котрі шукають прощення самі в себе — покоління «дітей війни» — наскрізний у тексті.
Уперше потерчатком в значенні «нехрещене дитя» називають саме автора (баба Настя), коли мати бідкається, що дитина проживе важке життя, бо обпарили при першій купелі. Згодом, коли батько вчить сина плавати, рій мошкари-потерчат над берегом видається Володкові немовлятами, що «їх тільки-но принесли з капусти, де вони мерзли цілу ніч». Батько пояснює, що «Вони живуть дуже недовго. Вони плачуть, бо не хочуть померти… хоча й не здогадуються про це». Таким чином образ потерчат ніби олюднюється й поширюється на всіх відомих хлопчикові немовлят, власне, його покоління. І батькові слова стають пророчими щодо їх долі. Далі образ потерчат-мошкари з’являється у сцені, ключовій для розуміння образу Володка, коли він тікає геть, уникаючи смерті від рук поліцая й, заодно, від материних рук. Самотня дитина окрай шляху не лише бачить у потерчатах «безліч маленьких створіннячок, що перелякано кидалися туди-сюди і дзвеніли так, що їхній багатоголосний стогін зливався у одне розпачливе волання», а й стає одним із них. Дитину охоплює «розпач і жах, безнадія і розпука», і Володко перетворюється сам на крик, сенсу якого ще зовсім недавно не міг осягнути: «Ой, мамо, мені холодно і страшно, і я замерз… зігрійте мене і пожалійте… ой, мамо, мамо». Та крижаний вітер завіяв геть мошкару і герой «щез разом із нею». Власне, втрата дитиною мови й жахливий дикий сон, коли мама приходить не як спасіння, а як жах, бере витоки з цього віднайдення дитиною в собі одного з мільйонів, безликого й минущого потерчати, вся доля якого — лише той багатоголосий стогін. Тому й не дивно, що саме в розповіді про перший такий сон знову з’являється мошкара. Та тепер вона — «подих потойбічного вітру», а її писк — «безнадійне волання». І це вже не немовлята, а «сироти в будинку, куди вже й няні не ходять». Вони не пам’ятають, чи й не знали жодного людського слова, тому лише скиглять. Та саме в цю мить, на піку дитячого відчаю, слово перебирає на себе доросле «Я» автора, припускаючи, що кожне потерча «вигукує щось своє», що «Вони не від світу цього. Цей світ їх не приймає. Вони — нізвідки, як душі немовлят народжених в нелюбові та позбавлених материнського лона». Зрештою автор зізнається, що: «чим більше мені років, тим частіше мені здається, що в цьому беззахисному хорі чути і мій голос». Таким чином образ мошкари-потерчат повністю зливається з самоусвідомленням письменника й, водночас, перестає бути символічним означенням лише його покоління. Це душі всіх, кого відкинув цей світ, хто випав поза його межі з тих чи інших причин.
Наступний символічний контекст образу потерчат виникає, коли, нарешті ситно поївши, хлопчик засинає з мамою та братом під скиртою і замість зірок бачить «вогнені вихрики, що кричали щось веселе та бадьоре». На зламі дитинного враження й дорослого осягнення виникає цілісне авторське «Я», що й позиціонує себе «ловким вогненим вихриком», котрий витворив цей світ і людство, що «не хотіло бути мною, а собою», й нищить все створене, примушуючи засумніватися у власній доцільності навіть його, Творця. Та «…безмежжя вічної доброти не дає, щоб його струснути… бо знищивши його, знищу часточку себе». Отже, Творець віднаходить себе цілісного в «одному із легіону мене» — безневинній дитині. І страх, закладений в душу свідомістю минущого «потерчати» минається, бо вічний вихрик-Бог знає, що «нестерпні болі мої стануть невимовними радощами, і всі винуваті стануть правими, а безневинні жертви — суддями невблаганними…»
Лише після вибудовування наведеного символічного ряду прочитання образу потерчат, письменник вводить однойменний розділ, зміст якого є ключем до розуміння лейтмотиву всієї повісті. Біля копанки, що її зробив дід Володка по матері, майже один-в-один повторюється сцена, що розігралася до війни біля ставу з батьком. Саме дід називає рій мошкари по-народному «потерчатами», замикаючи коло оповіді, з’єднуючи воєдино в авторській уяві покоління нехрещених дітей — його ровесників — минущі знеособлені рої мошкари та сповнені творчої снаги зоряні вихрики Божого духу. І письменник віднаходить своє людське призначення в осягненні невимовного страждання «дрібних» світу цього та творчого його переосмислення в собі на добре: «назавжди залишуся отут перед безладним юрмиськом до безпам’ятства переляканих потерчат… стану маленьким безмежним вихриком, бо так мені найкраще…». Тоді ж замість відповіді на «прикладне» питання, чи можна вважати потерчатами тих, «кого кулею вбило чи бомбою», герой дізнається про жертви голодомору (раніше селом дзвеніли не рої мошкари, а дитячі голоси). З вуст діда звучить також ключова для розуміння тексту повісті фраза. На запитання Володка «А хіба вони винні, що стали потерчатами?», дід відказує: «Так вже заведено, що за грішних відповідають невинні».
Символічну суть образу потерчат як ключового для повісті розкриває сам автор, зізнаючись: «Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся у себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу між смертю і життям, любов’ю і ненавистю, вірою і безнадією. А найдивніше для мене те, що ми не лише проскочили, а й не збожеволіли. Втім, хто його знає. Інакше чому людство робить все можливе для того, аби знищити себе самого?».
Востаннє образ потерчати згадується автором, коли він описує власні переживання під час клінічної смерті. Нехай нехрещений, нехай «потерчатко», письмен-ник-таки віднаходить свій рай… Отже, за В. Рутківським, доля потерчат — вистраждати своє «воскресіння», винести зі світового лихоліття творчу безгрішність люблячої дитячої душі. Бо тільки в цьому — спасіння нашого розшарпаного люттю світу.
Книга має підзаголовок: «Дитяча сповідь перед дорослими, які так нічому й не навчилися» та присвяту: «Моєму Песикові, про якого геть забув». Перше однозначно прочитується як пряма вказівка автора на те, що твір адресовано дорослим з метою привернути їхню увагу до все ще живої в душі кожного часточки безгрішної, вартої Божої ласки, дитини. Але чому філософська за суттю та безкінечно відверта сповідь присвячена колись забутому песикові? Чи не тому, що лише щира й абсолютна любов, що не сподівається навіть на пам’ять про себе, і є тією найбільшою силою, на якій і досі тримається наш світ-потерчатко?
Образ рудого песика спливає у пам’яті автора в момент, коли він-дитина втрачає віру в захисну силу матері й надто рано залишається самотнім перед лиховісним, збуреним війною світом. Пес зігріває його в холоді ночі, сидить з ним на ґанку й рятує від люті сусідських хлопчаків і нічних жахів. «Песик був єдиною живою істотою, що не відцуралася від мене», — зізнається автор. Зрештою песик гине на мосту, віддавши життя за малого господаря. І саме хлопчик, а не зрілий автор, розуміє, що «Песик посміхався не тому, що вкусив поліцая, а що всі жахи і болі полишили його», саме малому Володкові ввижається в першому снігові веселе помахування хвостом його товариша… Але правда в тім, що письменник нічого не пам’ятав про свого вірного друга, аж поки мати не розповіла йому про батьків дарунок — руде цуценя та його долю …
Окремо слід спинитися на персонажах повісті — Володкові та його рідних і односельцях. Доля хлопчика попри все доволі типова. У його пригодах чітко простежуються певні літературні алюзії: гріх з’їденої каші, покарання дітьми злодія, рано померлий хлопчик-ангел тощо… Образ Володка виписано в кращих традиціях літератури про дітей: він по-дитячому наївний у своєму страшному бажанні «позбутися» братика й щирий в страхові, що мама тепер «ніколи не любитиме його так, як любила»; попри всі негаразди, хлопчик не втрачає інтересу до життя та людей і, навіть онімівши, тягнеться до дитячого гурту; працьовитий і тямущий Володко знаходить мову зі своїм затятим і впертим, але працьовитим і мудрим дідом. Обом їм притаманні тонке почуття гумору та книжність, залюбленість у природу й розважливість.
Через призму Володкового бачення перед нами постають усі інші герої повісті: фізично й духовно сильна матір, котра, в силу обставин, набуває для сина лиховісного образу «вія»-почвари, що видивиться його живу душу будь-де; «золотий воїн» — батько, справжнє обличчя якого письменникові вдалося розгледіти лише в зрілому віці за скупими сторінками його щоденника; могутній і несхибний у праві на свою землю і свої правила буття на ній дід; щедра в своїй любові до людей баба Настя та певні в його польському походженні старенькі сестри Радзієвські; чорний за своєю суттю завгосп-староста Степан Мусійович і ненависний поліцай Степан та ін.
Та як не захоплює сюжет, читача постійно не полишає відчуття, що весь той невпинний перебіг подій — не головне. Навіть постаті-персонажі — не головне. Ви не знайдете в повісті В. Рутківського смаковитих Довженкових описів сусідів чи родичів, не має тут і казкової краси світу М. Стельмаха чи захопливих дитячих буднів і трагічної буденності Гр. Тютюнника. Є лише роїння думок-спогадів — мошкари-потерчаток перед очима Вічності. Є відчуття вищої таємниці, що не може бути осягнута ніяк, поки ти не зрозумієш, що вона лишень твоя. Світ «Потерчат» — це безглуздий світ, світ без гармонії та правди, без задуму та цілі. Автор сповідується сам собі, бо тільки цей недосконалий світ і є його власним, і нікого звинуватити в його вадах. Кожне потерча безневинне своєю власною виною… Та коли ти хочеш повернутися в атмосферу любові, мусиш навчитися любити сам, бо лише це залежить від твоєї волі.
На жаль, скупа критика цього твору В. Рутківського, зосередившись здебільшого на аналізові сюжетних колізій повісті, наголошує, насамперед, її першість у введенні до «дитячої літератури» (що не припустимо, бо сам автор визначив свій твір, як написаний для дорослих) теми репресій та голодомору (що теж справедливо лише частково), залишаючись осторонь по-справжньому глибоких загальнолюдських ідей письменника та їхнього новаторського художньо-естетичного втілення в «Потерчатах».
Підсумовуючи, маємо визнати, що Володимир Рутківський своєю творчістю постає нині духовним уособленням живої єдності дорослого співця та малого «потерчати», кобзаря й поводиря, породжених і викоханих несходимими шляхами української історії. У його душі й творчості рівноцінно й повноголосо живе як всезнаючий, вияснілий у власних сльозах до Божої чистоти творець, так і невгамовний хлоп’як, спраглий чину й пізнання, щомиті готовий до Божого дива.
Наталія Марченко, канд. іст. наук
Попередня Наступна 