Є в доробку Володимира Рутківського й ошатна збірочка поезій для наймолодших, присвячена синові, «Відчиніть Богданкове вікно» (1974) зі стилізованими під народний примітив та «петриківку» малюнками Івана Гутя та Едуарда Колосова. Вірші збірки пронизані світлим настроєм сонячного ранку, коли попереду ще цілий день щасливого, сповненого пригод і веселих знахідок, дитячого життя. Образи дорослих у віршах, як і в прозі Рутківського, співмірні дитячим: тато радо приймає правила гри сина («Змагання»), ліричне «Я» поета нероздільне і радіє життю усім своїм доросло-дитинним єством («Доброго ранку!») тощо. Герой збірочки Богданко постає з її сторінок допитливим, нестримним у своєму бажанні пізнати й покращити світ малюком, хоча інколи його «армії» падають від одного помаху котячої лапи («Атака»), а добрі наміри (викупати всіх домашніх улюбленців) знаходять підтримку лише в каченят («Купання»).
«…діти теж яскраві особистості»
Володимир Рутківський увійшов до дитячої літератури, коли там ще працювали такі майстри, як Оксана Іваненко, Валентин Бичко, Юрій Збанацький, Всеволод Нестайко, Борис Комар, Віктор Кава, Вадим Скомаровський, Тамара Коломієць, Анатолій Костецький, Василь Чухліб, Анатолій Качан; коли книжки для дітей з успіхом писали визнані письменники слова, як-то Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Микола Вінграновський Анатолій Дімаров та ін.
Перші прозові твори для дітей Володимира Рутківського («Канікули у Воронівці» та «Намети над річкою») написані на автобіографічному матеріалі в традиції класичної розповіді про «відкриття» дитячого світу дорослою людиною та відстоювали у художній формі природність і «педагогічність» товариських взаємин між дорослими та дітьми. За радянського часу подібні тексти зазвичай зараховували до, так званої, «канікулярної» або, ширше «шкільної» прози, в якій акцентувався, насамперед, виховний момент і віталися «зразкові», створені для наслідування (чи заперечення) образи.
Окрім того, саме в українській літературі, що не мала на той час сталої традиції урбаністичного письма для дітей (оскільки й письменників, котрі провели дитинство в місті, було одиниці), «канікулярна повість» набула глибинного органічного звучання, далеко вийшовши за жанрові межі, відведені їй статусом «легкого чтива».
Історія доброї веселої дівчинки Ганнусі та її дорослого друга дяді Кості, що побачила світ в Україні під назвою «Канікули у Воронівці» (1989) аж за дванадцять років по тому, як була видана в російському видавництві під назвою «Аннушка» (1977), за зізнанням письменника: «…реальна історія про доньку моїх добрих знайомих. Трапилося так, що їм випало тривале відрядження, і я зголосився взяти Ганнусю на літні канікули до своїх батьків. У повісті й розповів про пригоди, які ми тоді пережили. Хотів показати читачам, що діти теж — яскраві особистості, а дорослі — не обов’язково зануди, як подеколи здається»
За своїм задумом повість Володимира Рутківського близька до «Оленя Августа» Євгена Гуцала, лише світ дорослих і дітей протиставляється не так гостро й конфліктно, бо тонка душевна організація героїні знаходить у старшому товаришеві собі подібного, а не заздрісника та мимовільного супротивника. Та як і Є. Гуцало, автор співає осанну світові дитинства, в який лише обраним вдається ввійти вдруге… Власне, «Канікули у Воронівці» — розповідь про те, як доросла людина відкриває для себе глибину й серйозність дитячого світу та як непросто дорослому насправді завоювати право бути на рівні з дітьми. Головний герой твору та оповідач дядя Костя — людина неординарна, творча й саме тому здатна повернутися у дитинство. Та до зустрічі з Ганнусею він ніколи не намагався ввійти в дитяче коло, як більшість дорослих відкуповуючись від дітей цукерками та іграшками, аби «не заважали». Тому спершу його спроби виглядають трагікомічно: Кость Іванович, як дитина, не спроможний відрізнити курку від квочки й потрапляє в халепу, як маленький ображається, що Ганнуся не відкрила йому «таємницю» п’ятикласників. Зрештою, оповідач так заграється, що завдає дівчинці гіркої образи, штовхнувши тим самим на необдуману втечу з Воронівки. Лише навчившись сприймати життя дітей не як гру, а як справжнє життя, кожен день якого так само незворотний, як і в дорослому бутті, герой насправді стає одним із них, рівноправним жителем країни дитинства.
Юні герої повісті — веселі, щирі, сповнені грандіозних задумів і віри в майбутнє. Їхні щоденні клопоти лише на байдужий погляд видаються не вартими уваги забавками. Насправді школярі не просто вигадують великі справи (чим, до речі, дорослі грішать ще більше), вони з повною самовіддачею втілюють задумане. І не важливо, йдеться про гонитву за квочкою-втікачкою, прогулянку в плавні, збирання металобрухту чи приготування варення для однолітків з БАМу, — діти завжди щирі й самовіддані у своїх намірах і зусиллях. І дорослому оповідачеві по-справжньому цікаво з ними, бо жоден день не минає марно, не залишає в душі порожнечі.
Жити по-справжньому дядя Костя вчиться, насамперед, у головної героїні повісті — дуже самостійної та комунікабельної дівчинки, котра по вінця наповнює своє щоденне життя подіями, не важливо — зовнішніми чи внутрішніми. Героїню ми спершу не бачимо, а чуємо (пригадаймо, що живий голос у творчому переосмисленні Рутківського завжди є маркером чистого, світлого, доброго). Дівчинка — невгамовна торохтілка й просто-таки шокує спокійного, трохи вайлуватого оповідача своєю здатністю ввібгати в один монолог усі подробиці прожитого дня і всі задуми на майбутнє.
Рутківському вдається підгледіти та художньо достовірно передати зримі штрихи різниці між світовідчуттям героїв. Так, Костеві, котрий зріс у селі, дощ «ллє як із відра», а міській Ганнусі він тече «як із тисячі кранів, які забули закрити». Водночас, спільним для обох є творчий підхід до життя, деталізоване уважне ставлення до оточуючого. Саме гра у вірші на «Ракеті» пробуджує в оповідача нове дитинне відчуття світу: він перестає шукати очевидну правду, те, що є зараз і тут, зате поринає у простори вільної вигадки. Й відразу помічає, як тонко Ганнуся відчуває красу (дівчинка у захваті, що наримовані ними вовки миють «ноги», а не «лапи»). Саме в цьому епізоді, ризикнувши вступити в гру-змагання за дитячими правилами й достойно витримавши іспит, оповідач уперше визнає, що: «… діти часом теж чудовий народ». Згодом саме Ганнуся відкриває Костеві очі на те, що «саме цю бабку» та «цю черепаху», котрі були лише цієї миті твого життя, ніколи більше не побачиш. І тому обікрасти дитину в її враженнях, не виправдати її сподівання — справжня зрада.
Цікавими й повнокровними постають у повісті й інші персонажі — друзі Ганнусі та Костя. Це й розважливий і, водночас, непосидючий Коля Горобчик, котрий мріє стати космонавтом і має чудову бібліотеку, що так нагадує книгозбірню самого письменника в дитинстві. Й задиркуватий ризиковий Вітько Бубна. Й тиха сором’язлива п’ятилітня Наталочка, яка так щиро хоче бути справжньою господинею на бабціному подвір’ї.
Цікаво, що вже в цій першій повісті Володимира Рутківського з’являється їжачок, який через багато десятиліть заведе письменника в туманні спогади його раннього воєнного дитинства в щемких «Потерчатах». У «Канікулах у Воронівці» доля цього образу теж доволі символічна: мале їжаченя з цікавості прибилося до людей. І діти готові (та що там, — щасливі!) забрати його собі. Але дорослий герой-оповідач знає, що єдине місце, де тому їжаченяті буде добре, поряд зі своєю мамою… Хтозна, можливо, саме той, врятований автором на початку шляху від нерозумної людської доброти їжак, повернувся до нього через роки, щоб віддячити та провести таємними стежками вже його, автора, до матері, захованої на самому споді дитячих снів…
Так само крізь усю подальшу творчість письменника проходять головні типажі «Канікулів у Воронівці»: мудрий дорослий, спроможний триматися на рівні з дітьми; хлопчик-книжник і, водночас, пустун та витівник; задиркуватий і трохи хвалькуватий, але сильний і мужній його товариш; хвороблива, тендітна, але душевно вишукана й міцна духом дівчинка тощо.
У повісті «Намети над річкою», що є безпосереднім продовженням «Канікул…» і своєрідним «заспівом» до «Бухтика з тихого затону» ми знову зустрічаємо вже знайомих нам Костянтина Петровича, Ганнусю та її сільських друзів. Та якщо в першому творі увага автора зосереджувалася на власному сприйнятті та переосмисленні світу дитинства, то в «Наметах …» ми бачимо світ загалом та автора зокрема очима дітей. За легкістю та невибагливістю їхніх пригод постає весь драматизм і неоднозначність дитячого життя. Уперше тут з’являються притаманні в подальшому для прози Рутківського пара хлопчаків-друзів, які доповнюють один одного, будучи по суті повними протилежностями (Вітько Бубненко та Коля Горобчик); тонко, зі щемким гумором виписані історії першої дитячої закоханості (Ігор Мороз та Ганнуся чистять цибулю, «прощання» Колі Горобчика з Наталею Задорожною тощо); казкові дива як наслідок свідомого «маскування» звичайних людей під міфічних істот (Лісовик та мавка Ган) і власне негативні персонажі. Останні, що простежуватиметься і в подальшому, насамперед облудні (використовують власний життєвий досвід, щоб «правильними, розумними, дорослими» словами прикрити від дітей негідні вчинки) та жорстокі у ставленні до природи (вбивають косуль).
Як і в попередній повісті, мірилом справжності героя для письменника залишається його здатність довіряти світові у всьому розмаїтті та непізнаності. Важливу ідейну функцію несе другорядний образ водія Хоми Назаровича (такого собі Хоми-невіруючого), який спершу бачить у розповідях Костя Івановича про лісовиків недосліджену наукою реальність, а потім — дивацтво, що межує з «поганим впливом» на дитину та згодом зізнається, що в дитинстві: «боляче думати, що на землі немає жодної розумної істоти, крім людини» і хочеться «зустріти когось, з ким можна було б щиро погомоніти. Бодай бісенятко якесь чи лісовичка щонайменшого». У цьому зізнанні — суть появи чи не всіх улюблених дитячих персонажів світової літератури. Карлсон і Вінні-Пух, Пітер Пен і навіть Гаррі Потер — не що інше, як спроба знайти щиру віддану душу, нехай і поза межами буденного світу, де дорослі ніколи не мають часу, щоб стати СПРАВЖНІМИ хоча б для власних дітей.
Слова Костя Івановича, котрий є авторським голосом у тексті, про те, що: «людині дуже не хотілося б почувати себе самотньою», стають лейтмотивом наступних казкових повістей Володимира Рутківського.
«Гарно жити на світі, коли знаєш,
що ти комусь потрібен»
В українській літературі авторська казка має давню славну традицію, що тягнеться від Лесі Українки та Івана Франка аж до Анатолія Шияна, Григора Тютюнника, Віктора Близнеця, Всеволода Нестайка та плеяди нинішніх молодих українських письменників. Казкові повісті В. Г. Рутківського засновано на національних казкових традиціях та світовідчутті, винесеному письменником із власного дитячого досвіду. Так, у «Бухтику з тихого затону» (1986) за звичною радянською схемою — діти на відпочинку (в даному разі — у санаторії). Раптом постає світ українського хутора (водяники так схожі до гоголівських хуторян і за побутом, і за мовою!). Як зізнається сам письменник: «Я з дитинства марив «Лісовою піснею». А конкретний сюжет вималювався після відвідин дитячого санаторію в Бучі під Києвом. Писалося надзвичайно легко». Та редакційний вирок «Веселки» щодо «Бухтика …» був шокуючим: «У той час, коли весь радянський народ бореться з релігією, Рутківський підсовує нам якусь чортівню». Отже книжка, як і попередні, уперше побачила світ російською мовою в Москві, а на Всесоюзній нараді з питань сучасної дитячої казки (1985) була визнана однією з найкращих казкових повістей за 12-ту п’ятирічку. Лише через три роки по тому вона з’явилася в оригіналі під однією обкладинкою з наступною повістю-казкою Володимира Григоровича «Гості на мітлі» (1988). Художня структура «Бухтика…» відзначається вишуканою поліфонічністю. Читач поринає в два потоки реальності, тісно переплетені між собою й, водночас, виразно відмінні — буденне життя дитячого санаторію та будні казкових жителів лісової заплави. Весела динамічна оповідь про зіткнення цих двох світів вплетена в пунктирно намічену, але дуже цілісну й вагому для розуміння етико-художніх констант повісті історію першого кохання. Короткі діалоги Сергійка та Олі звучать своєрідним камертоном, час-почас ніби підправляючи хід оповіді. У цих діалогах Сергійко виглядає дорослішим і мудрішим за свій вік — своєрідним голосом автора. Тому саме очима Сергійка Микитюка, п’ятикласника та чемпіона з плавання, якому впала в серце найсумніша та наймовчазніша дівчинка у санаторії Оля, ми бачимо все оточуюче. Письменник тонко відчуває та передає світ потаємних дитячих переживань: хлопчик і сам не знає, чому постійно думає про сині сумні Олині очі, та йому надважливо втішити і розвеселити цю «найкращу у світі людину». Сергійко й на мить не сумнівається, що здатен допомогти дівчинці, бо їх єднає диво: іграшковий Бухтик Олі, як дві краплі води схожий на таємничого товариша Сергійка з тихого затону. Власне, для читача так і залишається загадкою: був казковий Бухтик насправді чи то лише чарівна вигадка закоханого хлопчака, ліки, що потамували біль його Олі-несміяни.
У творі психологічно точно й художньо правдиво виписані образи як дітей, так і казкових персонажів. Скажімо, друзі-антагоністи Сергійко та Вітько різняться не так характерами, як «вектором дитинності» та точкою прикладання зусиль. Вітько скерований на особистий успіх, якого можна досягти, граючи за правилами дорослого світу. Він часто вживає дорослі фрази («Гордим людям воно ні до чого!», «Вона (кішка — Н. М.) в мене дізнається, як відривати від роботи (грали в морський бій — Н. М.) зайнятих людей!»), намагається, як дорослі підмінити словами вчинки (хвалить «свій стиль» плавання) та «будувати кар’єру» (старости драматичного гуртка), плетучи «інтриги» проти супротивників. Хлопчик «по-дорослому» використовує кожну нагоду похвалитися (як от вудочками) і, як зазвичай дорослі, бачить лише раціональне, придатне до використання (стара верба — чудовий трамплін для стрибків у воду). Натомість Сергійко спрямований назовні, оточуюче цікавить і турбує його більше, ніж власне «Я». Тому хлопчик більше помічає в людях і навколишньому, здатен на глибші почуття і, зрештою, досягає більшого насправді, а не на словах (краще плаває, стрибає з трампліна тощо). Його вчинки виявляються значно зрілішіми за Вітькові (йому на думку спадає, не те, що верба — трамплін, із якого він може скочити першим, а що дерево потребує допомоги і його ще можна врятувати).
Нечисленні образи дорослих у повісті змальовані в традиційному для Рутківського дусі «рівних серед рівних»: лікар Микола Володимирович любить, як дитина, посміятися та погомоніти, відразу помічає, що доля Олі тривожить Сергійка й шукає допомоги у хлопця, як у рівного собі, справді спроможного допомогти. А строга й справедлива тьотя Клава встигає наглянути за всим і всіма, не зважаючи, йдеться про бешкетних хлопчаків чи казкового Бухтика. Її образ продовжує низку по суті добрих, але надто певних у своєму дорослому праві на порядок «домоправительок», які намагалися дати лад Карлсону, Тому Сойеру чи лікареві Айболиту …
Власне, санаторійна зона Рутківського найменше схожа на звичний радянський піонерський табір: тут немає вожатих і лінійок, дітей не кличуть на бойові «Зірниці». Упродовж дії вони живуть тим життям, яке змогли вибудувати собі самі в межах відведеного їм простору. А він теж напрочуд цікавий і, якщо хочете, нерадянський: зовсім новий, ще пропахлий деревом і фарбою, санаторій стоїть на березі річки в «неходженій лісовій гущавині». Це справді незвіданий світ, створений, аби його відкрити й олюднити. Тому й казкові герої видаються тут рівноправними жителями, а не феєричними зайдами.
Світ лісового затону живе власним узвичаєним життям, що дуже нагадує людське. Так, водяник Барбула, наче підтоптаний дядько, котрий зрештою прилаштувався у житті та потроху перестає тривожитися юнацькими мріями, все рідше згадує, що хотів стати рибкою з чудернацьких наклейок та обпливти весь світ. Натомість він щиро задоволений своїм квітучим виглядом, дітьми та затоном, радо наводить у ньому лад та вчить дрібноту уникати гачків. Карасики поводяться точнісінько, як хлопчаки, серед них є й свій хвалько, що таки втрапив на вудочку. Місцева знаменитість Квакуша Премудра повчає пуголовків і всіх охочих послухати основ людського життя та правил виживання в затоні. А Лісовик Даваня, давній приятель Барбули, легко засвоює все, що чув чи бачив і сподівається колись вивчити людську грамоту. Непосидющий, хитрий і насмішкуватий, наче старезний, але все ще повний життя січовий дід, Даваня повсякчас готовий прийти на допомогу, спроможний вибачити (як от у випадку з квіткою) та зрозуміти. По-справжньому казковою видається сцена «грибного полювання», коли діти зайняті серйозною справою — збирають гриби, а гриби, натомість, грають у «щезни — з’явися» під керівництвом Давані.
Молодше покоління жителів затону — це діти Бурбели: егоїстична жорстока Омаша, лагідна працьовита Чара та винахідник і першовідкривач Бухтик. Останній став головним героєм повісті, оскільки саме його існування — чарівні ліки не лише для Олі, а й для всіх інших героїв твору: він збиває гонор Вітькові («чорт» перемагає «Балду» на радість глядачам), відстоює себе й своїх друзів перед Омашею (дотримавшись законів дружби й людської порядності на противагу «букві» русалчиного права), допомагає Чарі та Олі відчути власну спорідненість, вигадує для батька «суходих», щоб той міг виходити на суходіл тощо. Бухтик схожий на Сергійка — обом щиро цікаве життя іншого, обидва не тримають зла на інших, готові прийти на допомогу, віддячити добром за добро.
За мірками світу водяників Бухтик — ровесник Сергійка, та щодо земного світу він більше схожий на дорослих: дуже сильний, спроможний зарадити багатьом бідам дітей, пояснити чимало невідомого. Хоча й діти у вимірах світу затону виявляються ледь не всесильними: Сергійко рятує Бурбелу, закріпивши його вербу; хлопці, влаштувавши перегони, руйнують «городи»-водорості Омаші та Бухтиків телефон; декламування віршів Вітьком та Олею спершу жахає (як невідомі закляття), а тоді вражає водяників.
Певну домінуючу роль світу казкового щодо реального наголошує й те, що єдині негативні персонажі повісті — зі світу затону. Це щука Зубатка, що намагалася хитрістю й улесливістю прибрати до рук самозакохану недалеку Омашу та й сама Омаша. Та якщо перша гине через власну дурість і жадібність, то інша опиняється у вигнанні свідомо, з власної примхи. Саме межа між сестрами-русалками Омашею та Чарою є вододілом добра та зла в повісті, мірою вибору, котрий змушені зробити всі герої. Обидві дівчини красиві, чарівні, оточені любов’ю близьких. Та Омаші того замало — їй хочеться, не маючи жодних обов’язків (як-то доглядати джерела), мати всі права, прибрати всіх до рук і насолоджуватися загальною залежністю та страхом. Поява Омаші завжди «супроводжувалася якимись неприємними клопотами», перед нею все в затоні відступає, бо «ти їй слово, вона тобі десять». І хоча добродушній Чарі видається, що сестра нікому нічого поганого не робить, мудра Квакша знає, що Омаша «розбійниця… жодної ікринки не пропустить. Коли не з’їсть, то розтопче». Якщо Бухтика та Чару тішать речі, що приносять комусь користь або радість, то Омаша радіє речам, що, на її думку, мають викликати заздрість (перстень із самоцвітом, фарба для вій). Ніколи не допомагаючи навіть рідним, русалка дорікає кожному неувагою до своєї персони. Автор психологічно тонко й зрозуміло для дітей змальовує негідне в Омаші: її лице «хиже як щучий оскал», коли Зубатка гине, дівчина жалкує не за подругою, а за обіцяним тою подарунком. Натомість Чара тиха й обов’язкова, невтомна трудівниця й добра донька та сестра, здатна розрадити й прийти на допомогу. Вона непомітна й маленька, але саме її щоденний труд — догляд за джерелами, зберігає красу й силу повноводих великих річок.
Зіткнення світу казки та реальності у повісті породжує чимало веселих ситуацій. Скажімо, з погляду водяника, санаторій повний рідкісних «дорогих» речей: капців, етикеток, бляшанок і дзеркал. Комічні ефекти виникають на межі світів, коли одні й ті ж події набувають протилежного значення: Вітько розігрує над затоном уривок з «Казки про Балду», а Барбула гадає, що хлопчик читає «страшні закляття» й посилає Бухтика в небезпечну розвідку; хлопці купаються, а водяники мусять піднімати армію щипавок, щоб захистити власні угіддя від «червоношкірих індіанців»; люди вважають світ затону вигадкою, а Квакуша доводить пуголовкам, що люди пішли від земноводних, бо й досі стрибають у річку «жабкою», а не «рибкою». Та як казкові, так і реальні герої вміють дивуватися світові, прагнуть розкрити таємниці нового, що з’явилося поруч. Як водяники, так і діти люблять і здатні оцінити справжню поезію. Саме диво слова зрештою поєднує ці два дивовижні й схожі світи. Саме крізь мистецтво та творчість пролягає тонка межа, де небачені міфічні істоти стають відчутними, а діти можуть відчути на смак диво дотику до незвіданого.
Як і в попередніх творах, Володимир Рутківський знаходить точні яскраві деталі, щоб передати саме дитяче світовідчуття, стан дитячої душі. Скажімо, в епізоді перевірки здатності квіток на емоційні реакції, хлопці відразу помічають нову квітку (Даваня — Н. М.) біля стежки. Для дорослого така увага до випадкової деталі — рідкість, а для дитини — звична річ, бо саме такі дрібні деталі й наповнюють її життя по самі вінця. Так само дитячими за суттю є порівняння, асоціації та гра слів у тексті: вода в затоні як «шкільні вікна перед початком нового учбового року»; «чарівна паличка» — фарба для вій, що робить «мальованою красунею»; «мова водяників» — поширене серед дітей прочитування слів навпаки; ранкова прохолода навіває думки про м’яч чи бігання росяною травою навипередки тощо.
Хоча «Бухтик…» за жанром повість-казка, та всі чудасії мають у творі психологічно виправдане «просте» пояснення. Так, уперше побачивши Бухтика («Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, ріжки…»), Сергійко не лякається (як і Вітько чи Оля), бо певен, що то хтось із драматичного гуртка. Істина відкривається шляхом нагнітання тактильних образів, що дають змогу читачеві самому упевнитися в незвичайності та реальності незнайомця: той ледь нижчий від хлопчика, але важкий, не знає, де «прихована» вода у душовій, не реагує на зауваження, що люди «одягнутими не купаються». Зрештою, Сергійко бачить у чужинця ратиці і аж тоді … лякається.
У світі Рутківського чудо не потребує непояснюваного, казкового, адже для письменника саме людське життя — чудо, бо кожний прожитий день — чудовий і неповторний. Цю просту й мудру істину приносить письменник із свого воєнного дитинства в суєту нашого благополучного збайдужілого світу, щоб ще раз наголосити, що справжнє диво — це здатність людини бути потрібною комусь, творити чудове задля щастя іншого. У буденному чи казковому світі гарно жити лише тоді, коли ти комусь потрібен, коли маєш кого любити й шанувати.
Ця сама думка є провідною і в наступній казковій повісті письменника «Гості на мітлі» (1988). Як і в «Бухтику…», чарівне тут засновується на звичному та має власний, не завжди відповідний усталеному у фольклорі, характер. Коли ми вперше бачимо Ядвігу Олізарівну та кота Аристарха, вони мирно перекидаються словами і виявляється, що в Яги рука не підіймається на свого улюбленця й бешкетника, бо то єдина близька їй істота в цьому лихому людському світі. А кіт віддячує старій такою ж щирою любов’ю. Це не злі чарівні істоти, а дві самотні душі, що бояться людського духу, бо натерпілися від нього лиха. Казкові гості дивуються відкритості та щирості людей, з якими здибалися. А ті щиро жаліють самотню стару, бо певні, що: «одному жити на світі — гіршої кари не придумаєш».
Зустрівшись із домовиками села, Яга шукає так само ображених і нещасних дітей, аби дати комусь із них шанс «віддячити» своїм кривдникам. Натомість знаходить чуйну й сміливу дівчинку Таню, яка спромоглася за зовнішньою жорсткістю старої розгледіти її самотність і біль, нерозтрачену потребу любити й жити задля когось.
Таня руда й «зовсім не схожа на красуню Ірину Чубаченкову», зате метка у роботі, уважна й вміла, людяна та терпляча. На її руках хвора бабуся Марія, та дівчинка знаходить час прийти на допомогу кожному, хто того потребує. На відміну від своєї далекої родички Катрусі, що з образи на несправедливість долі та жорстокість людей пішла з дому й стала Ягою, дівчинка вірить у доброту й людяність оточуючих, красу та досконалість світу. Бо на її переконання світ такий, яким ми його робимо самі. Добрі люди живуть у доброму світі, а злі — у злому. Цю просту істину Ядвіга Олізарівна та Аристарх випробовують на собі: повіривши в добрі наміри дітей, вони самі стали кращими, змінивши своє життя зовні (прибравши дім, викупавшись та зачесавшись), та внутрішньо (щиро переймаючись справами й клопотами інших), перестали бути самотніми й покинутими.
Своєрідним образом-символом героїв стає занедбана хата. Дякуючи дітям, вона перетворюється на зручне й чисте помешкання. Зрештою, Ядвіга отримує в селі й власне нове житло, що символізує її повне «олюднення», перетворення з яги на «найкрасивішу» бабусю. Письменник ніби каже, що як цей дім, байдужістю та неувагою можна занедбати людську душу, і так само можна повернути її в нормальний стан любов’ю та увагою.
Особливе місце в повісті посідає кіт Аристарх. Окремими рисами (зовнішність, відданість господині, хитрість, гумор, підступність і простакуватість) він нагадує легендарного Булгаківського Бегемота, зокрема в сцені виступу-саморозхвалювання перед гостями, коли він демонстративно виконує «бюрократичні» функції. Натомість творчою жилкою та тонкою душевною організацією Аристарх схожий на Гофма-нівського кота Мура, а заповзятістю, хоробрістю та поступливістю — класичних казково-мультиплікаційних Кота в чоботях чи того ж Леопольда. Історія Аристарха та його коханої Мурки — справжній мюзикл про «Панночку» та «Хулігана». Заради коханої кіт перетворюється зі страшного вічно голодного звіра на чудового розкішного котяру — окрасу місцевого котячого хору та грозу всіх собак. Своїм чудовим перетворенням Аристарх завдячує, насамперед, Тані (вона першою запропонувала йому повернутися до «людського вигляду», навівши як приклад Мурку) та Степанові (він відкрив котові переваги добробуту: смачну їжу, чистий теплий дім тощо).
Саме кіт веде зі Степаном ключову для розуміння повісті складну дорослу розмову про несправедливість життя, в якому хтось народжується гарнесеньким кошенятком, яке всі люблять, а інший — худим, хворим, нікому не потрібним звірятком. Важливо, що ведеться ця розмова тоді, коли кіт щасливий і переконаний, що світ чудово влаштований. Та, пам’ятаючи власний важкий досвід, він хоче бути певним, що ніхто й ніколи не пройде повз жодної нещасної обділеної долею істоти. Адже бездіяльність і байдужість множать зло швидше, ніж найбільша лють.
Інші дорослі герої повісті, хоча й не мають часу бавитися з дітьми, повсякчас приходять їм на допомогу, з усією серйозністю ставлячись до дитячих проблем і потреб. Так, батьки Степана, хоча й не вірять у його розповідь про Ягу, ідуть з дітьми дивитися, хто поселився у покинутій хаті, беруть у дім Аристарха тощо; лікар Михайло Олексійович певен, що Таня здатна належно доглянути хвору бабусю; бабуся Марія у всьому покладається на онуку, розповідає їй складну історію родини; Катя-Ядвіга, зрештою, теж «вилюднює» лише тоді, коли починає ставитися до дітей спершу як до серйозних супротивників, а згодом — як до надійних щирих друзів.
Окремим штрихом, повністю зрозумілим хіба дорослим читачам, є розповідь про самовідданий вчинок домовика Шурхотуна, який ціною власного життя повертає Степанові внутрішню свободу та відкриває хлопцеві таємницю, як позбутися непроханих гостей. Зловісно звучать його слова: «Вони вже почали командувати тобою, розумієш? Вони примушують тебе мислити і говорити так, як їм вигідно. А не сьогодні-завтра ти робитимеш все, що вони тільки накажуть… і найстрашніше те, що тоді вже ніхто не допоможе. Навіть батько не допоможе…». У цьому монолозі чути відгуки знайомих старшому поколінню жахливих років репресій і страху. Письменник дошкульно висміює ті набуті поколіннями страхи та нав’язаний кожному «внутрішній голос», що повсякчас нагадує, що ти під зовнішнім контролем: «внутрішній голос» Аристарха витребував своєму господареві ковбаси та молока, а тоді змовк, бо той так їв, що аж застряг головою в горнятку.
Так само пародією на тогочасну дійсність для людини дорослої звучить Степанова розповідь про «колгоспний рай», сповнений пресловутої анекдотичної ковбаси та масла з молоком, що може розчулити хіба що наївного казкового кота.
Як і в попередніх творах Володимир Рутківський виступає в «Гостях на мітлі» справжнім майстром відтворення світу живої дитячої фантазії. Вражає образність мислення та простота оповіді, такт і тембр розмови з юним читачем. Автор переносить знайомі дитині поняття, поведінку, взаємостосунки у фентезійний казковий світ, органічно дивом слова зливає дитину й природу в неподільну єдність. Так, осокір став для Василя Потихонченка і щоглою, і прикордонною вишкою, і повітряною кулею — усим, що тільки породжувала його уява. Вдивляючись у небесну далечінь, хлопець бачить таємничі острови і певен, що везе для їхніх жителів цукерки та намиста. Тому до реальності його повертає не те, що кіт витягає драбину з ями, куди зіштовхнули Степана (у грі все можливе), а переляк в очах друга (річ неймовірна). Так само в традиціях дитячої сюжетної гри описано сцену бою за СТУПу. З відомими казковими сюжетами перегукуються сцени шабашу на Лисій горі, обговорення, як саме «приготувати» впійманих дітей, збирання кропиви для чарівної олії тощо. Натомість уроки польотів на мітлі, прибирання в хаті у Яги, чарівний сон Тані, збори домовиків описані свідомо буденно, приземлено.
Про що ця казка? Про те, як важко і важливо бути просто людино. Про те, що на шлях зла штовхає самотність та чужа байдужість. І що лише ідучи у світ з добром, можна опинитися в доброму світі. А ще ця складна й цікава історія розповідає дітям про те, якими цікавими й значними можуть виявитися їхні менш показні однокласники, та як важливо витратити закладений в тебе світом запас добра на добрі справи, щоб нікому з менш обдарованих долею не довелося з твоєї вини втратити людську подобу.
Переживши нелегкі життєві й казкові пригоди, побувавши серед чарівних істот і казкових можливостей, колишня Катруся-Яга лише на схилі літ відчула, «яке то неймовірне щастя — бути просто людиною!». У цих словах героїні — підсумок багатолітніх пошуків письменником сенсу людського буття, який можна запропонувати дитині в зрозумілій їй формі.
У казкових повістях Рутківського добро намагається просто залишатися добром і вже цим одним перемагає, бо зло, полишене само на себе, — самознищується, колапсує. Тому напрошується простий і дуже мудрий висновок: не так важливо боротися зі злом, як важливо й важко відстоювати добро; не покарати чи знищити щось погане, а вберегти, зробити щось хороше. Саме цією простою й мудрою позицією і виріз-няється Володимир Рутківський на тлі інших сучасних прозаїків, які пишуть для дітей.
Попередня Наступна 