«У дитячої літератури є два могутні крила: історія і фольклор»
В. Г. Рутківський ішов у велику літературу поетом чи письменником історичного кштибу. Але писати великодні крашанки не вмів. Хотілося говорити про те просте і вічне, що тільки й лишається людині — про правду й кривду, про невмирущість і право на диво.
За зізнанням самого автора до історичної прози для дітей він звернувся з цікавості: «Мені завжди кортіло дізнатися, звідки, наприклад, узялися перші українські козаки? Я не міг зрозуміти, чому Ілля Муромець (в історичній літературі вживається варіант і Муровець), якого поховано в Києво-Печерській лаврі, вважається російським богатирем? Чому ніхто жодним словом не прохопиться про битву на Синіх Водах, що відбулася за 18 років до Куликовської битви? Чому дехто з істориків вважає, що козак Мамай і хан Мамай — це одна й та сама особа?.. Відповіді на ці запитання не знаходив, тому довелося відповідати самому. Писав виключно для душі, оскільки був переконаний, що події, в які я повірив, тодішня влада, м’яко кажучи, не сприйме. Та я намагався довести бодай самому собі, що українська історія аж ніяк не бідніша за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську чи російську»
Якщо попередні твори Володимира Рутківського орієнтовані на дитину, яка, за словами В. О. Сухомлинського, пізнає світ, «дивуючись і зачудовуючись», то історична проза письменника звернена до підлітків, котрі саме визначаються з власними ідеалами, «захоплюючись і обурюючись». До цієї категорії читачів в Україні зверталися такі майстри слова, як Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Борис Харчук, В’ячеслав Малець, Ніна Бічуя, Віктор Кава та ін.
Щодо власне історичної прози для дітей, зверненої в часи Київської Русі, то повість-легенда «Сторожова застава» Володимира Рутківського достойно конкурує з кращими творами жанру («Меч Арея» І. Білика, «Велесич» В. Шевчука, «Векша» Б. Комара, «Князь Кий» В. Малика та ін.). У 1991 р. журнал «Однокласник» опублікував її та присудив письменникові премію ім. М. Трублаїні разом із всесвітньо знаним Кіром Буличовим. Та якщо російський фантаст отримав за свою працю Державну премію Росії, то наш земляк видав «Сторожову заставу» лише 2001 р. і то власним коштом. 2002 року письменнику за цю повість було присвоєно звання лауреата літературної премії ім. Лесі Українки. Певна, що й досі цей твір, напрочуд динамічний, цілісний, з яскраво виписаними героями та добірною мовою, залишається кращим серед пригодницьких повістей для дітей історичної тематики.
Хоча формально «Сторожова застава» належить до фантастично-пригодницької прози, письменник означив її як повість-легенду, тим самим наголошуючи, що головним для нього є не розважально-пригодницька складова твору, а його етико-дидактична настанова. Це книжка про любов до рідного краю та повагу до себе як нащадка великого роду. Головним її героєм стає історична пам’ять як підмурівок сучасного, несхитний камінь, що не дає зникнути українству в світі.
Ми знову опиняємося у Воронівці, де подорослішалі герої «Наметів над річкою» вкотре намагаються наповнити сенсом канікулярні будні. Та якщо в дитинстві хлопців вабили чарівні лісові мешканці, то тепер, у підлітковому віці їх цікавлять історичні таємниці рідного краю. Очікуючи Ганнусю і Костянтина Петровича, Коля Горобчик і Вітько Бубненко разом із друзями розгортають бурхливу пошукову діяльність, хоча певні, що їхня Воронівка могла прославитися хіба-що гайворонням над полями. Та облаштовуючи печеру під штаб, Вітько Бубна потрапляє в «зміїну нору», що веде в 1097 рік, коли князює Мономах, а на місті рідного села стоїть містечко Римів.
Подорож у часі — давно й широко використовуваний дитячою літературою хід, що дає змогу вибудовувати динамічний сюжет на протиставленні минулого та сучасного. Зазвичай фабулою твору стає пригода з елементами пізнавальної екскурсії, або історія «врятування світу» простими для нашого часу, але неймовірними для минулого засобами, або ще один доказ того, як далеко ми пішли вперед порівняно з минулим. Та для В. Г. Рутківського «нора» в часі — лише формальний привід показати шлях віднайдення та пізнання підлітком свого минулого, засіб розкриття краси та величі пращурів. Незважаючи на сучасні знання і навички Вітько Бубна не стає «великим воїном» чи «головнокомандувачем», не привносить у життя минулого якихось неймовірних новацій. Натомість, минуле приймає його як рідного, визнає за ним право стати врівні з людьми «свого кореня». І для людини з майбутнього це — найвища нагорода, бо у минулому сучасний школяр відшукує велику правду свого народу, знаходить силу роду, своє коріння, своє право на Вічність.
Минуле відкривається перед читачем зримо, у русі, змальоване точними, опуклими мазками. Автор не прагне навигадувати побільше пригод, перешкод і утаємниченості, аби утримати увагу: за собою веде внутрішня інтрига саморозкриття, віднайдення себе героєм. Ставши Мирком, небожем Іллі Муровця, Вітько відкриває в собі не лише зовнішню подібність до «свого кореня», а й витривалість, доброту, гумор пращурів, їхню здатність віддати власне життя в ім’я загальної справи. З одного боку, його стосунки та спостереження за Іллею, Олешком, Росанкою, дідом Овсієм і ровесниками дуже правдиво природні (хлопець «прощає» Іллі любов до черешень, бо й сам має «не гідну його віку» любов до київських помадок; намагається утвердитися серед ровесників вмінням робити кидок через стегно; підглядає за Овсієм; лякається в полоні, але знаходить в собі сили повестися гідно та винахідливо), а з іншого — точні та історично достовірні (ми дізнаємося, як русичі вели бойові дії, що їли, як тренували юнь і влаштовували сторожові застави, що таке Гречник і Залозний шлях).
Повісті притаманна тонка психологічно виважена манера письма, коли внутрішній стан героя пояснюється одним штрихом, незначним натяком (Вітько вклякає на місці, де мала б стояти його хата і спросоння думає, що вдома; отримавши лупнів від Іллі, Олешко вибовкує, що не сподівався, що здоровенний Муровець так швидко бігає; Вітько ніяковіє, коли спійманий на гарячому непереможний Ілля з переляку «стрибає як заєць»; Олешко при Росанці верзе казна-що тощо).
Художня логіка тексту засновується не лише на науково-підтвердженій історичній правді, а й на допустовій мовній грі й авторських припущеннях. Так, Олешко стає «Поповичем» через жартівливе Росанчине «Розспівався, як переяславський піп», Муромець виявляється Муровцем, бо зводив мури, а росіяни так звуться, бо «розсіялися від переяславського та київського дерева як кленове насіння».
Серед головних героїв повісті — легендарні історичні постаті: Ілля Муровець, Олешко Попович і Добриня Микитович. В. Г. Рутківський не лише по-українськи прочитує їхні імена, а й повертає билинним богатирям щире українське обличчя. Його Ілля має звичайну людську долю, любить орати землю та їсти черешні, шанує сестру Миланку та пестить її дітей, по-доброму жартує над Олешком та водить за носа діда Овсія. Водночас, Муровець — справжній Великий Воїн свого народу, мудрий наставник і відданий бойовий товариш. Олешко Попович у письменника теж не билинний, хитрий та верткий персонаж, а щирий, винахідливий парубок, що вміє любити та товаришувати, шанує старших і опікується вихованням молодших. Саме Олешко тренує римівських хлопчаків, навчаючи їх бойовим мистецтвам і хитрощам. Водночас, герой зовсім безпомічний перед красунею Росанкою, наївно гоноровий та хвалькуватий у своїх розповідях про перемогу над Змієм та спробі «покласти на лопатки» самого Муровця. Що ж до воєводи Добрині, то він постає людиною мудрою, доброю та відданою своїй землі, умілим воєначальником і щирим безстрашним товаришем.
Поряд із легендарно-історичними в повісті діють вигадані персонажі: Миланка, Росанка, Овсій та Велес, Лидько й Оленка та ін. Кожен із них є повноцінним людським характером і, водночас, яскравим українським типажем, зафіксованим різними джерелами. Так, тітка Миланка — сильна, неговірка й мудра жінка, втілює тип козачки, що тримає на собі дім і господу та може дати лад хоч війську, хоч печі та колисці. Вона так само дужа, як весь її рід, смілива та нестримна, й водночас весела та тонкосльоза, добра господиня, яка любить, коли за столом усмак їдять і шануються. Її дочка Росанка —красива та гонорова відданиця, ніби вихоплена з народної пісні. Та дівчина смілива й розумна, здатна на глибокі почуття й неординарні вчинки. Щоправда, як і дядько Ілля, Росанка любить поковерзувати над закоханим у неї Олешком.
Образ діда Овсія відкриває низку витворених Рутківським типів глибоко національних дідів-мудреців, що втілюють собою не лише живий зв’язок поколінь, а й сповнений любові до світу й людей вітаїстичний принцип буття. Овсій — місцевий байкар і веселун і, водночас, реальний учасник усіх найтрагічніших подій вітчизняної історії, учитель, побратим і товариш Іллі Муровця та воєводи Добрині. Невгамовний старий відчайдушно полює за «злодієм» у своєму саду й роками ховає від світу знівеченого сина, бо то єдиний спосіб тому бути корисним людям. Він керує загоном підлітків у плавнях і підтримує віру у «Велеса». Не миті не вагаючись Овсій іде на вірну смерть, даючи змогу римівцям перехитрити татар. Дід не боїться смерті, бо «чує» її наближення й навіть розпоряджається поховати себе на Городищі, аби легендарний Микула «підвів» і його на останню прю з ворогом.
Ворогами русичів виступають половці, що мають зовсім інші уявлення про добро та зло. Потрапивши в полон, Вітько на власні очі бачить їх зневагу до полонених і один до одного. Якщо русичі, піймавши підлітка біля «змієвої нори», ставилися до полоненого уважно й на рівних, то половці смакують принижений, залежний стан бранців, отримуючи справжню насолоду від рабського становища іншої людини. Саме такий Смоква та син хана Андак. Але саме в цій їхній всезагальній залежності й зневазі один до одного криється слабкість: половці звикли нікому не довіряти й дурять самі себе (вони вже бояться «змія» і тому вдається одурити їх сяєвом ліхтарика; так само неминучою напастю є для них Велес — син Овсія). Та Рутківський не спрощує світ до «своїх» і «чужих». На сторінках його повісті, як і в історії України, з нашими пращурами сусідять «наші, але інші» половці, як от мирно налаштовані жителі Горшина.
Наскрізними для твору стають образи змія (як невідомого, що лякає й спонукає до дії), роду (як тяглості певного світовідчуття та ціннісних орієнтацій) і малої батьківщини (що при пильному розгляді завжди виявляється великою та значимою). Натомість символічне значення назви твору прочитується лише в контексті каменя-стели на Городищі, де на вічній варті чекають свого часу справжні герої: міфічний Микула Селянинович, легендарний Ілля Муровець і народжений уявою автора дід Овсій. Це та духовна сторожова застава, віднайдення якої нашими сучасниками дарує їм надію на достойне майбуття.
Наступний твір письменника — історичний роман «Сині Води», хоча й був виданий трьома книжками у видавництві «Зелений пес» (2005) із віковим призначенням «для юнацтва», насправді є поліфонічним за задумом і формою втілення, сміливим за ідеями та концептуальним щодо введення до художнього простору України нових фактів і бачення історії як мистецьке явище. Написаний у кращих традиціях Вальтера Скотта, цей динамічний, насичений відомостями та ідеями роман покликаний формувати національну свідомість, розкривати та примножувати наш історичний духовний досвід, зрештою, давати зразки достойників майбутнім поколінням. Твір відразу знайшов свого вдячного читача та був відзначений премією Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого.
Характерною рисою Володимира Рутківського як історичного письменника є те, що він звертається до маловідомих і, водночас, складних, зламних періодів в історії України. У «Синіх Водах», спираючись на свідчення різноманітних джерел, письменник спромігся художньо закарбувати у свідомості українців, що першими, хто дав нищівну відсіч татаромонгольським поневолювачам, були не Дмитро Донський чи залізний Тамерлан, а наші славетні пращури. Та ще важливіше, що В. Г. Рутківському вдалося на рівні худжньо-етичного осягнення дійсності з’ясувати, що й чому саме рухало людьми в ті визначальні для подальшої долі українства часи, коли на розгрузлих під навалою Орди теренах колишньої Київської Русі формувалися перші стійкі осередки нашої державності.
За співвідношенням між фактом і вимислом «Сині Води» — історико-художній роман, оскільки в центрі оповіді — реальна історична особа — князь Дмитро Боброк-Волинський, а основний ідейно-філософський акцент твору зміщено на суть і причини визрівання об’єднавчих тенденцій у всіх верствах українського суспільства в XIV ст. та їх вияв у спільній переможній битві під Синіми Водами.
Художньою особливістю роману є те, що вузловими моментами сюжету виступають як перипетії особистих доль історичних осіб і вигаданих героїв (участь Боброка в кулачному бою між селами, зустріч Коцюби із Мамаєм, зіткнення кумів Василя та Ахмета тощо), так і важливі для розуміння перебігу подій загальні плани (розмови Василя з Ахметом, сон Боброка, князівська рада-застілля у Ольгерда, вибори ватажка бродників, битва на Синіх Водах та ін.). Останні дещо обтяжують текст, але натомість створюють історичну глибину та перспективу, детальніше виявляють усю багатомірність і багатовекторність існуючих та той час конфліктів. То ж і сюжетні колізії роману дуже напружені, з великою кількістю інтриг і недомовленостей, прихованої гри та відвертої облуди. Драматизм сюжету обумовлюється також трагічністю доль більшості героїв: Сашко — сирота, Іван — осліплений татарами, Боброк — ріс поза опікою батька, втратив матір і дружину, неодноразово був зраджений тощо.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що перебіг і причини історичних подій переломлені крізь бачення та долі окремих людей, кожен із яких є не лише повнокровним характером, а й певним типом тогочасного жителя України-Русі. Письменник спробував дати широку картину життя українського тогочасного посполитства, об’ємними мазками кинувши на добре прописане історичне тло колоритні постаті представників усіх верств тодішнього суспільства. Серед героїв твору князі та воєводи, бродники й гендлярі, лірники й селяни, русичі й татари, литвини й московіти, — уся та розмаїта людська спільнота, що, зрештою, витворила непокірне й підступне, гонорове й шляхетне нутро українства. Поряд із історичними особами (канівський князь Дмитро Боброк, литовський князь Ольгерд із синами, хан Мамай) діють витворені художньою уявою письменника сільські хлопчаки Сашко, Тимко та Зейнула, мудрий староста Коцюба, відважний вивідник Медовуха, підступний ватаг Гирич та ін. Вихоплені волею автора з людського загалу, вони стають учасниками, а інколи й визначальними дійовими особами, могутньої історичної драми — повстання з хаосу намірів і причин народу. Так само повнокровно й майже тактильно відчутно змальовано природний простір та історичні реалії часу (багатоголосий великий Київ і сповнені свіжого вітру та приховані у вибалках лісів степи, побачені очима малого Сашка; докладно описані татарські поселення, хороми київського князя, дворища Пилипа Берендея, Василя та Ахмета тощо).
Поряд з образами-персонажами автор вводить предметні образи-символи для розкриття провідної ідеї твору: князівський знак Боброка (не раз змінивши господаря, так і залишається лише нагадуванням, а не правом), гроші у Коцюби (срібляки «підкупили» Мамая, а золоті зі знаком його роду — «купили» його), меч Боброка (із розмов знаємо, що князь — неабиякий рубака, а витягає меч лише в бою та щоб розрубати камінь перед ханом), горілка («розв’язує язика», призводить до відкритої розмови, відділяє друга від ворога) та ін.
Герої показані у динаміці суперечностей між внутрішніми прагненнями та диктатом зовнішніх обставин і змальовані у трьох взаємопов’язаних планах: зовнішньому (портрет, мова, поведінка, взаємозв’язки), внутрішньому (діалогізований внутрішній монолог, сни, спогади) та шляхом прямої характеристики іншими героями та автором. Так, Боброк постійно змушений приводити власні потреби та бажання у відповідність до викликів часу та обставин, у нього фактично немає власного «не князівського» життя чи навіть бажання. Автор подає докладний портрет героя, наголошує на його вмінні знайти спільну мову з будь-ким (цьому сприяє дар волхва), гідно триматися й вродженій відкритості та увазі до оточуючих. Багато про Боброка розповідає його сон на початку роману, внутрішні монологи-роздуми та спогади. Найкраще характеризують князя оточуючі та сам автор, котрий, навіть знаючи неоднозначну історичну долю свого персонажа після закінчення дії роману, щиро захоплюється ним, бо «…талант не зраджує. Він або власноруч затягує зашморг на своїй шиї, або повертається спиною до кривдника».
У романі немає домінуючого центрального героя. Князь Боброк, хоча і є основною сюжетотворною постаттю роману та авторським зразком справжнього достойника, відданого ідеї служіння народові, спроможного та готового виконати до кінця покладені на нього обов’язки, при ближчому розгляді не несе ні основного художньо-естетичного навантаження, ні визначальних для розуміння етико-філософських ідей роману функцій. По-суті, Боброк — своєрідне «середнє арифметичне» від функції влади на теренах тодішньої України: він єдиний, хто може в даний час задовольнити потреби у впорядкуванні, одержавленні життя всіх верств суспільства. Як історична постать і художній персонаж, князь поступається образам сутнісно народного управителя Коцюби, лицаря Степу вивідника Медовухи, історично достовірних і, водночас, символічних кумів Василя та Ахмета чи малих героїв твору — Сашка, Тимка та Зейнули.
Гадаю, ключовими для розуміння етико-філософських ідей роману є саме напрочуд живо змальовані образи друзів Василя й Ахмета та їхніх дітей Тимка і Зейнули. Колоритні куми, ніби виписані на народному лубку в усіх своїх анекдотичних подробицях разом із замашною справною молодицею Устиною, є глибокими філософами свого часу та його безпосередніми діячами. Саме вони — основа того етнічного замісу, що став згодом українським степовим типом, саме їхній вибір на користь єдності дав майбутнє цій новій етнічній спільноті. Не даремно дружба їхніх синів, а не задуми та поневіряння Боброка, стала з волі автора піснею. Бо «війни проходять і зненависть вмирає, а дружба і приязнь живуть вічно».
Та письменник не прагне обілити минуле. З не меншою художньою достовірністю та розумінням виписує він образи підступного, хитрого й жорстокого отамана бродників Гирича та недалекого, злостивого й жадібного вбивці Барила; жорсткого, хитрого й самовправного князя Ольгерда і затятого, хворобливо гонорового полководця-самітника Мамая; зламаного життям забитого Панька-перевізника та безіменного крадія-бродника. У художньому просторі «Синіх Вод», як, зрештою, і в історичному минулому, злодіїв і розбійників, рабів і гендлярів чи не більше, ніж порядних достойних людей. Та кожен із них — результат дії часу й обставин. Коли в це багатовекторне хаотичне середовище втрапляє нова сила (Боброк), воно набуває нової якості, витворюючи народ, свідомий себе і свого місця в світі: колишні зарізяки стають лицарями, пожадливі хитрі хуторські дядьки — далекоглядними передбачливими господарями своєї землі, а зайшлі володарі — самовідданими мудрими правителями вже свого краю.
Історико-пригодницька дилогія В. Г. Рутківського про добу козацтва, яка за авторським задумом має стати згодом трилогією, складається з романів «Джури козака Швайки» (2007) та «Джури-характериники» (2009) , виданих культовим для української дитячої книги видавництвом Івана Малковича в чудовому оформленні Максима Паленка.
Важко не погодитися з Ольгою Купріян, яка назвала його ілюстрації неперевершеними: «Ілюстрації до «Джур…» — чорно-білі, проте вони аж ніяк не знебарвлені в емоційному плані. Складається враження, ніби малюнки Паленка живі. Це своєрідний переказ книжки в графічному вигляді». Власне, лише цю книжку Володимира Рутківського можна з повним правом назвати гідно проілюстрованою. Художник спромігся вхопити саму суть мистецького бачення світу письменником: укорінений в український фольклор, він одночасно книжний за способом мислення; простий і графічний на перший погляд, розкривається розсипом дрібних значимих деталей.
Перший роман дилогії — «Джури козака Швайки» було визнано найкращою книжкою для дітей та юнацтва 2007 р. На конкурсі Національної радіокомпанії України він посів друге місце в рейтингу «Книжка року». Та найвищою оцінкою повісті видається зізнання Івана Малковича, що його син назвав «Джур...» «найкращою книжкою, яку видав батько». Не менш захоплено зустріла українська культурна громада України й появу роману-продовження «Джури-характерники», відразу поставивши дилогію у ряд із кращими зразками української художньо-історичної прози (Ю. Мушкетик, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Шевчук, В. Малик, Ю. Хорунжий).
Мова твору, тип побудови характерів, колізія і сюжет доводять, що «Джури…» — поліфонічний, пізнавальний і максимально точний у відтворенні часу дії та типажів твір, написаний у кращих традиціях саме і лише художньо-історичної прози для дітей. Для цього жанрового різновиду характерно, що автор дбає про достовірність не так фактів, як загального фону, атмосфери часу в елементах побуту й психології персонажів, а сюжетним стрижнем твору виступає не видатна історична особа, а герой, створений уявою письменника (Пилип Швайка, Санько й Грицик), який опиняється в центрі важливих історичних подій. Такий художній підхід дає можливість створити несподівані сюжетні колізії та широко змалювати історичне тло, охопити різні сфери суспільного життя та різні соціальні верстви з точки зору дитини, її інтересів і можливостей. Серед попередників роману В. Рутківського — «Мандрівка на Дніпрові Пороги» І. Кащенка, «Михайлик — джура козацький» і «Козак Голота» М. Пригари, «Козак Мамарига» і «Северин Наливайко» М. Вінграновського та ін.
На відміну від дорослої, світ прози для дітей необмежений ні в часовому, ні в просторовому сенсі, сповнений неймовірної кількості шляхів і рішень. Дійсність ніби розгортається у безмежжя з точки, якою є вік героїв. Водночас це проза процесуальна: події творяться тут і зараз, життя формується безпосередньо на очах читача. Саме таким, найприйнятнішим для дітей як із сутнісного, так із формального погляду, є роман В. Рутківського — річ художньо досконала, цікаво задумана, виконана на високому мистецькому рівні та свідомо й щиро зорієнтована на дитячу аудиторію. Проста, барвиста й соковита мова, стрімке розгортання дії, повнокровно й опукло виписані характери, прозора істинність задекларованих істин — ось неповний перелік рис, що мимоволі виокремлюють повість серед інших. Історія В. Рутківського живе й твориться в межах дитячого світовідчуття: герої постають такими, якими їх сприймає позбавлена дорослого досвіду дитина (Швайка і Тишкевич з погляду Демка); з погляду дитини (знизу вгору) змальовано також світ — дерева, плавні, степ; події розгортаються процесуально, як саме життя. Завдяки цьому оповідний матеріал видається напрочуд достовірним: герої живуть у своєму часі своїм справжнім життям, намагаючись збагнути світ, що день у день розгортається перед ними та читачем.
Притаманний творчій манері письменника гумор, як ніде раніше зближується в «Джурах…» з інтонаціями О. Вишні: В. Рутківський так само залюблений у своїх героїв і щиро співчуває їм у їхніх негараздах і трагікомічних перипетіях (історія Демка Манюні, жінки на козацькому острові, хворий ведмідь, випробування хлопців волхвом). Водночас, письменник вводить до тексту гостро сатиричні сцени, близькі соціальному народному анекдотові (покарання пана Кобилянського, «подяка» Тишкевичу від татар). Окремо слід наголосити «скульптурність» та майже зриму виразність фрази В. Рутківського, що нею відзначився ще М. Вінграновський у «Козакові Мамаризі». Кожен опис, особливо боїв та сутичок, пригод у степу, змальований з неймовірною пластичною виразністю, коли за фразою постає зрима картина, а інколи й звуковий її фон. Роман ніби промальовується перед читачем-глядачем, розгортаючись серіями-розділами в його уяві. Літературна майстерність автора дає йому змогу не проговорювати виховні ідеї, а вплітати їх безпосередньо у драматизм подій, в ємкі сигнальні фрази героїв, символіку образного ряду (видима дидактичність долі Манюні; повчання-оповідки діда Кібчика; символічні образи: галузка і вогонь — Україна і вчасно кинуте гасло єднання).
Та критики вкотре обійшли увагою появу нової книжки письменника. Дрібна згадка в «Літературній Україні» та невеличка рецензія на сайті «ЛітАкцент» аж ніяк не вичерпують глибини й значимості цього твору, знакового для сучасного літературного процесу в Україні. Особливо, якщо взяти до уваги, що й В. Василашко, і О. Купріян, відзначивши непересічні художні здобутки автора («Веселе, дотепне і водночас точне слово, вся образна система твору досягають майже ідеальної стереофонічності» ) та сміливість і новизну обраної теми («…звертається до тієї сфери нашої історії, яку по праву можна назвати якщо не «білою плямою», то принаймні «латаним полотном» ), заходилися шукати ознак «химерної» прози, казки чи й фентезі в максимально реалістичному за манерою історичному романі для дітей. Попри чітку вказівку автора на просторово-хронологічні межі свого твору (Наддніпрянщина та степи України 1487-1488 рр.), нарочиту послідовну побутоописовість, майже енциклопедичну докладність тексту, критики відмовили «Джурам…» в історичній достовірності, наголосивши натомість «казкову канву», яка, буцімто, має тримати в полоні читача-дитину, та, бач, автор «навмисно руйнує» її на користь «історичного пласту книжки».
Володимир Рутківський на відміну від авторів фентезійної літератури, де сам жанр дає право на вигадку, творить реальний історичний образ характерника — людини, чия любов і відданість, самозречення й Божа іскра дають їй змогу стати одній на прю з будь-ким в ім’я свого народу та перемогти. У романі немає ні містики, ні узвичаєної в дитячих книжках нового часу вигадливої брехні. Бо декларована письменником правда проста — надлюдську силу має той, хто хоче витратити її на добро іншим, а всякий талант — то Дар Божий, який і віддається людям: не за добро чи золото, а щоб прислужиться тим, хто цього Дару не має. Неймовірність його характерників — не у химерності чи дивовижності їхніх вчинків і можливостей, а в надлюдській здатності любити людей і віддавати їм себе всього до крихти.
Злий жарт із критиками, гадаю, зіграла стереотипність сприйняття в нашій уяві часу козаччини як історичного міфу, а не української історії: на рівні підсвідомого ми й досі чекаємо від розповіді про ті маловідомі на загал часи «казки», а не історії, вигадки, а не деталізованої побутово-звичаєвої правди. Натомість, твір В. Рутківського свідомо й могутньо розгортає перед юним читачем прості, рідні й впізнаванні картини минулого, наповнені деталями, рельєфними відчутними описами, типажами, що їх можна побачити довкола й досі, хіба що трохи переінакшених часом. Автор не принижує наше минуле, одягаючи його в дивакуваті шати, вигадані колись нашими ворогами, а дає прості й зрозумілі пояснення диву козацтва. Гадаю, так само буденно виглядає розповідь старого японця про долю кількох поколінь його предків-самураїв чи оповідь індуса про дива йоги. За кожним таким «дивом» у межах етнічної традиції стоїть праця й навички, знання та притаманні певному народові таланти. Як на мене, то саме в цій заземленості тексту В. Г. Рутківського — його найбільша сила. Адже приручити вовка, стати його товаришем-побратимом — чи не більше диво, ніж вигадати вовкулаку. А в «Джурах-характерниках» навіювати, так само як і спритно битися з багатьма ворогами відразу та рубати рукою дерево, вчаться як малі, так і дорослі герої. І чим більшою стає їхня віра у власні сили, тим простішими виявляються для них «чудеса».
Не можу погодитися й з тим, що автор «стилізує фабулу під «народний стиль», оскільки Грицик — круглий сирота, а Санько не має батька. На жаль, це не стилізація, а гірка правда української історії: сиріт у «Джурах…», як і в реальності буття нашого народу значно більше, ніж у казках (сироти також Швайка, Манюня, той-таки Тишкевич; сиротами стали діти всіх полеглих козаків).
«Джури…» поєднують максимально достовірний опис реалій часу та художній вимисел, зосереджуючись, насамперед, не на ознайомленні читачів зі звичаями та подіями певної історичної епохи (це завдання літератури науково-популярної), а на творенні характерів, становлення яких у непростих умовах порубіжжя розкриває перед дітьми захоплюючий світ козацької романтики. Автор вдається до різноманітних способів зображення персонажів, чим створює механізми психологічної достовірності, переконливості, реальності літературних образів.
Головні герої твору — друзі-підлітки Санько та Грицик, які долею випадку вимушені шукати щастя поза рідним селом. Ставши на свій шлях, хлопці вже не мають вибору, бо кожний крок веде все далі й далі від узвичаєного мирного життя до сповненого тривог і дорослої відповідальності козакування. Серед своїх ровесників ці підлітки вирізняються самостійністю, жвавістю думки, наполегливістю та здатністю до вчинку, а не лише природнім обдаруванням. Їхні виняткові здібності не сприймаються як такі. Так, Грицик не більше гострозорий, ніж Швайка (тобто, має не унікальні якості, а такі, що може розвинути в собі кожен). А Санько — неабиякий ворожбит, людина насправді рідкісного, але не надлюдського дару (його можливості аж ніяк не асоціюються з неймовірними уміннями фентезійних чаклунів чи супергероїв масової культури).
У дружбі героїв немає домінуючого, головного, як-от у взаєминах Фродо та Сема, («Володар Перснів»), Поттера й Візлі («Гаррі Поттер») тощо. Хлопчики рівноправні в своєму товаришуванні: різні, але рідні. За різних ситуацій наперед виступає вміння того з них, котрий в даному разі вправніший: Санько «відводить очі» ворогам, Грицик не дає себе одурити чи ошукати. Єдині вони в одному — у відданості своїй землі, добрим людям і тому способу світобачення, що його Г. С. Сковорода назвав «сердечним».
Кожен із хлопців — індивідуальність, сформована певними умовами й оточенням. Так, Санько — справжнісінький мамій, котрого до принизливого опікає мати (12-літній хлопець досі пасе курчат), яка попри свою богатирську силу несамовито боїться за сина. Хлопець може навіювати певні «картинки» (лякає квочку шулікою, зупиняє рись), «відводити очі» (як-от татаринові в сцені пошуку), бачити майбутнє. Та поза тим він — звичайна дитина, котра любить битися на шаблях, шукати пригод, красуватися перед товариством тощо. Упродовж твору ми бачимо як Санько відкриває для себе тягар власного дару, і коли, зрештою, він обіцяє Швайці «вирости», то ця проста і природна, на перший погляд річ, звучить у його вустах справжньою обітницею. Бо за тим стоїть розуміння, що він — унікальний своєю Божою іскрою і тому не має права померти через власну необережність чи дурну витівку. Він зобов’язаний вирости, змужніти, стати волхвом, бо це його доля, його служба, його Дар, який ще треба віддати людям. Коли ми стикаємося з Саньком за п’ять років у «Джурах-характерниках», юнак свідомо відточує свою майстерність волхва та воїна: він здатен рубати дерево ребром долоні, корити собі звірину й людей. Та внутрішньо хлопець залишився відкритим, товариським і спраглим чину. Санько радо передає власні вміння малому Телесикові з товариством, рятує від смерті Швайку з Грицьком, товаришує не лише з тваринами, а й із птахами та рибами.
Попередня Наступна 