Розділ ІІ. Правдиве чудо казки
«Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка»
Любий друже!
Безперечно, ти бував у лісі і бачив, що він наповнений фарбами і звуками, світлом і тінями, пахощами квітів, дерев і кущів, різними тваринами, які живуть на землі, у землі, на кущах та деревах від низу аж до найвищих верхівок. Усе це разом створює неповторну гармонію життя лісу. Але у цьому природному середовищі є ще життя несправжнє, казкове. Яке, однак, має тісний зв’язок з життям справжнім. Та це казкове життя може помітити далеко не кожний, а лише той, хто нікому ще зла не вчинив. Таким є Дмитро Семенович Чередниченко, який у результаті частих відвідин лісу написав чарівну повість-казку «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» (К. : Задруга, 2007. — 53 с. : ілюстр.). Коли ти будеш її читати, то обов’язково почуєш музику. Бо слова казки, що поєднані у речення і створюють її сюжет, звучать як вічна лагідна мелодія, як гімн красі і добру, справедливості і щастю. А доповнюють це враження «музичної казки» дивовижно лагідні малюнки художника-ілюстратора Анастасії П’ятак, що прикрашають кожен аркуш видання. Деінде вони навіть займають повністю весь аркуш. Написані у техніці акварельного живопису, ілюстрації підсилюють переможний, урочисто-стверджувальний зміст повісті-казки, настільки точно відповідають змісту твору, що інші малюнки тут просто неможливо уявити. Художниця ніби сама є учасницею казкового дійства, присутньою всюди і завжди. Вона бачить і розуміє природу і героїв, поступально зображує їхні пригоди і переживання, завжди стоїть на боці добра та справедливості.
Події у цьому творі відбуваються тепер, але вони могли відбуватись і колись давно, або відбутись у майбутньому. Тобто казка ця позачасова. У ній багато героїв: мама-білка з білченятами, Хлопчик Горіхове Зерня, сойка, срібні пташки, світлі та темні промені, Вовчиця зі своїми малими сіроманцями, Лісовичка, яснозорий Соколик, видра, оксамитова гойдалка, Метеличок-блакитничок, барвиста веселка та інші лісові мешканці.
Як у житті в цілому, у цій казці борються між собою добро і зло, світло і темрява, радість і смуток. І, як і буває, зла ніхто не хоче, не сприймає. А найголовніше — йому чинять опір. У темному лісі біля озера, оповитого зеленим туманом, у просторому дуплі найбільшої верби живе білка з трьома білченятами. А було ж їх четверо. Одного з них, що необережно визирнув із дупла, украв шуліка. Щоб знову не сталося трагедії, білченят доглядає маленький нянь — Хлопчик Горіхове Зерня, який вміщується у горіховій шкаралупі. Очі у нього блакитні-блакитні, бо «на вершині горіха ріс, цілими днями у небо дивився, блакиті з нього набирався». Небо щиро і довірливо дивилось у його душу. Хлопчик із ним розмовляв і увібрав у себе «...красу білого світу — красу квітів, і хвильок, і листячка, й неба». І цю красу душі посланець неба Хлопчик Горіхове Зерня вкладає у своїх вихованців. Він це робить не стільки тому, що так треба, а тому, що інакше просто не може чинити, адже бачить лише красу, добро та гармонію. До нього линуть світлі промені, срібні пташки. З часом маленькі білченята уже стали бачити не лише їжу та своє дупло, а й навколишню красу. Одного разу вони помітили, як з веселого танку неймовірних метеликів, що танцювали під сопілку Хлопчика Горіхове Зерня, з’явилося «…личко гарненьке, добре, привітне, віченька в нього світилися якоюсь свіжою і непритлумленою щирістю». Цим гарнюнім створінням була Лісовичка — господиня лісу. Невимовна, нечувана досі Хлопчикова мелодія линула лісом. Пташки оповивали німбом і Лісовичку, і Хлопчика «…і єднали їх у єдине світле покотьоло». Однак недовго панувала та добра радість. І сопілку украли, і Хлопчика Горіхове Зерня злі заздрісники примусили виховувати малих сіроманців. Та ще й так, щоб зробити з тих вередливих вовченят найхижіших, найлютіших і найжорстокіших створінь. Невже темні сили переможуть? Але ж ти цьому не ймеш віри? Правда ж? Як можна навчити тому, чого не вмієш сам? А що ж друзі? Невже вони залишили Хлопчика Горіхове Зерня в біді? Звичайно, ні. На його пошуки відважно вирушає господиня лісу Лісовичка. Вона така маленька, як огірочок. А подолати їй потрібно величезні перешкоди: перейти через пеньки та колоди, лісові хащі та струмки, канави і стрімкі ущелини. Чи ж стане їй на це сили? Та згадала вона Лісодухові слова: «Повір, що в тебе є крила — і ти полетиш». Раптом почула Лісовичка звуки сопілки. І відразу здогадалася, що це грає Хлопчик Горіхове Зерня. Новий інструмент йому зробив добрий Дятлик. «Лісовичка стала на самісінький край урвища, спершу трохи завагалася, але тоді осміліла, … плигнула — й відчула, як у неї за спиною пругко розпростерлися крила й затримали її у повітрі». Чи ж долетить Лісовичка? Повинна долетіти, а потім ще й відшукати Хлопчика Горіхове Зерня. Самій це зробити, звичайно, не вдасться. Але на допомогу прийдуть інші мешканці дружної лісової родини — Метеличок-блакитничок, яснозорий Соколик, барвиста веселка…
Ось таку поетичну повість-казку написав Дмитро Семенович Чередниченко. А, можливо, це і не казка. Просто спостережливий письменник зумів побачити у звичайному знайомому лісі такі незвичайні казково-чарівні події.
Отже, дорогий друже, прочитай цю книжку. Вона допоможе тобі повірити у власні сили, переконатись у тому, що коли будеш добре думати про інших, буде добре і тобі. І ти з подивом відкриєш для себе дружній і красивий світ, що панує навколо.
Попередня Наступна 