«Вони повинні прагнути головного — мати совість»
Всеволод Нестайко дебютував у літературі для дітей низкою оповідань, що увійшли до чотирьох збірок: «Шурка і Шурко» (1956), «Це було в Києві» (1957), «Супутник «Ліра-3» (1960) та «Космо-Натка» (1963). Згодом окремі з них входили до пізніших видань (як-от, у книжці «Пригоди Грицька Половинки» (1978) разом із однойменною повістю вміщено оповідання «Ябеда», «Остання бомба», «Помста», «Злочин» Жори Горобейка», «Синє ведмежа Гришка», «Космонавти з нашого будинку» та «Федько-соліст і кобила Муська» (не дуже вдала спроба переказати відомий народний анекдот) тощо. Інші зазнали редагування та змінили назву («Пожежна драбина» — на «Оповідання Михайла Петровича», «Руб-двадцять» — на «Гастроном»), ще інші — злилися в більші за обсягом розповіді («Супутник «Ліра-3» і «Космо-Натка» — у «Космонавти з нашого будинку»), а окремі — ввійшли до повістей (як-от, «Тореадори з Васюківки» чи «Одиниця з «обманом»).
Хоча «гумор, психологічна вірогідність, правдивість образів і ситуацій, точність деталей» [14, С. 90] оповідань Нестайка були очевидні, критика охрестила їх «пробою пера». Натомість, саме тут приховані витоки провідних для письменника тем, типажів, сюжетів і ціннісних орієнтирів. Не даремно навіть після тріумфу в ролі казкаря й успіху «Тореадорів…», він не відмовився від цього органічного для себе та літератури для дітей жанру, віртуозно використавши форму оповідання у дилогії «Одиниця з «обманом» і «П’ятірка з хвостиком».
Водночас, саме в оповіданнях письменник найбільш біографічний: за малим винятком, лише тут перед читачем постає його життя в окупованому Києві, ранні дитячі переживання та перший «шкільний» і «дворовий» досвід.
До першої збірки оповідань В. Нестайка «Шурка і Шурко» (1956) критика поставилася байдуже. Й сьогодні В. Костюченко відзначає лише, що автор викриває «гордість і самозакоханість, підлість» і вчить читача «сміятися дружно і весело» [10, С. 198]. І це лише тому, що в текстах ще немає «фірмового» Нестайкового гумору!
Натомість, в оповіданнях уже є все, притаманне кращим реалістичним творам письменника: ненав’язлива жива дидактика, прихована в самій ситуації та заявлена одним із персонажів, образи суворих, але добрих і чуйних дорослих, котрі вчать вчинками, а не словами, образи дітей, позбавлені нав’язливої правильності та дидактичності; ситуації, що вимагають від героїв, насамперед, морально-етичного вибору та перегляду життєвих позицій.
Збірка загалом і частина оповідань зокрема побудовані на протиставленні як найбільш зрозумілому для молодших школярів способові осягнення морально-етичних парадигм (окремі оповідання витворюють пари-антиподи, що ілюструють крайні форми проявів людських взаємин: «Жарт» і «Чорнильниця», «Руб-двадцять» і «Лілії»). Але здебільшого сюжети будуються навколо відкриття дитиною неочікуваного в добре знаному. Так, у заголовному оповіданні «Шурка і Шурко» випадок дає змогу героєві побачити за «правильною» дівчинкою («Просто зошит з чистописання, а не людина») — щиру, самовіддану та сміливу людину, готову і здатну прийти на допомогу ближньому. Невдача обертається для Сергійка несподіваним святом («В новорічну ніч»), очевидна краса Лілі виявляється внутрішньо потворною («Лілії»), а фізична вада Толика не означає хиби душевної («Руб-двадцять»). Саме на такому зіставленні-відкритті, здатному «перевернути» узвичаєний дитячий світ, наголошує автор як на найдієвішому способові впливу на юного читача.
Попри пізніші закиди щодо недостовірності відображення дійсності у творах, маємо визнати, що В. Нестайкові вдалося психологічно точно та художньо тонко передати реальний портрет повоєнної дитячої «більшості», тих, із кого не виросте героїв, а будуть «звичайні» вчителі, лікарі, інженери, гречкосії та робітники. Навіть у відверто пафосному оповіданні «Лист» (у новій редакції під назвою «Мама» ввійшло до збірки «Супутник «Ліра-3») відбилося чимало типового, того, що пережило покоління хлопчиків, які опинилися в ролі «єдиного мужчини в родині».
Мистецькими знахідками та чесністю письма привертає увагу одне з найтрагічніших оповідань збірки — «Сергійків галстук», засноване на воєнних спогадах автора, котрий зі знанням справи описує процес виготовлення так званої «сопілки» (саморобної вибухівки з соняшничини), будні окупованого міста, жахливі картини відходу загарбників. Перед читачем розгортаються докладні моторошні картини буття дев‘ятилітнього героя, коли йдеться не про підпільну боротьбу, а про страх піднятися з чайником міжповерховими просвітами розграбованого будинку… Правдоподібно та психологічно вмотивовано передано, як саме й що він помічає (скажімо, в змарнілій від голоду Каті Миколка зауважує неймовірно великі «нелюдські» вії). Так само вражає жорстокою достовірністю погляду з висоти «дитячого зросту» фінальна сцена оповідання.
Згодом В. Нестайко звернеться до теми окупованого Києва в оповіданні «Вітька» (збірка «Космо-Натка»), де знову постануть картини сумних дитячих буднів, гомінкий насторожений Євбаз, на якому довелося торгувати цигарками й одинадцятилітньому Всеволодові, та дикі сцени облав.
Загалом, обидва «воєнні» оповідання вражають непритаманною Нестайкові жорсткістю в ставленні до читача. Можливо, саме тому він ніколи більше не звертався до цього «вдячного» з погляду багатьох його побратимів по перу матеріалу (за винятком розділу в «Загадці старого клоуна»). Бо правдива розповідь про війну суперечить налаштованості письменника на світле та радісне як домінуючий фактор у літературі для молодших школярів, а неправдива — не має для нього сенсу. Та, гадаю, саме слова, сказані про Вітьку, найбільш відверто описують реальні рахунки В. Нестайка з війною: «…в очах назавжди відбилося те, що він побачив і що пережив … І як би потім не сміявся він, це вже не зникало з очей».
З’являється у першій збірці письменника й героїко-революційна тема, щоправда, трактована автором швидше як історико-краєзнавча. Йдеться про оповідання «Пожежна драбина» (у новій редакції під назвою «Оповідання Михайла Петровича» ввійшло до збірки «Це було в Києві»), в якому читач, хоч і побіжно, занурюється в буття звичайного київського двора початку століття (праця пралі, погроми, утримання на горищі курей тощо). Пожежна драбина, біля якої грається вже третє покоління дітвори, стає своєрідним символом невпинного поступу й, водночас, незмінності морально-етичних принципів спільноти. Несхожі життєві історії хлопчиків, які в різний час і з різних причин, ризикуючи життям, дерлися на драбину, прочитуються як єдина неперервна історія народу.
Оця пронизаність розповіді часовою прямою — створення своєрідного часового простору-міфологеми, де минуле, сучасне та майбутнє співмірні й єдиносущі, — визначальна риса розкриття письменником історичної проблематики, що найбільш широко представлена в оповіданнях наступної збірки «Це було в Києві» (1957). На перший погляд видається, що визначальним для неї є хронологічно-територіальний принцип, та насправді лейтмотив збірки — не перебіг історичних перипетій, а стала краса духовного начала в людях. Водночас, за побіжним глянцем ідеологем чітко проступають упізнаванні риси київського буття, колоритні місцеві персонажі та настрої. Так, в оповіданні «Пашка-чоботар» змальовано околиці Києва і Дніпро, а в образі книгаря Самоненка — місцевого, закоріненого в народ інтелігента, близького Шевченковим персонажам-просвітителям. Письменникові вдається знайти психологічно достовірний спосіб розкрити світ маленького чоботаря: Пашці з комірчини видні лише людські ноги і життя розкривається йому через взуття (хлопця лякає війна, бо це тисячі безногих, яким чоботар не потрібен). Ще одна характерна риса Нестайкової історичності — створення часової глибини в тексті шляхом перегуку з класичними творами (герой читає А. Чехова і Ванька Жуков стає його своєрідним попередником-двійником).
Все сказане стосується й оповідання «Дочка Арсенальця», що містить як докладні описи тогочасного буденного життя Києва, так і паралелі з класичними персонажами М. Коцюбинського, С. Васильченка й А. Головка. Привертає увагу психологічно точне структурування часу через вловимі дитячою свідомістю образи (клени в Мар’їнінському парку), відтворення розуміння героїнею історичних подій через буденні речі (радіє зреченню царя, бо «через царя» вмерла мама й загинув брат) та фіксація найтонших порухів дитячої душі: у льоху дівчинку лякають не реальні загрози (свистіння куль), а уявні, суто дитячі (жаба, пітьма, моторошна тиша, невідомість) тощо.
Та зрештою, слід визнати, що історична проблематика цікава письменникові лише як своєрідний привід для художнього утвердження морально-етичних доктрин і опредмечення факту неперервності доброго начала в людях. Особливо чітко це проступає в оповіданнях, присвячених «ленінській» темі. Їх лише два в доробку В. Нестайка — «Швейцарська марка» (збірка «Супутник «Ліра-3») та «Усмішка Ілліча» (збірка «Космо-Натка»). У першому випадку ідеологічна складова губиться у загальному плині розповіді про двох філателістів — юного Сашка та поважного Івана Васильовича. Як і в «Пожежній драбині» та «Сергійковому галстуку» місточком між поколіннями стає «предмет із історією» — марка, буцім то надіслана Леніним матері, коли та перебувала з дочкою в Києві. Та письменникові важливий не пафос дотичності до «вождя», а щира душевність двох згорьованих жінок, котрі по-людськи зрозуміли прохання незнайомого поштаря та дитячу настирливість його сина. А ще це оповідання, немов старі архівні фото, зберегло щемкі описи нині втраченого одноповерхового Києва, де все давнє залишалося глибоко рідним («затишне, лагідне і ласкаве — як рідна бабуся»). Так само в оповіданні «Усмішка Ілліча» більше автобіографічного, ніж ідеологічного: розповідаючи про дружбу старого «дивака» й малого напівсироти з київського повоєнного двору, письменник намагається не створити «ленінський образ», а, насамперед, з’ясувати, чому хороші люди завжди видаються обивателям дивними.
Якщо героїко-історична проблематика у творчості В. Нестайка вичерпується названими оповіданнями, то тема «напрацювання» в дитині совісті як єдиного важеля, здатного «перевернути» людську душу на добре, є наскрізною. Ключову роль у переборенні душевної сліпоти письменник відводить сміхові. Уперше проблема справжнього та вдаваного сміху намічена ним ще у збірці «Шурка і Шурко», зокрема в оповіданні «Руб-двадцять» (у новій редакції під назвою «Гастроном» ввійшло до збірки «Супутник «Ліра-3»). Головний герой, кульгавий Толик, — «страшний смішняк», який, першим сміється, коли з нього кепкують, «…але сміється він взагалі якось дивно — ніби плаче… і очі при цьому не веселі, а сумні-сумні…». В основі сюжету — відкриття оповідачем за непоказною зовнішністю товариша по-справжньому сильної красивої людини. Примусивши читача пережити з героями низку пригод, письменник доводить: змінився не персонаж, а кут зору на нього: своєю совістливістю, сміливістю та добротою Толик буквально «відкрив очі» однокласникам, зробив їх чуйнішими, а отже, кращими та щасливішими. Також у цьому оповіданні письменник уперше використав притаманне його творчій манері маркування кардинальної зміни у статусі персонажа зміною імені: в ході розповіді Толик-«Руб-двадцять» перетворюється на Тольку — повноцінного члена хлоп’ячої ватаги. Згодом подібне станеться з Льоликом (Льонькою), Космо-Наткою та ін.
До проблеми «несправжнього» сміху В. Нестайко повертається в оповіданні «Жарт», одному з небагатьох, де немає чітких висновків і прямої підказки, як саме достойно вийти із ситуації. Зате письменник дає змогу читачеві відчути драматичні наслідки «жарту», описуючи внутрішній стан героїв конкретними фізичними ознаками (скажімо, коли Славко «ледь не плаче», вказано, в чому саме це виявилося: у хлопчика «затремтіли губи, він хутко-хутко засопів» тощо).
Драматичну тему болючого «внутрішнього прозріння» дитини продовжує й оповідання «Лілії» (у новій редакції під назвою «Водяні лілії» ввійшло до збірки «Супутник «Ліра-3»), де з’являється близький авторові хлопчик-оповідач, занурений у казковий світ снів і фантазій. Випадкова зустріч із дівчинкою, котра видалася йому казковою Дюймовочкою, переростає в щемке перше почуття. Світ хлопчика формується в атмосфері любові, під впливом дідуся-бібліотекаря, який весь вік мандрував і мріяв. Тому таким болючим виявляється буденне відкриття: тендітна мила Ліля не лише не потребує його підтримки, а й спроможна втоптати в лайно рідну бабцю! Краса дівчинки тьмяніє, притлумлена її потворною сутністю так само швидко, як в’януть зірвані для неї квіти. Згодом В. Нестайко поглибить цю проблематику, психологічно тонко розкривши в драматичних сюжетах оповідань «Рудий Тимко», «Одиниця з «обманом», «Ябеда» та «Синє ведмежа Гришка» викриття дитиною «внутрішньої сліпоти» в собі та болісне прозрівання у власній істоті безсовісного, негодящого.
Ще одна наскрізна для творчості письменника тема — щирої дитячої дружби — також заявлена з першої збірки (автобіографічне оповідання «Чорнильниця», у новій редакції під назвою «Просто Олесь — друг» ввійшло до збірки «Супутник «Ліра-3»). Герої твору справжність дружби засвідчують не благородними намірами, а буденними вчинками. Цю просту істину відкривають для себе Олесь і Костик, волею випадку змушені виявити відданість другові саме на буденному, щомиті кожному доступному й тому найбільш складному рівні.
Починаючи зі збірки «Це було в Києві», у творчості письменника з’являється ще один ключовий момент — збірний образ різних і, водночас, типових однокласників як цілісності. З відстані сьогодення вражає тогочасне сприйняття класу як єдиного організму, де кожен приречений «знати місце». Це свідомо сформований колектив, поза межами якого «життя немає». Драматичні перипетії того гуртування та способи ідентифікації й відстоювання індивідом себе й досліджує письменник. Зокрема, в оповіданні «Злочин» Жори Горобейка» В. Нестайко буквально унаочнює парадоксальність буття перед героями та читачем. Воротаря класної футбольної команди «викривають» із ляльками в руках! Та коли хлопці виходять з укриття й бачать не лише Жору, а всю картину повністю, виявляється, що той мужньо підтримує прикуту до ліжка подругу. Письменник не говорить гучних слів, не моралізує, а дає читачеві змогу пережити «викриття злочину» разом із друзями Жори та відчути той палючий сором, що й вони, перед щирістю людської душі, перед здатністю ровесника бути не таким як усі, а таким, як треба оцій конкретній людині в дану мить.
Драматизм і вагомість ролі колективу в долі індивіда розкриті В. Нестайком в оповіданнях «Льонька» та «Рудий Тимко» зі збірки «Супутник «Ліра-3». Герой першого потрапляє з музичної школи до звичайної й докладає неймовірних зусиль, аби не «опуститися» до «чорнороба». Від того страждає клас. І колектив знаходить спосіб «стимулювати» свою «частинку» до переродження: хлопця свідомо відлучили від захоплюючої спільної роботи, і зрештою він став внутрішньо її потребувати. Остаточне «обернення» дитини на «таку, як усі» маркується перевдяганням і перейменуванням: разом із посильним завданням Льолик отримує підходящу спецівку та звичайне ім’я — Льонька. Клас став цілісним і щасливим. Та в ключовому зізнанні вчителя, котрий мріяв грати на балалайці та не мав хисту і тому на його «добрих, талановитих» інструментах грають інші, звучить прихована гіркота нереалізованості, а не пафос зрівняння «робітничого» таланту з «музичним»…
Ще драматичніше розгортаються події в оповіданні «Рудий Тимко» (згодом увійшло як окремий розділ до повісті «Одиниця з «обманом»), де письменник повертається до ще однієї наскрізної для своєї творчості теми — внутрішньої потенції людини до добра та причин її спромоги перебороти в собі зло, що вперше зазвучала в оповіданні «Помста» зі збірки «Це було в Києві».
За В. Нестайком людину робить вчинок. Але не будь-який, а продиктований совістю. Саме вчинок як акт перетворення світу й себе в ньому та проблеми «вилюднення» дитини стали провідними темами наступних збірок оповідань «Супутник «Ліра-3» (1960) і «Космо-Натка» (1963), що знаменували новий етап творчості письменника. Зокрема, інакшими (рівноправними та осмисленими) стали взаємини героїв із дорослими. Якщо раніше йшлося лише про розуміння старшими молодших, то тепер діти доростають до внутрішніх тонкощів дорослого світу. Так, драматичний шлях від ненависті до любові проходить Вовка з оповідання «Одиниця з «обманом», що стало заголовним для однойменної повісті. А герой «Усмішки тьоті Кльоми», у мимовільному пориві прибравши захаращений балкон дивакуватої сусідки, з котрою постійно «воював», раптом усвідомив, яка самотня та безпомічна «мовчазна й презирлива» тьотя Кльома, і вперше в житті йому «стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його». Зроблене іншому добро ніби змиває полуду з очей: «Крізь запорошені, давно не миті шибки… виднілося обличчя тьоті Кльоми, і здавалося воно не живим людським обличчям, а страхітливим казковим привидом. І раптом тьотя Кльома посміхнулася. Це було так несподівано, так незвичайно, навіть неймовірно!...».
Так само катарсис душевного очищення дитини, вперше пережитий відчай викриття в собі негідного та злого тонко передані в оповіданні «Ябеда», героїня якого, першокласниця Ляля відчула, що означає «звести наклеп» на людину. Її не викрили, та «серце билося як у спійманого шкідливого кошеняти», враз стало холодно й вона сама не знає, чого пробує сховатися від усіх... Але через біль, через намагання зрозуміти, що саме відібрала у Валька своїм доносом, Ляля, можливо, вилюдніє.
Про той самий процес неочікуваного викриття дитиною в собі нікчемності та дріб’язку розповідає й оповідання «Синє ведмежа Гришка», героїню якого Лесю просять доглянути малого Павлика. Вона бере хлопчика до моря й забуває про нього, загравшись із подругами. Лише надвечір дівчатка знаходять дитину в ямі серед бур’янів. Згодом, вислуховуючи щирі подяки його мами, Леся гостро переживає провину перед дитиною та сором за свою байдужість. Письменник розуміє всю складність і біль оцих перших намацувань совісті у власній душі: «немає нічого гіршого, коли ти сам про себе погано думаєш. Ніхто тобі не може помогти…». Це оповідання В. Нестайка жанрово близьке притчі, бо у зрозумілій дитині формі говорить про силу прощення та показує, як одна добра людина відкриває добро в іншій. А ще в ньому присутня казка як реальність дитячого буття, де іграшки можуть бути втіленням найтонших, найщиріших та найбільш людських якостей.
Так само алегорично на «дорослому» рівні прочитується оповідання «Троє за парканом», герой якого, незаслужено принижений, знаходить сили відстояти власну гідність і честь: ступивши назустріч загрозі, він доводить свою непричетність до ганебного і тим самим примушує змовкнути трійку «за парканом». Тут, як ніде згодом у письменника, явно відбилися трагічні миті часу.
Представлена в оповіданнях В. Нестайка і на той час мало розроблена в дитячій літературі України гендерна проблематика (навколо перипетій дружби між хлопчиком і дівчинкою вибудовується сюжет заголовного оповідання його першої збірки «Шурка і Шурко», ламають усталені стереотипи герої оповідання «Переможець» тощо).
Про примирення в єдиній загальнолюдській гідності осібних «хлоп’яче-дівчачих» стереотипів ідеться в оповіданні «Остання бомба». Центральний персонаж оповіді Володька Лобода, уособлює собою ідеал «хлоп’ячості», яким він бачився повоєнному поколінню. Його протилежність — незмінний командир «ворожої» сторони Грицько Половинка, котрий годиться лише «для ганебної ролі переможеного» та озвучує трагічне припущення, що хлопцям «воювати доведеться до пенсії», бо за неписаним «хлоп’ячим законом», війна — найбільш чоловіча гра. Дівчатка жодним чином не дотичні до «війни», бо, за висловом Лободи, — «шмакодявки». Та з’являється впевнена у собі ініціативна Леся й вигадує для «мирних жителів» двору безліч цікавих ігор і занять. Дівчатка починають жити значно цікавішим, сповненим сенсу життям. А коли Володька звертається до останнього аргументу — «водяної бомби», дівчинка не відступає й не кепкує з осоромленого противника, а щиро («як сестра») намагається допомогти. На загальну радість, «військова техніка» знаходить «мирне» застосування: Володька поливає з неї Лесину розсаду.
Дещо в іншому ракурсі ця тема звучить в оповіданні «Супутник «Ліра-3», у художній структурі якого вже проглядається характерний Нестайків гумор. Герой розповіді не любить арифметику, бо збирається бути «не бухгалтером, а мандрівником». Не маючи сумніву у власних силах, вони з другом вирушають у «космос», перетворивши на «супутник» діжку. Але поява Тані, котра теж вирішила стати космонавтом, ледь не знищує задум, адже, на відміну від хлопців, дівчинка правомірно вважає їх витівку лише грою й діє відповідно: обіцяє поскаржитися тітці Теклі. Відчуття «космонавтів» під час «польоту» київськими схилами письменник описує напрочуд серйозно, й тому читач не так лякається з відчайдушної витівки, як веселиться. Зрештою, живі, хоча й потовчені, «винахідники» доходять думки, що без арифметики у космос не втрапиш.
Та найбільш яскраво взаємини хлопців і дівчат змальовані в іще одному «космічному» оповіданні — «Космо-Натка». Поряд із «Переможцем» воно єдине, де розповідь ведеться від імені дівчинки. Та якщо Людка, сказати б, типова дівчинка, то Натка — емансипована. Вона терпіти не може сусіда Котьку, бо колись вони були рівними й товаришувати, а тепер ворогують і змагаються, адже «були дітьми, а тепер стали хлопчиськами та дівчиськами». Письменник із теплим гумором живописує «тренування»: хлопці вчаться «переносити» тишу в сараї, а Натка — у шафі; вони цілий день тренували вестибулярний апарат, гойдаючись на мотузці, а вона гепнулася в калюжу, бо їх стараннями мотузка перетерлася… Зрештою друзі додумалися влаштувати «невагомість», зависнувши у щілині між будинками. І лише дякуючи мужності, наполегливості та винахідливості Натки, залишилися живі. Спільне справжнє випробування ставить дітей знову врівні й хлопці щиро запрошують дівчинку до гурту: «Готуйся з нами! Будеш першою Космо-Наткою». Та навряд чи варто ризикувати життям, аби визнати право дівчинки на рівність і справжню «чоловічу» дружбу…
Окремо слід спинитися на оповіданнях «Пригода в кукурудзі» та «Тореадори з Васюківки», присвячені художникові В. Євдокименку, що стали засновком знаменитої трилогії. Саме тут вперше читач зустрів «видумляк» Павлушу та Яву та дізнався про мальовничу Васюківку. Але характери героїв, причини та наслідки їхніх вчинків в оповіданнях різняться від уже звичних нам у трилогії. Скажімо, в оповіданні затіяний героями «бій биків» протиставляється щоденній «нудній» праці Сала (Гриця Остапенка) і зрештою оповідь приходить до прямого повчання: «Що таке слава? Хтось сушить голову, вибрики видумує… і тільки сорому набирається. А дехто длубається в хліву, нікому в очі не лізе — і про нього пишуть…». Чого в трилогії, звичайно, вже не знайдеш.
Підсумовуючи, можна твердити, що вже в оповіданнях виявилися основні риси художнього письма та світоглядної позиції В. Нестайка: лаконічність описів і динаміка тексту; поступове «фокусування» читацького погляду (спершу автор ніби кидає оком навколо, а тоді лише зосереджується на головному персонажеві); про долю героїв до моменту, про який йдеться, дізнаємося з побіжної авторської розповіді; текст насичений конкретними подробицями, що точно вказують на час написання; сюжет засновується на конфлікті між видимою непоказністю та прихованими достоїнствами чи навпаки; все завершується щасливо для всіх завдяки дружбі та щирому сміхові як способові залагодження непорозумінь тощо. Відчутна у них і стрижнева для письменника морально-етична настанова та його сутнісна закоріненність в українську традицію розуміння, плекання та зображення дитини в художньому тексті.
Також саме в оповіданнях криються витоки картин, тем і проблематики, котрі залишаються з В. Нестайком упродовж усього творчого життя. А ще оповідання — це щира розповідь про минуле та сучасне, у котрому дитина має вибудувати власний простір. І хоча поведінка його героїв видається, як на сьогодні, дещо театралізованою, повоєнному поколінню насправді було притаманне оце доросле, як на нас, ставлення до життя, наявність цілої низки внутрішніх меж і правил та глибоко вкорінена регламентація не лише зовнішнього, а й внутрішнього життя тощо. І саме в оцій психологічній достовірності криється художня вартісність і правдивість Нестайка-оповідача, його душевна «незамутненість», що й сьогодні не полишає читача байдужим.
Попередня Наступна 