«Вдача у мене була весела, а життя не дуже веселе…»
Офіційна біографія письменника схожа на ювілейне віншування — безкінечний перелік видрукуваних книжок, перемежований датам отримання премій, винагород і відзнак. Та зі світлин за вами тривожно стежать очі вияснілої у власному стражданні людини, а в численних інтерв’ю частіше йдеться про сповнене трагічних перипетій дитинство, ніж про успішні роки зрілості.
Народився письменник 30 січня 1930 р. у містечку Бердичеві на Житомирщині. Його батько Зіновій Денисович (Дионізійович) був сином знаного у Галичині греко-католицького священика, отця Дионізія Нестайка, декана Бучацького та пароха церкви Св. Миколая. З початком Першої світової війни удвох із братом він вступив до лав Січових Стрільців, а після завершення визвольних змагань оселився у Проскурові (нині — м. Хмельницький), одружився та переїхав із родиною до Бердичева. У 1933 р. був заарештований НКВС і розстріляний [7].
Всеволодові на той час виповнилося три роки, і йому сказали, що тато загинув, як герой. Через 55 років письменник зізнається: «Для мене тато змалку був уособленням таємничості і чекання. Я не вірив, що він загинув. Я був певен, що він продовжує виконувати державну справу, але настільки відповідальну й таємничу, що про це не повинні знати навіть дружина й діти… я перестав чекати батька зовсім недавно» [20, С. 121]. Батьківський міт, незнаний, нагло обірваний смертю, оповитий таїною невідомого величного чину та глибинної духовної українськості, назавжди залишився для Нестайка недосяжною матрицею, протягом у Вічність, незагоєною пусткою самотності, де так вільно стрибається сонячним зайчикам сподівань і лунко дзвенить сміх…
Мати Всеволода Зіновійовича походила з селянського роду Довганюків. Письменник згадував, що «… прапрадід був кріпаком у Тадея Рильського — батька відомого поета Максима Рильського. Я Максимові Тадейовичу про це ніколи не говорив, бо йому, мабуть, було би не приємно… дід, Iван Семенович, вибився в управителі i будував будинки в Проскуровi» [26]. Марія Іванівна закінчила вісім класів гімназії, що давало право викладати в молодших класах, і починаючи з 1913 р. впродовж усього життя вчителювала. У роки Першої світової війни дівчина, як і майбутній чоловік, опинилася на фронті, але по інший бік: була сестрою милосердя царської армії [11].
Своїх дідів Нестайкові не довелося знати по-справжньому близько: дід по матері помер від тифу до народження онука (1921), а по батькові — 1936 р., коли хлопчикові було лише шість. Та саме їм приписує Всеволод Зіновійович і своє вроджене почуття гумору, і по-дитячому незнищенну віру в людську совість. Але якщо про Довганюків як «носіїв українського народного селянського гумору» написано чимало, то глибинна християнська основа світоглядної концепції письменника, беззаперечно сформована духовною тяглістю батьківського роду, оминається.
Материнською мовою в родині була російська. Та, коли прийшов час, мати віддала сина до української школи, наголосивши, що він має знати мову батька. Водночас, вона змалку звала сина «Вадимом», не сприйнявши дане хлопчикові батьком звичне читачеві ім‘я Всеволод. Згодом оця закладена з народження двоїстість натури виявилася в творчості письменника «фірмовим» поєднанням «простого», очевидного народного гумору з морально-етичною настановою високих дочасних істин християнського людинолюбія.
Площиною розгортання і долі, і внутрішнього світу письменника був Київ, до якого він потрапив страшного 1933 року. Місто стало не лише тлом, а й живою часткою його творчості. Змалку Вадик дуже хворів, тому мама залишала його вдома одного. Замість плакати, малюк населяв самотність веселими істотами та вигадував дивовижні пригоди. Чимало з того болючого дитинства завдяки винайденому Нестайком «еліксирові радості» стало згодом чарівними дотепними текстами. Але й нині за сяйливими усмішками та вибуховими жартами та витівками його героїв проглядає їхня відначальна самотність. І саме цією щемкою пам’яттю власної дитинної беззахисності творчість Нестайка так дотична текстам Астрід Ліндгрен.
Так само відлунила в текстах письменника його рудоголовість, що змалку спонукала знаходити дотепне влучне слово на всякий випадок, а згодом виявилася щирою симпатією до рудих. Сам Всеволод Зіновійович із роками не лише виріс майже під два метри, а й втратив своє рудоголів’я. Та на все життя з ним залишилася прищеплена мамою щира трепетна любов до книжки й спрага пригод. Хворобливому, дрібному на зріст хлопчикові понад усе хотілося справжніх «чоловічих» вчинків. Але через дальтонізм ні капітаном далекого плавання, ні художником, як мріялося, він стати не міг. Натомість нереалізовані дитячі мрії втілилися в текстах: його твори завжди напрочуд динамічні, а герої та події «промальовані» у деталях. Літо хлопець здебільшого проводив у містечку Станіславчик на Житомирщині, звідки виніс навички та закони життя сільських дітлахів. Наскрізна для творчості Нестайка тема школи теж родом із дитинства.
А тоді розпочалася війна. «В 1941-му році мені було 11 років і з того часу я став дорослим... Дитинства у мене вже не було» [19]. Так сухо та лаконічно окреслює письменник найстрашніший злам у своєму житті. «Дитина війни», підліток, котрий провів два роки в окупованому Києві, він за малим винятком, ніколи не пише про ті трагічні роки та й у розмовах згадує про них мало.
По закінченні школи юнак вступив до Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Спеціалізувався на богемістиці, друкував статті та рецензії, підробляв статистом у Театрі російської драми. Саме там на все життя «захворів» театром. І йдеться не лише про сюжетні прив’язки до акторського буття, а й про природну сценічність прози письменника, плідну працю Всеволода Зіновійовича у драматичних жанрах. У студентські роки (1950) В. Нестайко прийшов на роботу до журналу «Барвінок», де 1954 р. побачило світ його перше оповідання. Близький друг письменника Богдан Чайковський очолив редакцію літератури для дітей у «Молоді» й забрав товариша до себе. Наступні три десятиліття (до 1987 р. включно) доля письменника нерозривно пов’язана з видавництвом «Веселка», де він завідував редакцією молодшого шкільного віку, а з 1987 р. був на творчій роботі. Варто наголосити, що саме в ці роки почало формуватися у межах Спілки письменників і владних інституціях України зневажливо байдуже ставлення до книговидання для дітей як «непріоритетного напряму». Будь-який «дитячий» письменник відразу опинявся у становищі «молодшого колеги», «неспроможного» говорити з читачем «по-дорослому». Тому залишатися саме і лише автором творів для дітей було Вчинком і Позицією.
У 1956 р. вийшла у світ і була позитивно оцінена критикою перша книжечка В. Нестайка «Шурка і Шурко». За рік з’явилася збірка оповідань «Це було в Києві» (1957), що відразу викликала жваву дискусію (закидам О. Ющенка опонували В. Бичко, П. Воронько, Б. Чалий, О. Іваненко). 1958 року за рекомендацією Д. Ткача, О. Іваненко та О. Копиленка Всеволода Зіновійовича прийняли до Спілки письменників. Тоді ж він вступив до Союзу журналістів. А за рік до читачів прийшла казкова повість «У Країні Сонячних Зайчиків» (1959), де вперше на повну силу виявився його талант оповідача та вигадника й ожив дзвінкий сміх щасливого, напоєного сонцем дитинства. Із цього часу письменник не лише зажив заслуженої популярності серед читачів, а й отримав у критики довічний статус «гумориста» та «веселуна». У подальшому за світлою атмосферою оптимізму та суто Нестайковим «накопиченням радості» у текстах перестали помічати їх сутнісну глибину, викривальний (почасти пародійний) пафос і тонкий ліризм щирої людяності.
До речі, до казкової форми письменник повернеться аж через 13 років — наступною повістю-казкою стала нині рідко згадувана «Пригоди близнят-козенят» (1972). Натомість 1964 р. В. Нестайко друкує повість «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо…», що започаткувала найславетнішу в творчому доробку письменника трилогію про сільських шибайголів Яву та Павлушу («Незнайомець з тринадцятої квартири», «Таємниця трьох невідомих»), яка стала знаковою для становлення дитячої літератури в Україні, оскільки авторові вдалося на рівні тексту для дітей відтворити повноцінні національні характери, опукло й повнокровно донести до читача живе буття української дитини.
Наступні десятиліття були найпліднішими: з’являються дилогія «Одиниця з «обманом» (1976) і «П’ятірка з хвостиком» (1985), казкова повість «Пригоди в лісовій школі» (1981) та низка пригодницьких книжок: «Чудеса в Гарбузянах» (1984), «Скринька з секретом» (1987) та ін. З 1992 по 1994 р. письменник очолював редакції журналів для дітей «Терентій» і «Немо», був директором видавництва «Чорлі», з 1999 по 2009 р. вів на радіо передачу «Радіобайка Всеволода Нестайка».
Загалом, у В. Нестайка вийшло (із перевиданнями) 152 книжки. Трилогія «Тореадори з Васюківки» видавалася 32 рази, враховуючи іншомовні видання. Твори Всеволода Зіновійовича перекладено 20 мовами. За ними поставлено фільми.
Всеволод Нестайко — лауреат літературних премій імені Лесі Українки, імені Миколи Трублаїні та імені Олександра Копиленка. На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей він був удостоєний другої премії (1991).
1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.К. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.
Свій, на перший погляд, легкий і успішний творчий шлях, В. Нестайко називає «виснажливим солдатським походом через пустелю байдужості, зверхності, нерозуміння, а то й відвертої недоброзичливості» [20, С. 126]. І то не безпідставно. Бо для окремих колег і «білялітературних кіл», попри щире всенародне визнання та значний творчий доробок, він був і залишається успішним «функціонером від літератури» та творцем «другого ґатунку» в негласному «табелеві про ранги», адже ніколи не писав «справжньої» дорослої літератури й усе життя самовіддано працює лише на ниві «малої» (читай — «маловартісної») літератури.
Відповідаючи на запитання, чи було в житті таке, за що нині соромно, щиро зізнається: «Не було ніколи, бо я не був функціонером, громадським діячем,… не посідав посад у Спілці,… на зібраннях не бив себе в груди й не проголошував такого, за що сьогодні міг би червоніти» [16].
І хоча на долю письменника випали ті самі страхіття та негаразди, що їх переживали й інші спілчани, на поверховий заздрісний погляд його творчий шлях видається незаслужено безхмарним, бо Нестайко належить до легкої вдачі людей, котрим щастило на вчителів і друзів, оскільки самі вони ніколи не почуваються винятковими: «…творець у нас один — Господь Бог, а всі інші — працівники, спеціалісти в тій чи іншій галузі. І слово «творець» ніколи не вживав щодо себе» [6].
Усе життя несхибним душевним прихистком письменника була і залишається родина. З дружиною Світланою Пилипівною вони разом уже понад 58 років. Вона — його найсерйозніший і найвимогливіший критик, а також вірна помічниця, секретар, упорядник і доглядач величезного родинного архіву. А позатим — чарівна берегиня, на якій тримається їхній привітний затишний дім.
«Я намагаюся бути добрим» [6] — ці слова можна вважати життєвим і творчим кредо Всеволода Нестайка. Із християнською смиренністю та наполегливістю впродовж життя ця щедро обдарована Богом людина прагне зберегти у собі та своїх творах найважливіше — любов і повагу до дітей і безкінечну віру в добре начало людської натури та первісний світлий задум нашого світу.
Попередня Наступна 