«Щоб діти росли в аурі оптимізму»
«Надзвичайно винахідливий, спритний, стовідсотково оптимістичний індивід, що володіє, до того ж, найпотужнішим талантом саме дитячого і непереборно веселого письменника» [13], — ці слова І.Нагаєва, напевно, найточніше визначають сучасне сприйняття В. Нестайка суспільством. Попри вік, Всеволод Зіновійович продовжує творити та дивувати свого вдячного читача. Його виступи й інтерв’ю в пресі й Інтернеті відкривають усе нові й нові сторінки не лише долі письменника, а й літератури для дітей в Україні загалом, а творчість все частіше стає предметом ґрунтовних наукових розвідок: дисертаційні дослідження О.Гарачковської «Українська літературна казка 70–90-х років ХХ ст.: сюжетно-образна структура, хронотоп» (2008) та Н.Резніченко «Українська проза для дітей 60–80-х років ХХ століття (жанрово-стильові модифікації)» (2009). Адже навіть у першому наближенні до осягнення його творчості виникає чимало цікавих теоретичних і прикладних запитань. Скажімо, казки Всеволода Зіновійовича за своєю структурою ближчі до фентезійної літератури, ніж до власне літературної казки. І допоки межа між цими жанрами, котра досить часто проводиться на рівні вікової ідентифікації, не буде визначена, доти не буде визначена й жанрово-стильова ознака його творів. Так само й досі не досліджена природа емоційної складової тексту для дітей у В.Нестайка, яка породжує повсякчас оптимістичне звучання твору попри його видиму драматичну чи й трагічну фабулу. Закріплена за письменником «казково-гумористична» роль у літературному процесі й досі не дала об’єктивно оцінити в його творчості потужного реалістичного морально-етичного струменю (Васильченко, Коцюбинський, Винниченко та ін.). Хоча на початку 80-х років ще В.Неділько відзначав, що «самого гумору, якої б високої проби він не був, не досить для того, щоб книга посіла почесне й тривале місце в літературі, залишилася її неперехідною цінністю. Треба, щоб у ній бачилось і сприймалося більше, ніж написано, щоб за образами героїв поставав цілий світ» [14, С. 89]. Він же вказав на інші риси, що й досі визначають творче обдарування В.Нестайка: дидактизм («книги Всеволода Нестайка є дидактичними у найвищому розумінні цього слова. Більше того, вони є зразком дидактичності, якою вона має бути: тонкою, розумною, ненав‘язливою, веселою, переконливою» [14, С. 96]), знання та врахування дитячої психології («за легковажними, «шелегейдицькими» вчинками героїв, комічними ситуаціями, в які вони раз по раз потрапляють, за крутими «ножицями» між намірами й наслідками їхніх дій та вчинків — глибоке знання й розуміння психології дітей, їхнього внутрішнього світу, особливостей і закономірностей сприймання ними навколишнього» [14, С. 89]), художня достовірність («зображення тут живе, вірогідне, правдиве, з добрим усміхом, а чи іронією, цікаве й захоплююче» [14, С. 90]). Та якщо В. Неділько вважав творче обдарування В.Нестайка оригінальним від початку, то, на думку В.Костюченка, воно набуло впізнаваних «фірмових» рис поступово, під впливом оточення та запитів часу: «оптимізація художнього відтворення дійсності, веселість, гумор стали станом душі письменника» й сформували в нього чіткі теоретичні вимоги «дитяча література для дошкільного віку мусить бути виключно оптимістичною, доброю, усміхненою, радісною… Негативні емоції в наймолодшому віці просто шкідливі» [10, С. 197].
Але насправді герої В.Нестайка зовсім не такі веселі, як зазвичай здається. Навпаки, здебільшого, це дуже самотні діти, полишені сам на сам зі світом у час, коли вперше вийшли за межі родинного кола та почали здобувати власний досвід, який аж ніяк не може бути безболісним, особливо, коли дитина вихована в тепличних умовах. Письменник так пояснює цю свою позицію: «Чи таке вже щастя для людини оте щасливе дитинство у безхмарному варіанті? Чи може воно стати запорукою, що у складний, суперечливий дорослий світ вийде з того дитинства справжня, підготовлена для дорослого світу людина? …Мені здається, той, хто сам не страждав, кого дбайливо оберігали від будь-якого натяку на страждання, той ніколи не навчиться по-справжньому «сострадать». Просто не зуміє. А це — найголовніше, що робить людину людиною. Людиною у людському суспільстві… можна бути тисячу разів чесним, сумлінним, працьовитим, але, якщо ти глухий до страждань людських, ти не людина, ти — робот» [17, С. 61].
Отже, легка вдача, сміх — рятівне коло для автора і для його героїв. Коли вже немає сліз, залишається сміх, як єдине джерело любові до світу, який і можна хіба що висміяти. Найкраще про природу цього явища сказав, як на мене, Брем Стокер вустами Ван Хелсінга: «Це дивний світ, це сумний світ, світ, сповнений жалощів, бід, скорботи; та коли Король Сміх приходить, він заставляє їх танцювати під свою дудку… Всі ми …заковані різними труднощами. …Приходять сльози і спершу дають полегкість, але потім напруження стає надто сильним, і ми зриваємося. Та ось, як сонячний промінь, являється Король Сміх, він полегшує і знімає напруження, і ми потроху повертаємося до наших щоденних турбот» [22].
Також В. Нестайко щиро вірить у неможливість нормального позаколективного існування людини («більшість людських чеснот виховується саме в колективі — і чесність, і доброта, і сміливість, і щирість» [17 С. 62]) і напрочуд достовірно й тонко передає зануреність осібного в суспільне та природну прив’язаність людини до оточення. Серед його героїв немає нікого, хто б не орієнтувався на оточення. Можливо тому нинішнім школярам, здебільшого звиклим до замкнутого внутрішнього життя, інколи далекі зорієнтовані на суспільну думку персонажі письменника. Водночас, саме ці герої дуже тонко і достовірно показують, як високі прагнення збивали підлітків у зграї та бригади так само просто, як раніше у «зірочки» чи «тимурівські команди».
Письменник зізнається, що все життя пише від руки і завжди не надто правлячи, легко, ніби переповідаючи вже знану раніше історію. Він просто розповідає читачеві сюжети, що цілком і повністю захоплюють на дану мить його самого. Тому й стилістика його тексту напрочуд прозора: немає громіздких синтаксичних конструкцій та описових зворотів, мало прикметників і часто вони сталі щодо описуваного предмета чи особи (хоча описи у Нестайка напрочуд поетичні та зримі: ранок «сонячний і лискучий, як нові черевики»), інтонація оповіді розмовна. Письменник часто напряму звертається до читача, коментуючи події чи роздумуючи «вголос» про перипетії людського життя, інколи прямо вказуючи на ті чи інші риси героїв.
В. Нестайко любить осучаснювати свої оповіді, вводячи до них чіткі ознаки часу: назви популярних книжок і фільмів (Штірліци, Фантомаси, комп’ютери тощо), натяки, зрозумілі лише в контексті часу (про Івана Шапку «в людей темних ті листи викликали повагу — «якщо чоловік пише, значить, силу має»; нещодавній вибух інтересу до родоводів «Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця лише в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького… предків не вибирають і не замовляють» тощо). Чимало в його текстах прямих біографічних запозичень (килимок із цуциками у Павлуші, про яких розповідала оповідки мама письменника тощо) та прямих перегуків із літературними творами (картина, що стає реальністю у О.Гріна і в «Таємниці Віті Зайчика», випускання в клубі пугутькала під час лекції «Виховання дітей у сім’ї» нагадує про зірвану недільну проповідь із «Тома Сойєра»; герої-типажі з «промовляючими» іменами чи прізвищами — Тимофій Гузь, мати-одиначка Катерина у «Пригодах у Гарбузянах»).
На окреме ґрунтовне дослідження заслуговує мова творів В.Нестайка, так багато у ній рідковживаних застарілих, розмовних, діалектних слів і зворотів (придибенція, загінка, упоралися, убоїще, циби, Маноцівник, «такого втру маку — тиждень чухатимешся!», «румпель» та ін.). Властиві письменникові також зіставлення української та запозиченої лексики у контексті «дитяче» — «доросле» («запальна вдача, або, як кажуть дорослі, темперамент»; «середньостатистичний — як сказав би його тато доктор економічних наук», «півники мовою вчених звуться іриси, що означає — райдуга, веселка») та яскрава індивідуалізація мовлення героїв (пані Гапка: «файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон!»; дід Варава: «анциболотники», «шминдрики, «йдіть учити вроки, екзамент на носі» тощо).
***
«Я вірю в добро… Вірю в людську порядність… У те, що у душі кожного є Господь Бог, і у кожного він свій… у кожного, якщо він чесний, порядний, добрий і співчутливий…» [8]. Ці слова Всеволода Нестайка, по суті, розкривають його творче кредо не менше, ніж часто цитовані висловлювання про «вроджений оптимізм українців». Бо саме щира дитяча віра в незборимість добра в людині та повсякчасне очікування цього добра від оточуючого і складають основу того світлого оптимізму, що ним так вирізняється творчість письменника.
І ще… Беручи в руки книжку Всеволода Зіновійовича, пам’ятаймо слова В. Костюченка: «Нестайко писав свої твори не тому, що хотів розважити, потішити, посмішити читача. Письменник — не масовик-витівник. Казковість, пригодництво, природа у творах Нестайка допомагають нам пізнати самих себе, заперечити буденність, сірість, утвердитись у добрі, чистоті, співпереживанні» [10, С. 204].
Попередня Наступна 