«Тонкий візерунок дивовижної уяви і фантазії» (продовження)
Обшир Лісового світу не обмежується Великою Галявиною та прилягаючими місцинами. Поряд існують інші світи, що можуть сприйматися як казкові. Так само й серед героїв — не лише учні, вчителі та батьки лісової школи, а й їхні колеги з лісею «Кондор», жителі знайомих читачеві Країни Сонячних Зайчиків і Зландії, інопланетяни та фантастичні істоти на кшталт Ледарила Дурундаса, чарівника Ціпи чи барабашки-Яшки тощо. Бо за В. Нестайком лісовий світ, як і звичайний, має власний казковий простір, серед персонажів якого: охоронець лісу Лісовичок Боровичок, Трататоля Сміюнець, Ледарило Дурундас та ін. Є там і свої інопланетяни (схожі до волохатих рудих шестируких мавпочок), і жителі далеких країв (дракон Жахоб’як, Умка, Жарт-Птиця та Жартик). З’являються у серіалі також уже знані читачам герої інших казкових історій В. Нестайка та широко знані казкові персонажі (кривенька качечка, Снігова Королева, Умка та ін.). Отже, можна твердити, що саме цикл про Лісову школу найповніше об’єднав художні знахідки Нестайка-казкаря та провідні ідеї, типові характери й сюжетні ходи прози письменника.
Як і в інших творах, В. Нестайко кожною пригодою циклу підводить читача до простих неминущих істин: «страшно бути боягузом, а сміливим бути — зовсім не страшно», «як скромний хороший хлопець, то так і знай — лев», «сміх — то велика сила», «дотепами, розумом треба змагатися, а не кулаками», «шануй маму» тощо.
Оповіді циклу вирізняє м’який гумор, заснований на викритті дрібних людських вад, використанні дитячих дражнилок, примовок, ігор, «промовистих» імен і назв.
Гадаю, за повнотою та силою художнього узагальнення Лісовий світ В. Нестайка нічим не поступається звіриному царству І. Франка, витвореному в «Лисові Микиті». Це так само повноцінне відображення українського суспільства художніми засобами у переломленні для дітей, але вже суспільства модернового, заснованого на сучасних соціокультурних і ментальних стереотипах, скерованого на нові цілі, сформованого іншим середовищем. Окрім того, цикл писався впродовж найбільш динамічних щодо перетворення українського суспільства десятиліть XX ст., і письменник чітко віддзеркалив ці зміни у художній трансформації образів, колізій і деталей тексту.
У 1994 р. з’являється повість-казка «Казкові пригоди Грайлика», кожна з п’яти пригод якої розкриває для малого читача певну життєву мудрість, а дорослим нагадує, що діти живуть не в заклопотаних сірих буднях, а в дивовижній країні власних вигадок, де «пригоди й подвиги не закінчуються ніколи».
Герой твору зовсім не чарівний представник «родини цікавунів», а звичайний хлопчик, якого Грайликом назвала мама, аби не плутати з татом, котрого, як і сина, звали Михайлом. Хлопчик страшенний фантазер і кожну гру перетворює на дивовижну пригоду. Так, зіткнувшись із нелицарською поведінкою однолітків у дво-рі, він одягає вишиванку (як лицарі степу — козаки) й, не дочекавшись від мами картонних лат, сідає на коника Віника, бере «спис» — лижну палицю та рушає на подвиги. Переживши чимало карколомних пригод і довівши собі та чарівній принцесі Шах-Шароні, що він мужній і добрий хлопчик, Грайлик повертається додому з твердим переконанням, що для справжнього лицаря «лати — не головне». Іншим разом Грайлик перетворює на неймовірну казкову пригоду історію появи у дворі хлопчика з небла-0гополучної родини, за карколомними подіями якої легко вгадуються буденні пригоди та перемоги звичайної дворової компанії малюків, котрі на власному досвіді переконалися, що «всі діти, поки не виросли, можуть стати людьми».
Ще одна пригода Грайлика у захоплюючій казковій формі розкриває читачеві головне правило людських взаємин: кожний має відповідати за свої вчинки. Через появу в дворі Розбишаки-Заважаки Вітька у жителів Дитландії «все, що в кому було поганого, полізло наверх» і діти перестали гратися. Спасаючи свій світ, Грайлик вирушує у подорож-«квест» країнами, котрі втілюють різні дитячі «спокуси», й зрештою з‘ясовує, що: «За кожний поганий вчинок рано чи пізно людину чекає розплата. І за кожний добрий вчинок доля віддячує…».
Бувають у Дитландії і Генеральні Асамблеї, коли малюки обговорюють щось насправді важливе, скажімо своє майбутнє. Виявилося, що всі зібралися у «видатні» та «великі» люди. І хоча Грайлик розуміє, що «хтось мусить же годувати усіх тих адміралів, екстрасенсів, королев краси і кооперативників», але й сам хоче стати космонавтом, а не робітником чи хліборобом. З мрії наперед дізнатися про майбутнє народжується чергова пригода: разом із Іваном-Сумніваном Грайлик втрапляє до Раптомандії, де хуліганисті байдикуваті гетьки ворогують із працьовитими вигадливими майстренчуками. Для дорослого читача ситуація нагадує м’яку пародію на «вічну українську проблему»: гетьки лише всіх лякають та створюють бедлам, а майстренчуки «не те що вдарити когось — словом лихим образити не можуть». Ось і чекають, щоб у країну занесло «того, хто порятує», тим часом «вигадуючи, радячись, винаходячи». Тим часом Грайликові вдається згуртувати та обнадіяти місцевих дітей, які спільними зусиллями повертають лад у країні. А сам хлопчик відкриває три секрети дивовижної Заго Маго (Загадки Майбутнього): «треба дуже-дуже бажати і не відступати від свого бажання», «докладати всіх сил, на які ти здатен», «не задумуючись робити людям добро». А ще герой переконався, що «покладатися можна тільки на себе самого». У випробуваннях сина підтримує тато, чиї слова, зрештою, визначають загальну ідею оповідей про непосидющого щиросердного Грайлика: «Людина сама не підозрює, якими можливостями наділила її природа. Треба тільки не втрачати віри й почуття гумору».
Казкова історія про звичайного хлопчика Михайлика-Грайлика — ще одне художнє нагадування доброго та мудрого казкаря насамперед дорослим, що «Дитландія — надзвичайна, чарівна, казкова країна», яку ніхто й ніколи не зможе поруйнувати чи підпорядкувати, бо «всі люди з неї вийшли. Тільки не всі усвідомлюють і пам’ятають це».
Повість-казка для молодшого шкільного віку «Чорлі» (1995) є водночас іронічною притчею про владу та долю для дорослих, які читатимуть її малюкам. Дія розгортається у захованому в горах чарівному місті-королівстві Дивограді, де завдяки подружжю чарівників королю Зоресвіту та королеві Веселині збувалися всі бажання жителів. Навіть про особисте щастя турбуватися не потрібно було, бо тут не бувало нерозділеного кохання чи зрадженої дружби. Заборонено лише бажати влади, бо у Дивограді вважають, що це — «найвище з людських бажань. І зловживати владою є найбільшим злочином». Тому кожен, хто мав владу (навіть король із королевою!), нічого не міг отримати чарами, а мусів власними силами втілювати свої бажання. З одного боку, ми бачимо втілену дитячу мрію про безпечний радісний світ, із іншого — будь-яка доросла людина розуміє, що лише «привладні» люди у цій тотально ощасливленій країні справді мають свободу та щастя, а всі ін-ші — залежні.
Неправильність незаслуженого, «спущеного з гори» задарма щастя викриває чарівний кіт Чорлі, чия поява призводить до кардинальних змін у житті Дивограда. Він народився у Забобонії, що для дуже доброго та весе-лого, але абсолютно чорного кошеняти стало справжнім нещастям: «У всьому лихому, що робили інші, звинувачували мене». Місце йому знайшлося лише у так само нещасного, позбавленого товариства Метра Бридакуса, який перетворив звичайнісінького Чарлі на чарівного Чорлі, здатного приносити невдачі. Та, на відміну від свого ображеного на весь світ злого господаря, кіт залишився веселуном і добряком, бо сонячний зайчик Терентій подарував йому жовтий бант, що зберігає у душі сонячний настрій і приховує дзеркальце, яким будь-коли можна зловити сонячний промінь і покликати друга. Чорлі певен, що все, що він робить, — лише на щастя, адже на його дрібних капостях люди вчаться переборювати труднощі та досягати мети. І якщо удачі приносять радість, то невдачі дарують досвід і навчають. У пісеньках кота автор дотепно використовує гру слів і смислів: щоб добитися удачі, треба не боятися невдачі, або — яка у людини вдача (характер), така й удача (щастя) тощо. Метр Бридакус живе лише образою та бажанням помсти. Він створив собі помічника-провокатора в особі чарівного кота. Чорлі парадоксально віддячив господареві: позбавив того причини для ненависті та злості, перетворивши на красеня.
Ще більших внутрішніх змін, завдячуючи Чорлі, зазнав Айк, такий боягузливий хлопчик, що боявся навіть попросити собі хоробрості. Подорожуючи, він стикається з низкою персонажів, у яких проглядають карикатурні натяки на діячів недалекого минулого: цар звірів Леопольд Перший — старий лев-пенсіонер зі вставною щелепою, котрий нічому не може дати лад, граф Жартон де Непосійтамвродиться та його піддані працюють лише два дні на тиждень, а весь інший час розважаються тощо. Подорожуючи з Чорлі, Айк зазнає чимало невдач, але не втрачає духу та доброго гумору, бо має легку вдачу. Тому з усіх перипетій хлопчик виходить із честю: скориставшись подібністю до чаклуна, рятує від котячої банди Льову, завдяки дружбі з Чорлі — Орландо. Власне, саме завдяки Айковій мужності, вихованій переборюванням невдач, змінився не лише він сам, а й Дивоград: спадкоємиця королівства Світана зрозуміла, що «Щастя не в тому, щоб усі бажання без жодних зусиль одразу здійснювалися… краще домагатися бажаного самому, долаючи невдачі…» і володарі перестали «ощасливлювати» підданих. Письменник так змальовує зміни, що сталися з народом: «Це вже не були, як раніше, бездумно-радісні очі безтурботно-веселих людей. То були розумні очі — очі людей, що прилучилися до істини».
Ще одна казка «Ковалі щастя, або Новорічний детектив» (2003) (збірка «Казкові пригоди і таємниці»), як зізнається автор, народилася зі спогадів про сон, що наснився йому в дитинстві після першої у житті Новорічної ялинки. Ця динамічна невеличка оповідка цікава, насамперед, символічним образом Ковалів Щастя — близнюків Тіка й Така, котрі на золотому ковадлі кують щастинки-золотинки — хвилини щастя, що «випадають» людям. Саме ці золоті хвилинки вкладає Дід Мороз дітям у подарунки, а всілякі злі сили (чаклун Зландій і його підручний Посіпака, відьма Свистуха) намагаються викрасти їх собі. Діє тут також знайомий із інших казок старий мудрий пес-детектив Бровко Барбосович.
У 2005 р. вийшла у світ «правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів» «Чарівні окуляри», головні герої якої Вася Богданець і Ромка Черняк, та сама типова для В. Нестайка пара друзів-антагоністів: недоладного «рудоголового сонечка» з легким характером і удачливого «справжнього халамидника». До хлопців потрапляють чарівні окуляри, що «показують», кому потрібна допомога. Та скористатися ними можна лише для справи. Завдяки окулярам друзі знайомляться з колишньою акторкою, а нині чарівницею Маргаритою Степанівною та її чоловіком-фокусником Рудольфом Андрійовичем. А намагання знайти окулярам «роботу» приводить їх до майстерні реставратора Георгія Васильовича. Та головне, окуляри «показують» риси та вади їхніх власних характерів і примушують «вилюднювати».
Відомі з інших казок і повістей письменника образи та ідеї набувають у творі нового звучання. Так, розповівши Віті про Ковалів щастя, Дід Мороз додає, що людина й сама може подарувати іншому ті найщасливіші хвилинки, зробивши «добро таємно, так, щоб він не знав хто це йому зробив», а весь рік буде щасливим, якщо зробити такий подарунок до Нового року. Історія з Рудиком Руденком знову приводить читачів до Рудограду, де відбувається вистава-суд над Ромкою, котрий любить дражнитися.
Та і в щоденному житті хлопців трапляється чимало небезпек і пригод. Скажімо, Ромка, батьки-бізнесмени якого накупили синові найкращої апаратури, буквально «був поглинутий» телевізором, зовсім нічого не читаючи, втратив уяву та фантазію. І лише книголюб і фантазер Їжачок зміг не лише спасти друга із небезпечного заекрання, а й перевиховати Телебабу Ягу. А ще кожен із хлопчиків стикається з першим почуттям. Але коли Віті випало порадувати діда Грицька, котрий упродовж життя пам’ятав своє перше кохання — випадкову знайому Кіру, але так і не дізнався, що вона написала йому на згадку, то Ромі «впала у вічі» яскрава нахабна красунечка Анжеліка, котра виявилася звичайною Ганнусею і насміялася з нього.
Зрештою, друзі зустрічають українського Пітера Пена — Козачка Ґульку з роду Мамаїв, котрий назавжди залишився хлопчиком, щоб захищати скривджених дітей «Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». Востаннє герої використовують ча-рівні окуляри, виявивши все те найкраще, чому вони їх навчили: хлопці віддають казкові можливості Любочці, аби повернути дівчинці зір. Так казка робить із дітьми найбільше диво — перетворює їх на Людей.
Остання на сьогодні повість-казка В. Нестайка «Дивовижні пригоди незвичайної принцеси» вийшла в світ 2010 р. у яскраво-модерновому оформленні О. Воронкова. Це дуже динамічна, написана в стилі «кліпа» розповідь про сучасну казкову «принцесу».
Іванна має хлоп’ячу вдачу й тікає з дому, шукаючи пригод. У мандрівці-«квесті» героїні стрічаються Мудрець Розуман, фея Книжана та Баба Яга, витівник Лесик Веселесик і Андрійко Фантазер, лютий Каркарон і красень Орландо. Завдяки власній наполегливості та «силою краси» принцесі вдається перетворити сповнене бойовиків і марноти Телебабаченя на Казкове Телебачення, де знайшлося місце і казкам, і цирковим виставам, і пізнавальним програмам для дітей. А ще вона дістається до Орландії та знаходить не лише чарівну квітку Жожину-Веселину, що спонукає людей на добрі вчинки, а й своє кохання та сенс життя — робити світ кращим власними силами.
Завершуючи розповідь про казкові повісті В. Нестайка, хочеться повторити слова, сказані щодо них В.Костюченком: «Це — Нестайкові своєрідні питання суспільству, покритому мороком тоталітарної демагогії та фальші» [10, С. 204]. Тому й нині читач має не лише отримувати заряд радості та добра, яким щедро ділиться з ним письменник, а й намагатися дати відповідь на ті складні питання, які він ставить.
Попередня Наступна 