Мені пощастило народитися в дуже гарному місці — на Хуторі між селами Левковом та Калинівкою, що поблизу Житомира. То був важкий 1945 рік — напівголодний і сумний, бо майже всіх чоловіків з навколишніх сіл забрала війна з німецькими загарбниками. На Хуторі нас було четверо дітей — Гриць, Галя, Настя і я. І тільки-но зіп’ялися на ноги, вже пасли корівок у яру на долині, а я ще мала щастя доглядати кролів. Мама, Ольга Семенівна, ходила в колгосп на роботу, тато, Антон Макарович, працював пожежником у Житомирі. Старші сестри Ніна і Тетяна ходили до школи. Всі мали заняття. А ми, діти, в яру розкошували. Купалися в ставку, ковзалися на м’якому зеленому моху у греблі, плескалися у чистісінькій річечці Вільшанці, ловили кошелями пічкурів для своїх котів, їли смачнючі пагінці із сосни, які заміняли нам цукерки, нюхали квіти, бо рвати у букети їх шкодували, грали у квача на вільшинах, бо на землі було нецікаво… А тут — скачеш по деревах, як вивірка… Словом, справ було, хоч відбавляй…
Через сім років пішла до першого класу Левківської школи. Першою вчителькою була Ганна Іванівна Бігула. Тільки но я вивчилась читати, відразу пішла до бібліотеки. З того часу бібліотеки стали для мене чи не найкращим місцем на землі. А до четвертого класу я вже ходила до Житомирської школи № 19, а закінчувала середню — № 30. Улюбленою вчителькою з української мови та літератури була Олена Євгенівна Кудрицька. Уроки літератури я любила найбільше. Писала етюди, замальовки природи. І перший етюд прозвучав на Українському радіо. Адже мала велику мрію — стати журналістом.
Важко було влитися в новий колектив, а особливо я тужила за своїм яром. Проте у Житомирі жила теж на околиці, пасла свою корову, яку привели разом з мамою з Хутора. У бібліотеці школи було багато книжок, так що життя продовжувалось. Нові друзі, нові враження. Про підлітковий вік і юність згадую з великою теплотою.
У школі я здобула професію ткалі, бо проходила практику на Житомирському льонокомбінаті. Після закінчення школи прийшла працювати на це підприємство і разом з тим стала студенткою-заочницею факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. А в 1965 році на льонокомбінаті відкрилась редакція багатотиражки «Текстильник Полісся» й редакція радіомовлення, і я почала там працювати. У 1970 році отримала диплом, маючи двох синів-близнят Руслана і Анатолія, через чотири роки народився Сашко.
Писати почала вже маючи трьох синів, і вийшло це зовсім випадково. До цього писала журналістські матеріали, друкувалась в республіканській пресі, та жодного «дорослого» вірша не написала. Ніколи.
Якось напровесні пішла на базар і побачила дівчинку-підлітка, яка продавала цілий кошик квітів.
— Як тебе звати? — підійшла до дівчинки.
— Надійка, — почула відповідь.
— А тобі не шкода було їх рвати?
Дівчинка подивилась на мене і нічого не відповіла. А я довго думала, як розповісти діткам, що лісові квіти довго не стоять у воді, що ліс без них сумний і похмурий. І написала першу у житті казку, яка називалась «Подарунок». Мішок розв’язався. Я з подивом зрозуміла, що можу писати для діток навіть вірші. А тут ще від обласної організації Спілки письменників поїхала на семінар початкуючих літераторів в галузі дитячої літератури. І потрапила під крило відомої письменниці Марії Аркадіївни Пригари. Незабутні враження! Адже познайомилась з молодими талантами — Анатолієм Костецьким, Оксаною Сенатович, Вірою Багіровою, Іриною Прокопенко… Було що слухати і було у кого вчитися.
У 1983 році у видавництві «Веселка» вийшла моя перша книжечка казок «Подарунок». Через чотири роки у цьому ж видавництві вийшли «Павучкові рушнички». Казки, вірші, небилиці, загадки почали друкувати журнали «Малятко», «Барвінок», «Дошкільне виховання», «Пізнайко», «Жінка», «Березіль», «Дніпро» та інші. Більше двох сотень казок прозвучало у «Вечірній колисанці» на Українському радіо… І книги. Їх тепер у мене більше ста. Надруковані у київських видавництвах «Веселка», «Лелека», тернопільських — «Підручники та посібники», «Мальва», «Навчальна книга «Богдан», житомирських — «Рута», «Колорит» та інших.
Я є лауреатом кількох літературних премій: імені Наталії Забіли журналу «Малятко», Житомирської обласної літературної премії «Дідусева казка», фундатором якої є письменник Василь Дацюк та його онуки Олексій, Дарина, Юрій, Богдан та Роман. А в нинішньому році порадувала звістка про присудження премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, твори якої дуже шаную і люблю, і пишаюся тим, що народилася геніальна поетеса на Житомирщині, у славному Звягелі — нинішньому Новоград-Волинському. І ще рада, що премія присуджена за мої три читанки, а всього їх маю п’ять: «Подарунок», «Жайвір», «Сонячна країна — моя Україна», «Усміхнений сонях» і «Перлинка». Перші дві є у кожній шкільній та дитсадівській бібліотеці нашої області, бо видані адміністрацією як соціально значимі.
Мене часто запрошують на виступи до діток в школи, дитячі садки. Тісно співпрацюю із чудовим колективом нашої обласної бібліотеки для дітей, яку очолює відмінний фахівець Ольга Лепілкіна. Саме вони дали мені рекомендацію на отримання премії імені Лесі Українки. Тому вважаю, що премія належить і їм.
А що попереду? Так сталося, що досить у поважному віці почала малювати. І перша моя виставка відбулася саме в обласній дитячій бібліотеці. Проте з літературою для діток не прощаюсь. Бо це — моє життя, без якого себе і не мислю.
М. Пономаренко
До того, що написала письменниця про своє життя та творчість потрібно додати, що Марія Антонівна Пономаренко працює в різних літературних жанрах. Крім казок та віршів вона пише віршовані п’єси для дітей. Яскраве підтвердження цього — вистави за її творами «Весела квампанія», «Котигорошко, або Казка про добро», «Операція-ситуація», «Новорічна казка, або зустріч з Дідом Морозом». Усі вони з успіхом ідуть у Житомирському академічному театрі ляльок. А якщо ти любиш музику, то і у такому випадку письменниця може тобі допомогти. Адже вона плідно працює з композитором І. Островерхим. Разом із ним Марією Антонівною створено сотні пісень, дитячу оперу «Іменини кози Мокрини», музичні казки «Зарядка для сина», «В ліс прийшла красуня Осінь», «Намисто для тітки Сойки», «Котить заєць капустину» та інші.
Вона також є лауреатом премії Джорджа Сороса за посібник «Школа професора Маківки», а за казку «День народження Чіпа» письменницю було нагороджено премією Юрія Шкрумеляка від журналу «Дзвіночок». У 2009 році Житомирською обласною організацією Національної спілки письменників України Марії Антонівні Пономаренко було присуджено премію «Дідусева казка». Вірші поетеси часто звучать на радіо, вона постійно зустрічається з твоїми ровесниками у бібліотеках, дитячих садках, школах.