Чари слова: літературна творчість
І знаю я: є чари в тихім слові,
Не продзвенить воно даремно в світі…
Борис Грінченко
Починаючи з 80-х pp. XIX ст. його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи» (1895 р.), «Хвилини» (1903 р.) та інші. Вийшли з під пера поеми: «Смерть отаманова» (1888), «Лесь, преславний гайдамака» (1900), «Матільда Аграманте» (1897); створив 77 байок і упорядкував їх у збірку «Байки» (1911). Найбільш талановито виявив себе у прозі. Борис Дмитрович написав чимало оповідань, чотири великі повісті: «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901).
У жанрі малої прози розповідається про складне та занедбане становище тогочасної школи («Украла», «Екзамен», «Непокірний»), про знедолене дитинство («Каторжна», «Сестриця Галя», «Ксеня», «Дзвоник»), показано життя дітей сільської бідноти («Без хліба», «Кавуни»), доступно й зрозуміло для дітей змальовано історичні події в оповіданні «Олеся».
Розуміючи важливість казки в дитячому вихованні, створює віршовані оповідання та віршовані казки. Сюжети для цих творів брав із народних джерел. Так, у 1894 році з’явилася «Книга казок віршем». Збірка мала велику популярність серед дітей, про що свідчить кількість її перевидань.
Публікуються п’єси Б. Грінченка «Лісні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901).
Головним змістом і смислом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у газеті «Буковина» в 1892-1893 роках, Б. Грінченко робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно аналізує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література.
Крім того, Б Грінченко провадив значну видавничу діяльність. Він розгорнув справді героїчну боротьбу з царською цензурою за створення книг для народного читання. Особливо широко розгортає він цю роботу в Чернігові, де організовує єдине в той час в Україні народне видавництво. Відомо, як важко було друкувати книжки для українського читача в царській Росії, оскільки панувала заборона на україномовні книжки, а з 1895 року – спеціально на дитячу книжку.
З 1894 по 1902 рік Б. Грінченко видав біля 50 книжок для народу, серед них оповідання М. Коцюбинського («Ялинка», «Харитя», «П’ятизлотник»), одну з кращих збірок П. Грабовського «Кобза», в тому числі і власні твори, а також ряд збірок українського фольклору, кілька науково-популярних брошур.
Б. Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899), «З вуст народу» (1900), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901).
У 1902 році, переїхавши до Києва, письменник разом із дружиною Марією Загірною працює над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909), який містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття. Цю визначну роботу було відзначено Російською Імператорською Академією Наук — удостоєно другої премії М. І. Костомарова.
У 1905 році Грінченко укладає збірник «Червона квітка», виданий Іваном Франком у Львові. Оригінальні поезії і переклади в ньому мають високе громадське звучання. Через рік Грінченко упорядкував і видав збірник «Досвітні огні», який відкривався однойменною поезією Лесі Українки.
Багато зроблено перекладів творів зарубіжної класики. Перекладав твори Фридріха Шиллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, Едмондо де Амічіса та ін.
А також Б. Грінченко був активним дописувачем критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря». Свої зведені праці з поточної бібліографії він публікував під назвою «Новості української літератури» і «Нові українські книжки» під псевдонімами В. Чайненко і В. Вільхівський. Це були інформаційно-бібліографічні повідомлення з побіжними оцінками видань, або збірники рецензій. Такий зведений матеріал бібліограф подав за 1886 та 1889 рр. У 1890-і роки він вміщував в «Зорі» окремі рецензії, іноді оцінював і львівські книжки. Б. Грінченко вимагав від редакції «Зорі» систематичної роботи в галузі поточної бібліографічної інформації, вказував на недостатнє рецензування продукції галицьких друкарень, пропуски окремих творів, висловлювався за публікацію оглядів щомісячних періодичних видань.
Особливою увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання. Він присвятив їй спеціальну статтю «Популярні книжки», нерідко робив відгуки на новинки цієї літератури.
У 1911-1913 роках Марія Грінченко видавала бібліотечну серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко». У Києві побачила світ книга італійського письменника Едмондо де Амічіса «Серце» з написом «Пам’яті внука нашого Волі Грінченка, присвячуємо цей переклад. Б. та М. Грінченки».
Борис Грінченко разом із дружиною збирали книги. Їхня бібліотека налічувала більше шести тисяч книг переважно наукового змісту. На її основі створено першу публічну бібліотеку (тепер це Наукова бібліотека України імені В. Вернадського).
