Початок переможної ходи
Отака, здавалося б, звичайна біографія письменника, в якій, на перший погляд, не було нічого незвичайного. Але воно було. Прославився Алан Маршалл, коли було опубліковано його автобіографічну трилогію «Я вмію стрибати через калюжі», «Це трава», «В серці моєму». А сам письменник вважав, що повість 
«Я вмію стрибати через калюжі» (пер. з англ. М. Пінчевського ; мал. Л. Левчишина. — К. : Веселка, 1979. — 164 с. : ілюстр.) є його найкращим твором. Хіба тебе, любий читачу, може здивувати така назва? Мабуть, ні. Ти перестрибуєш через калюжі, не помічаючи цього. Але головний герой цієї повісті, майбутній письменник Алан Маршалл, навчився цьому ціною неймовірних зусиль. Він був третьою дитиною в сім’ї. Старшими були сестри Мері та Джейн. Народився він міцним та здоровим хлопчиком. І батько, Тед, об’їждчик коней, хотів, щоб його син став добрим мисливцем і бігуном, щоб перемагав на змаганнях з бігу. Та не так сталося, як гадалося. У шість років хлопчик захворів на поліомієліт (дитячий параліч). Хвороба дала ускладнення — йому паралізувало ноги. Але батьки Алана були впевнені, що, не дивлячись ні на що, їхній син народжений для щастя. Хвороба зігнула хлопцеві ноги у колінах. Щоб допомогти синові, батьки поклали Алана у лікарню. Уяви собі фізичні страждання та душевний біль дитини, яку, безпомічну, одну мама залишає у лікарні. Ось як про це згадує письменник у повісті: «…раптом вона квапливо поцілувала й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. Я не міг навіть припустити, що вона йде з власної волі. Мені здавалося, що її змусило до цього щось несподіване й жахливе, щось таке, проти чого вона була безсила. Я не гукав їй услід, не благав її повернутися, хоч мені дуже хотілося закричати. Я дивився, як вона йде, і не міг її зупинити!». Після лікування одна нога у хлопчика стала «погана», він її зовсім не відчував, а на другу міг трохи спиратися, коли пересувався на милицях. Хоча, перш ніж Алан навчився з їхньою допомогою добре ходити, багато разів падав, набивав собі незчисленну кількість синців та гуль. Але він не просто навчився ходити, а зумів виробити різні стилі тієї ходи. Називаючи їх, на кшталт кінської, залежно від швидкості, алюрами: крок, клус, галоп і кар’єр. Бо добре на цьому знався. Не зважаючи на біль, неспроможність рухатись як усі, хлопчик не плакав. Він сприймав життя так, як і до хвороби — по-дитячому радісно і з відкритою душею. Алан любив землю, трави і птахів. Він жив у Тураллі, австралійському буші. Навкруг росли високі евкаліпти, папороть, буйні трави, де мешкало безліч зайців, кролів, кенгуру та інших тварин. І вдома у Маршаллів також жило багато тварин — папуга Пет, опосум Том, собака Мег, кінь Принц, кішка з кошенятами. Хлопчина їх усіх любив і доглядав за ними. Навіть, часом у школі Алан виходив з класу, щоб помилуватися чудовим краєвидом гори Тураллі і послухати, як цокотять сороки.
Йому хотілося бути собакою дінго чи іншою, щоб пересуватися, як вони, вдихати аромати землі, запахи кролів і кенгуру. Життєрадісність хлопчини, бажання вчитися, дізнаватися про щось нове не могли у ньому знищити жорстокі по суті, методи викладання, які у той час застосовувалися у школі. За провини учителі били дітей ременем чи кийком по руках. І коли діставалося Аланові, у нього деякий час терпли і не згинались пальці. Іншим дітям це не дуже вадило, а для Алана створювало чергові труднощі. Адже через це він не міг тримати милиці і пересуватися. Але мужній хлопчина ніколи не ховав руки під парту, коли над ним здіймався кийок. Він лише мріяв його розтрощити. «Світ дійсності гартував мене; в світі мрій я випробовував свій гарт», — згадує письменник у книжці.
Коли Алана вперше назвали калікою, він раз і назавжди вирішив: «хай для інших людей каліцтво — непоправне лихо, а для мене воно — ніщо». Тому то хлопчина прагнув бути на одному рівні з іншими дітьми. Хотів, щоб його штовхали, з ним билися. Хоча б палицями, які можна тримати у руках. І згодом, маючи лагідну вдачу, став забіякою (щоправда, більше на словах). Доводив усім, що йому не потрібні поблажливість, жаль і співчуття. І в цьому Алана дуже підтримали батьки. Тато, людина не дуже освічена, але з великим природним тактом, мав інтуїцію справжнього педагога. Він так навчав сина: «Коли ти дивитимешся на інших, то намагайся разом з ними битися, бігати, змагатися, мчати верхи і горланити. А про ноги свої забудь і не думай. Принаймні я відтепер про них не думатиму». Та і матуся мало звертала увагу на синове каліцтво. Ніколи не плакала від жалю до своєї дитини, в усякому разі Алан цього не бачив. Не стримувала його бажання робите те, що робили Аланові друзі і що хотів робити син. Підтримувала його безтурботний дитячий світ, в якому не було місця жалості та смутку. Відпускала його ловити зайців та кролів. А одного разу батьки дозволили сину пожити кілька днів з лісорубами у лісі. Подібним чином ставилася до Алана місіс Кармайкл, мама Джо, найкращого друга Алана. Вона не помічала його понівечених ніг. Завжди дивилася Аланові в очі: «Збігай-но приведи Джо, — казала вона», а з отими кролями і отим полюванням ви з Джо добігаєтеся, що з вас залишаться самі кістки».
Алан жив не на асфальті, навкруг були горбики і трави, що чинили милицям неабиякий опір. Але хлопець разом з друзями полював на кроликів, ходив на риболовлю. А одного разу йому дуже захотілося дізнатися, що там, на самому дні кратера гори Тураллі. І Алан таки спустився в кратер. Вірніше, скотився, обдерши до крові руки й коліна. Це рішення йому далося дуже непросто. Він розумів, що треба буде видиратися нагору. Тому, зовсім не відчуваючи себе безпорадним, спрямовував всю свою злість проти Іншого Хлопця, свого двійника, що завжди жив у ньому після хвороби. Той двійник був кволим, плаксивим і боягузливим, весь час стримував Алана. Алан з ним сперечався «…зрештою відштовхував його і йшов своїм шляхом. Він був невіддільний від мене, — пише письменник, — і шкутильгав на милицях. Я ходив окремо від нього, здоровими і дужими ногами». У кратері друзям було трохи моторошно. Уже сутеніло. Їм здавалося, що краї круглої вершини звузяться і назавжди затулять небо. Та і Джо з Енді поспішали. І коли Алан, після чергової відстані, подоланої угору повзком, відсапуючись, відпочивав, не жаліли друга, а мовчки чекали, коли він відпочине і поповзе далі. Згодом батьки купили Аланові коляску, щоб він швидше і легше пересувався. Зумів Алан навчитися плавати краще за інших дітей. А ще він мріяв їздити верхи на поні. І таки ж навчився. Хоча цю мрію не підтримував навіть його батько, найкращий вершник. Бо знав, що під час їзди боки коня треба стискати ногами. А хворі Аланові ноги цього робити не зможуть. Батько Алана завжди мав рацію. Але цього разу він уперше помилився. Бо його затятий син по-своєму, як зміг, але таки навчився їздити верхи на поні. Цим він здолав чергову вершину і довів усім, а впершу чергу собі, що він звичайний, такий як усі. Джо, вірний товариш Алана, вважав, що тому просто таланило. Але кожна сторінка книжки переконує, що якби Алан сидів у візку, плакав, на всіх і на все ображався, то не мав би і талану. Натомість, він без кінця падав, набивав синці і гулі, до крові обдирав руки і коліна, терпів біль, але прагнув бути самостійним, таким як усі. Алан зовсім не думав про милиці. А думав про те, що вивчаючи бухгалтерію, буде вчащати до великої бібліотеки, щоб навчитися писати книжки і досягти усього, до чого прагнув. Бо, як казав його батько, «…будь-яку перешкоду можна здолати. Як не в один спосіб, то в інший».
Цікавим є стиль повісті. Частина її розділів написані не як продовження сюжету, а як окремі розповіді про чергові перемоги головного героя над своєю безпомічністю. Тому книжка сприймається дуже переконливо.
Попередня Наступна 