Війна в історіях і обличчях: у проєкті «Покоління незалежних» – український фотохудожник Валентин Кузан
Чому важливо документувати війну не лише цифрами, а й людськими історіями? Як війна змінює обличчя та погляди людей? Чи змінилася портретна зйомка з початком війни? Про досвід військового фотографа розповів читачам бібліотеки у проєкті «Покоління незалежних» український фотограф Валентин Кузан. До повномасштабного вторгнення рашистів в Україну працював в Асоціації професійних фотографів України Ukrainian Association of Professional Photographers, у 2023-2025 роках – фотокореспондент прес-служби у складі славетної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У лютому 2025 року повернувся до цивільного життя.
Фотографії – це документи війни. Фотороботи Валентина Кузана – це документування подій, злочинів ворогів, а також звитяжності українців, життєвих історій, облич, болю, страждань, терпіння… А ще – це свідчення про любов українців до життя, своєї родини, Батьківщини; свідчення віри в людей, правду, перемогу добра над злом.
За кожною світлиною, яку зробив Валентин Кузан на фронті, – історія, доля, емоції, надії, сподівання…
Коментарі фотографій, зроблених на фронті (Бахмут, Курахове, Вугледар, Курахівська ТЕС, Херсон, Слов’янськ), були наповнені не тільки спогадами фотохудожника про конкретні ситуації і людей, а й роздумами про війну, звитягу українських захисників.
Ліна Костенко сказала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Можна сказати й так: нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає пам’ять. Їхню генетичну пам’ять про їхнє коріння, їхню історію, їхню мову…
У людини залишається стільки сили, скільки залишається у неї любові, скільки залишається в неї пам’яті. Неможливо втратити пам’ять про дім, батьків, тих, кого любиш, про те, що дороге твоєму серцю. Ніхто не зможе забрати у нас тих, кого ми любимо. Не можна забрати нашу пам’ять. Це просто неможливо.
Дякуємо, пане Валентине, що творите і зберігаєте пам’ять про українців і для українців.
