Сила чистого голосу

Сила чистого голосу

У своєму «Щоденнику» В. Малик зазначав: «Усі свої найголовніші твори я писав з однією метою — виправити духовний хребет нашого народу». Саме ці слова спливають на думку, коли берешся аналізувати доробок видатного, багато в чому знакового для української літератури для дітей, все ще не досить знаного українського письменника Володимира Рутківського. Кожен його твір, від перших поетичних спроб і до потужної історичної романістики останніх років, так чи інакше ламає внутрішні затори, нищить стереотипи в людській душі. І робить це напрочуд тонко, майстерно та виважено, бо йдеться про душу найчутливішу — дитячу. Та до цього часу творчість письменника залишається недослідженою цариною, скупо поміченою окремими поверховими критичними заувагами. І це попри те, що сам автор раз пораз самотужки розорює ніким до нього не займані історичні пласти та виводить їх перед очі наших дітей ясною плодючою нивою, що кожна з написаних ним книжок дає матеріал для глибоких естетичних та етичних узагальнень, історичних і культурологічних екскурсів, що сам письменник невтомно популяризує літературу для дітей, уперто борючись за збереження її кращих традицій та високого мистецького рівня.

Гадаю, сталося так через узвичаєні вже в Україні загальну байдужість і неповагу до дитячої книжки, натомість у ґрунтовній науці й критиці обійденими залишаються навіть знакові, визначальні для цілих поколінь явища з царини книговидання для дітей.

«… дитячі письменники мов ті русалки: існуємо доти,
доки в нас вірять»

Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 р. в с. Хрестителеве Чорнобаївського району на Черкащині у родині вчителів. Ріс, як сам зазначав: «звичайним «окупаційним» хлопчиком, як і всі українські дітлахи, чиї батьки пішли на війну» . Та на відміну від багатьох, у його дитинстві були не лише воєнне лихоліття, краса землі чи радість добре зробленої роботи, а й таїна старезної книжкової шафи посеред шкільного коридору, звідки тихцем цупилося все, що пролазило у таємну діру — від Маяковського до німецькомовних ілюстрованих видань, від «Шхуни «Колумб» М. Трублаїні до грубого тому казок усього світу про відьом, що його Володя з Вітьком (брат письменника — Н. М.) «вилучили» зі шкільного обігу та зачитали до дірок» . Був Шевченко, виспіваний мамою та стократ перечитаний уголос. Був козацький давній рід, посталий у рисах мовчазного могутнього материного батька, котрий невпинно трудився, не полишав Бога та знався зі «своїми» партизанами. Була й бунтівна польська батьківська кров, що так ясно проступала у хлопцеві вродженим гонором і затятою вимогливістю до себе та світу.

Про все те, про себе малого та про схарапуджений війною світ довкола Володимир Григорович розповів згодом у щемкій «дитячій сповіді перед дорослими, які так нічому й не навчилися» «Потерчата» (2008), котра по праву посіла місце поряд з такими перлинами української автобіографічної класики, як «Зачарована Десна» О. Довженка, «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха, «Климко» та «Вогник далеко в степу» Гр. Тютюнника.

Середню освіту Володимир Григорович здобував у Богодухівській, а згодом — Великобурімській середній школі того ж Чорнобаївського району. Саме тоді хлопець відкрив у собі нахил і здібності до історичного пошуку, котрі не полишають письменника й досі, спонукаючи не просто писати цікаві історичні твори для дітей, а й відкривати ніким до нього ще не описані, інколи й не досліджені періоди вітчизняної історії. Становленню інтересу до українських старожитностей сприяло те, що шкільний гурток, старостою якого був Володимир, відкрив у своєму селі найдавніше на той час поселення в Україні . Та вступити на омріяне археологічне відділення Київського університету обдарованому амбіційному юнакові не вдалося. Обурений діями приймальної комісій, хлопець вирішив назавжди порвати з гуманітаристикою й наступного року став студентом Одеського інституту харчової холодильної промисловості, а за два роки по тому перевівся до Одеського політеху.

Тогочасна Одеса була містом іронічно-розважливим і толерантним, тут панував культ жінки, а українська мова звучала на вулицях так само роздоло, як російська чи єврейська. Та головне, в Одесі було море, котрого Володимир ніколи досі не бачив, і особлива, не відома іншим українським містам, розкута й, водночас, вимоглива творча атмосфера. Саме зі звивистих багатоликих і гамірних одеських вуличок прийшли у його твори романтично-зухвалі насмішкуваті типажі та щира відкритість до всякої людини, якщо вона Людина.

У 1959 р. Володимир Рутківський вперше виніс на суд читачів свою поезію, і невдовзі вже був визнаним початкуючим автором із багатообіцяючим майбутнім: до його творчості схвально поставилися Павло Тичина та Олесь Гончар. На 5-й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві (1968) він гідно представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем. Та замість писати про «буремні будні будівництва комунізму», талановитий щирий юнак порушує у першій своїй збірці «Краплини сонця» (1966) болючі питання пошуку себе молодою людиною, прагне висповідати душу в слові. Як наслідок, ім’я Володимира Рутківського втрапляє у перелік «ідейно незрілих авторів» і наступна збірка «Плоти» (1968) вилучається з книгарень і бібліотек, інша — «Експромт» (1970) викреслюється з тематичних планів видавництва «Маяк», а збірки «Повітря на двох» (1973) і «Рівновага» (1977) зазнають такого редагування, що ледь нагадують первісний авторський текст… Але й за таких умов критики не могли не помітити, що для поета «природний стан — це пошук, це сумнів, що є рушієм на шляхах віднайдення істини» , що Володимир Рутківський умієговорити про драматичні конфлікти часу «з благородною стриманістю» та «зберігає свою незаплямованість, хоч навкруги — немало бруду»

На той час Володимир Григорович працював уже в Одеському телерадіокомітеті. Оскільки й тут він відстоював проукраїнські й, зрештою, просто порядні людські позиції, то ситуація загострилася настільки , що прихильний до Рутківського Борис Олійник, рятуючи молодого поета від неминучих переслідувань і гонінь, посприяв його вступові у 1973 р. на дворічні Вищі літературні курси в Москві. Саме в столиці, в атмосфері «дозволеного вільнодумства», серед багатонаціональної творчої молоді та зібраних з усіх усюд кращих академічних мозків Союзу, юнак уперше пізнав, що таке насправді високохудожній текст і естетична довершеність, взяв у руки твори Булгакова та Мандельштама, почув про мужність Семенка і про плеяду великих схоронених в архівах українських письменників. А головне, російські класики (В. Шукшин, В. Астаф’єв, В. Распутін), можливо, в силу більшої наданої державою свободи, а можливо тому, що не пережили «розстріляного відродження», були значно відкритіші за українських й ставили собі за зразок навіть не попередників чи лауреатів, а кращі здобутки літератури світової, не маючи й найменшого сумніву, що можуть суперничати не лише один із одним, а й з Б. Брехтом чи П. Меріме. Саме там, у Москві, Володимир Рутківський уперше спробував себе в прозі для дітей (повість «Ганнуся») та на все життя взяв за правило просту й так не властиву українській літературі думку, що рівнятися слід на найкращих у світі, а не на тих, кого сьогодні друкують у найближчому видавництві. Письменник й досі певен, що «крім нас (йдеться про українських письменників, які пишуть для дітей — Н. М.), у світовій літературі є Толкієн, Мілн, Роулінг, Ліндгрен… Ми повинні на друзки розбитися, але не осоромитися перед ними»

Доля прозових книжок Володимира Рутківського для дітей в Україні виявилася такою ж складною, як і доля його поетичного доробку. «Ганнуся» видалася «підозрілою», зважаючи на «неприпустиму» ідею щирої дружби між дорослим чоловіком і дівчинкою, а «Бухтик з тихого затону» — взагалі небезпечною «чортівнею», що стоїть на шляху успішної боротьби «всього українського народу» з релігією… Подібна ситуація могла б сприйматися нині як прикрий виняток. Та навіть у 90-х роках уже минулого століття, працюючи в школі, я не змогла знайти серед наочності з української мови ЖОДНОЇ, де б не йшлося про партію, Леніна чи соціалістичне будівництво. І це в час, коли російськомовне шкільництво вибухало все новими ідеями вчителів-новаторів, а посібники рясніли нововведеними текстами! Але у 70-х роках XX ст. в Україні просто не могло бути редактора, спроможного адекватно сприйняти, належно поцінувати та відстояти відкриту, розкуту та новаторську за ідеєю і формою прозу Рутківського для дітей. Вона жодним чином не «ставала» ні в задекларовану державою виховну концепцію щодо україномовної аудиторії, ні в нав’язувану ідеологічну схему.

Натомість в Росії (власне, на теренах усього російськомовного обширу), ці твори перекладені автором, не лише були надруковані, а й дотепер залишаються серед кращих, запитуваних і пошанованих. «Аннушку» (1977) було названо достойною спадкоємицею «Блакитної чашки» А. Гайдара, а «Бухтик из тихой заводи» (1981) визнаний однією з кращих казкових повістей 12 п’ятирічки. «Рецензенти відзначали глибоке проникнення в тему, легкість та доступність викладу і особливий, притаманний лише В. Г. Рутківському, гумор»

Лише написавши у 1981 р. книжку про колектив Одеського заводу прецизійних верстатів, про яку позитивно відгукнувся на нараді «вгорі» один із міністрів, Володимир Рутківський зміг повернутися до нормальної письменницької праці на Батьківщині. Його обрали відповідальним секретарем Одеської письменницької організації, без купюр вийшла поетична збірка «Знак глибини» (1987). Але за появу первісних україномовних варіантів повістей для дітей довелося вести справжню війну з тодішнім керівництвом «Веселки», що поривалося «перекласти» твори «всесоюзного значення» українською. Зрештою багатостраждальні «Ганнуся», об’єднана з повістю-продовженням «Намети над річкою» в книжці «Канікули у Воронівці» (1989) та «Бухтик з тихого затону», виданий під однією обкладинкою з іншою казковою повістю «Гості на мітлі» (1988) таки дійшли до українського читача.

Як тільки з’явилася найменша можливість, Володимир Рутківський взявся за свій давній задум — довести дітям, що історія їхнього народу нічим не поступається історіям інших народів. Так на сторінках журналу «Однокласник» у 1991 р. з’являється повість «Сторожова застава», удостоєна премії ім. М. Трублаїні, а в 2002 р. — літературної премії імені Лесі Українки. Згодом, у 1995 р., там само друкують скорочений варіант роману «Джури козака Швайки». У 2004 р. у видавництві «Зелений пес» побачила світ улюблениця автора — трилогія «Сині води». А 2007 р. українське видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видало повний текст «Джур…». У цьому ж видавництві у 2009 році вийшло їхнє продовження — «Козаки-характерники», а сам автор зараз працює над новою серією пригодницьких повістей.

«Вміння повернутися в дитинство. Навіть, коли воно вже
не твоє…»

Володимир Григорович Рутківський належить до того непростого покоління, чиє дитинство ввібрало в себе запахи воєнних згарищ і смак солдатського хліба, покоління, котре змалку вчили мовчати, хилити голову та працювати, яке мало зрозуміти, що краще до віку не знати, про що шепчуться по закутках дорослі, і голосно кричати на політінформації передовиці з газет. Покоління, якому слід було щиро вірити в правду, проголошену «брехунцем» на сільраді, навіть якщо почуте суперечило здоровому глузду. Можливо, саме тому «діти війни» привнесли в мистецьке тло України болючу невимовну потребу вічних прозорих істин, правдивого й простого в своїй глибині слова, барвистого вигадливого світу фантазії та переможних світлих пригод, що їх так і не вдалося зазнати в дитинстві. Всеволод Нестайко й Віктор Близнець, Григір Тютюнник і Микола Вінграновський, Володимир Малик, Віктор Кава, Володимир Рутківський — плеяда трагічних усміхнених фантазерів, неперевершених поетів буденності, нагло виломлених війною зі світу дитинства й тому до скону сповнених його ідеалами.

На тлі свого покоління Володимир Рутківський вирізняється лише йому притаманною абсолютною вкоріненістю у «свій» світ, коли весь обшир буття, аж до Божої всеохопності включно, вільно й природно постає в межах долі одного роду, однієї географічної точки, зрештою, однієї людини… Письменник відкриває власний всесвіт як дитина, поступово переходячи від буденного до чудового, від вигаданого до справжнього, заглиблюючись у минуле й далеке шляхом пізнання довколишнього, близького й осяжного. Скажімо, у побутових повістях про літні будні сільських п’ятикласників («Канікули у Воронівці», «Намети над річкою») диво — поява Лісовика та Мавки (переодягнені Кость та Ганнуся), постає суто прикладною педагогічною знахідкою, щоб у наступному циклі казкових повістей («Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі») стати визначальним носієм ідеї твору, власне, його реальною естетично-етичною основою. Так само входження автора в історичну проблематику відбувається спершу шляхом фентезійної подорожі в часі задля віднайдення себе й свого роду в минулому («Сторожова застава»). І лише згодом те минуле розгортається перед ним повноцінним деталізованим багатогранним світом у історико-пригодницьких циклах («Сині води», «Джури…»).

Отже, у творчості Володимира Рутківського можна виділити кілька тематичних пластів, тісно сплетених між собою повсякчасним зануренням в особисту історію автора. Чи йдеться про реалістичні чи про фантастично-казкові, чи про історичні повісті з життя дітей, повсякчас ми перебуваємо в колі персонажів, вихоплених із власного буття письменника, у межах рідних йому теренів, знакових для його власної долі подій і проблем. Така автобіографічність письма може видатися певною звуженістю творчих обширів. Але то лише на перший погляд. Бо за тим саморозкриттям у текстах стоїть, із одного боку, не сполохана гірким досвідом дорослості дитяча відкритість і щирість, а з іншого — глибинне, можливо, підсвідоме вкорінення в рідний ґрунт.

Володимир Рутківський пише для дітей і тому пише з погляду дитини, з площини й обширів, найприродніших для неї — рідного дому, свого села, краю… Це дорослий може охопити подумки весь час свого буття, усі простори Батьківщини чи й планети. Дитині ж подібний погляд не притаманний та й неможливий. І беззаперечний талант й майстерність Володимира Рутківського саме як дитячого прозаїка, нині, певно, найкращого в Україні, полягає у цьому тонкому відчутті дитячого часопростору, в умінні розгортати текст, не виходячи за межі відомого на дану мить юним героям. Водночас, світ письменника — це цілісний світ типового українського книжника, для якого сільське дитинство — не лише пригоди в кукурудзі та чари незбуреного цивілізацією довкілля, а й дива старої книжкової шафи. Тому його казкові герої теж книжні, посталі не так на ґрунті фольклору, як феєрії Лесі Українки. Так само історичні персонажі позиціонуються швидше як літописні, книжні, ніж легендарні, усні, казкові. Письменникові взагалі не притаманна вигадана змодельована казковість, оскільки для нього найбільше диво — сама людина. Чудесне у його текстах зазвичай має цілком природне пояснення і твориться людськими руками. Йдеться не лише про приручених вовків замість козаків-перевертнів у «Джурах…» чи Велеса-Овсієвого онука у «Сторожовій заставі», а й про Бухтика, котрий як Вінні-Пух чи Карлсон, є, по суті, вигадкою головного героя, чи про Ягу-Катрусю, що знову «вилюдніла» завдяки щирому людському співчуттю тощо.

Окремо слід спинитися на мові та манері письма Володимира Рутківського, які вирізняються навіть на тлі кращих зразків української прози для дітей своєю видимою простотою, прозорістю та продуманістю. Ви не знайдете в текстах майстра переобтяжених розділовими знаками речень-абзаців, не опинитеся раптом перед словом чи поняттям, що не було пояснене в самому тексті, не зіткнетеся з героєм, дії та почуття якого ніяк не вмотивовані чи не можуть бути чітко з’ясовані в межах даного тексту тощо. Хоча письменник схильний до глибинного широкого погляду на суть описуваних подій і героїв, його оповідь ніколи не виходить поза осяжні для дитини межі — як часові, так і просторові: події зазвичай розгортаються лінійно, коли йдеться про паралельний перебіг кількох подій, вони чітко розведені в просторі й мають фіксований початок і кінець, зрозумілі для юного читача. Кожному з героїв автор прописує легко впізнавану мовну партію, використовуючи як повторювані «маркерні» звороти та слова, так і темп мовлення, добір лексики, відповідної вікові та ста-тусу героя. Доволі часто мова героя або мова як така загалом стає у його творах не лише засобом творення характерів, що притаманно також дитячій грі та фольклору, а й фабулоутворюючим засобом (скажімо, «переклад» мовою водяників Бухтика, подолання «мовного бар’єра» у «Сторожовій вежі», словоблудство Тишкевича, татарська мова як «прикриття» вивідника, грамота як чарівна наука у «Джурах…», жива мова як спасіння від страхітливих сновидінь у «Потерчатах» тощо). Наголошую на цих «дрібних робочих» деталях, бо нині така художня проробленість твору, напрацьована роками копіткої праці над словом і собою свідома майстерність, на жаль, рідкісна дивовижа, яку гріх не пошанувати.

Ще однією визначальною рисою творчості Володимира Рутківського є певна описовість і навіть байдужість щодо негативних персонажів. Письменник не витворив жодного абсолютно потворного типажу, що міг би асоціюватися з таким нині популярним у виданнях для дітей «вселенським злом», так само як не має серед його героїв жодного образу «привабливого негідника». При всій своїй силі, впливовості, можливостях негативні персонажі його творів якісь незначні по суті. Герої не так марнують час аби їх перемогти, як вимушені через них затримуватися на своєму шляху до доброго. Скажімо, в «Бухтику…» зло самознищується внаслідок власної бурхливої діяльності, у «Гостях на мітлі» його просто не існує, бо злом виявляється покривджене добро, що тільки й чекало, аби його відігріли. Щодо історичних творів В. Рутківського, то працює той самий принцип: вороги зрештою самі призводять себе до власної загибелі, а позитивні герої, повсякчас переймаючись тим, як урятувати друзів та зарадити чиїсь біді, перемагають без злого умислу та люті в душі.

Герої письменника щиро намагаються ЧИНИТИ ПО-ЛЮДСЬКИ. І, виявляється, саме це надзвичайно важко та напрочуд важливо — за будь-яких обставин бути доброю, порядною людиною.

Характери героїв Рутківського цілісні й незмінні впродовж віків. Зрештою, це все той же хлопчик, вкинутий у круговерть світових катаклізмів і вимушений самостійно виборсуватися. Одна ласка, йому не треба вибирати. Свій моральний вибір він зробив раз і назавжди в душі свого творця…

«Добрий дитячий прозаїк — це завжди гарний поет»

За власним зізнанням письменник і досі «не соромиться своїх віршів», бо «завжди намагався писати чесно про те, в чому був переконаний». А ще Володимир Григорович певен, що: «…поганий той прозаїк, котрий не написав бодай одного вірша. Адже поезія — це не лише рима чи розмір, це передусім — стан душі. Особливо це стосується дитячої літератури. Добрий дитячий прозаїк — це завжди гарний поет. Навіть коли він про це не здогадується».

Остання на сьогодні його збірка «День живої води» (2005) стала своєрідною квінтесенцією поетичної творчості митця, увібравши краще з написаного від 60-х до 90-х років включно. На диво розмаїта з погляду формального вирішення (є тут поезії билинно-думні, притчеві, формально-версифікаційні, білі тощо), вона водночас засвідчує «цілісність духовного та й душевного осердя поета, камертонну чіткість звучання його світоглядних та естетичних позицій».

На перший погляд вірші збірки видаються дуже нерівнозначними. Та коли перечитуєш їх вдруге, втретє — помічаєш не лише відчайдушну відкритість дозрілої душі, а й виважену та добре поставлену руку справжнього майстра, природність світовідчуття, визначальну для сутнісних осердцевих структур українського слова. Поет проживає своє життя як дитина, котра щодня відкриває Всесвіт заново, кожної миті наповнюючи його власним захопленням перед Господнім творінням. І саме це первісне, справжнє й приваблює в поетичній творчості Володимира Рутківського.

Уже заголовний вірш збірки «Черкащина», що може видатися на недбалий погляд звичайним «паровозом» радянських часів, при ближчому розгляді дивує. І не лише своєю билинно-думною ритмікою. Земля поета постає з першого рядка як безмежна невимовна «широчінь» і «теплінь», де серцем «клепле» жайвір-душа поета. Це незнищиме світле лоно, що виколисує в собі його та все, що стало йому білим світом. І світ цей виповнений «хлібним духом» («Пахне теплим борошном з вітряка»). Доля дарує в цьому світі «свято втоми» — відчуття натрудженого незмарнованого дня, коли ніч м’яко згортає крила людських сподівань і мірил, щоб у змореному тілі спочила буремна людська душа. Та перед нами — не ідилічна картинка пастушого раю! Поетові зовсім не затишно й не просто серед цього дарованого простору: він «засохлий клен», якому нові вітри забивають подих, в якого з болем вливається жива вода нових звуків. Поет говорить із землею, як із мамою заблукала дитина: «Не питай, що робив я, де був, … а досвітнім сном освіжи,…Освіти мене, освяти!». Він доріс до того простого права, коли мати може не лише приголубити, а й благословити. Коли, зрештою, певен, що в своїх роботах, якими і де б вони не були, заслужив на дар «свята втоми», право впасти навіки в обійми Божої «широчіні» та «глибочіні», стати часточкою хлібного духу рідної землі.

Земля для Рутківського незмовкна. Тому навіть дрібна її часточка у вузлику на згадку пам’ятає голос поетового дитинства ніби мушля, що зберігає шепіт океану. А «кухлик батьківського неба», розділений з чужими небесами, робить своїм далекий край («Вузлик на дорогу»).

Далі ми побачимо, що образи «звучання», «людського голосу», «грому» присутні в усіх творах Володимира Рутківського, символізуючи правильний, духовний, безпечний світ або маркуючи творчу неординарну чи й героїчну особистість у ньому. Так, «людський голос» рятує героя від страхітливих сновидінь і повертає до реальності в низці епізодів у «Потерчатах», Ганнусю ми вперше саме чуємо, а лише згодом — бачимо («Літо в Воронівці»), перемога героїв над собою та обставинами супроводжується віднайденням свого справжнього голосу («Гості на мітлі»), лише як «голос» діє довгий час Велес («Сторожова заплава»), здатність спілкуватися «без голосу» робить Санька винятковим («Джури козака Швайки») тощо.

Серед світів, що їх понамудровували люди, оберегами поетові («Обереги») залишаються яблунька (ота біблійна, що її плід вверг людей у смерть, чи та казкова, що давала вічну молодість та ховала під своїм гіллям діток?), грім, що, знову-таки, має таку жадану «силу чистого голосу», та неприборкані квіти, що можуть «освіжити» навіть учену душу, замуровану в марні слова.

Це наскрізні як для поезії, так і для прози Володимира Рутківського образи. Із жайворонком поет асоціює себе самого, звучання-порив душі, людське прагнення до вищого. Яблуня (скажімо, райська яблунька в «Потерчатах») та квіти (як-то експерименти та розмови навколо їх здатності відчувати людське ставлення в «Наметах над річкою» та «Бухтику з тихого затону») — символи душевної чистоти та дитинності, безгрішності, що завжди покидає нас і, водночас, постійно стоїть перед нашими очима, щоразу випробовуючи на людяність.

У програмному для поетового розуміння себе та своєї творчості вірші «Жайвір над Чорнобаєм» усі ці символи розкриваються в єдності, підсилюючи один одного: серед громів і бурі в душі поета визріває знання, що він був жайвором — живим голосом хлібного духу. Та все проходить, все обертається, і в цьому замісі неба й землі, вічного перетікання Божих слів, настав час «воскресати», ставати часточкою Вічності для сущих і наступних, не гадаючи, як вони стрінуть дане тобі Творцем слово…

У творчості Володимира Рутківського й поезії зокрема напрочуд природно й вільно єдиним духом живуть правічна українська язичницька стихія та християнське, чи, власне, Людське світовідчуття. Можливо, саме тому ліричний герой і не може сказати, що змушує його тривожити Перуна своїм «Видибай!» («Коли за обрій відійде…»). Щоб відповісти на те запитання прадавнього бога, слід переосмислити себе самого: що в тобі, викоханому в країні одурених атеїстів, зануреному в уже майже одержавлене християнство продовжує нагло волати до свого Бога: «Перуне, видибай!»?

На тих самих споконвічних заземлених у духовний ґрунт свого народу світовідчуттях тримається й зовсім гоголівський вірш «Дві ночі світ відпочивав…», наповнений, здавалося б, чортівнею — воронами, вампірами, пугачами… Заради чого такі пристрасті, чого світ спить мертвим сном (як «мрець із відкритими очима»)? Бо в тих очах — повному місяці — вкотре брат насаджує на вила брата. І знову ворушаться з відчаю могили й розум відмовляється прийняти побачене. Але світ не прибирає з перед наших очей того дикого видива, бо все ще сподівається, як і поет, що ми таки чогось навчимося на чужих помилках…

Але що є початком того біблійно-апокрифічного (чи таки народного) уроку? Поет доходить у своєму духовному пошуку до того дна культурного світу, де «Нема ні людей ще, ні слів. Лиш смагнуть біляві русалки На міднім досвітнім гіллі» («Дніпровські праліси»). Серед цієї первені він — сатир, пастух русалок-правитоків, тут його дім, де з ним «ніколи не скоїться зле», де він «дужий, прудкий і невтомний», «власник усьому». Поет віднайшов свій рай, місце, де відновлено Божу справедливість і людина виконує відведену їй функцію — стереже свій рай і любить його як своє щастя. І хоча автор знає, що «прийде Микула» та переоре неторканий людською культурою світ, він залишає кожному сподівання-шанс розпочати свій власний світ з первені «мовчання русалок».

Окремо слід вказати на те, що ключові образи поезії Рутківського повсякчас перегукуються з його прозою. Скажімо, вірш «Прарідня» пронизаний алюзіями з «Сторожової застави» та «Гостей на мітлі». У поезії «Моя дідівщина» опис глухих сіл раптом розгортається в картину першопочатку буття, де на призьбі білої хати, як окрай білого світу, сидить дід, можливо, старший за цей світ рівно на сім днів творення. Таке саме віднайдення Бога в собі відбувається й у «Потерчатах», коли дрібні рої потерчат-одноденок обертаються космічними енергетичними роями й засновують світи. Та якщо повість сама є поверненням у дитинство задля віднайдення цілісності в собі та світові, то вірш напрочуд тонко промальовує шлях до сутнісного поза сущим. Так само на рівні етико-естетичних пошуків і символічного образного ряду перегукується з «Потерчатами» вірш «Полин-трава». Якщо в повісті герой щиросердно фіксує власні страждання, зокрема від усвідомлення, що його жахає рідна матір, любові якої він прагне понад усе, то в поезії дитяча тривога переростає у потребу збагнути витоки гіркоти людського існування («гіркоту й самотність полину»). Поет нагло вимагає звіту у землі, що повсякчас поряд із солодким квітом сходить полинами: «Чого ти плачеш?» І ніби знаходить глобальні значимі відповіді: самотнє горе матерів, сум обелісків тощо… Та раптом ліричному героєві запахла полином батьківська долівка в «благополучному міському сьогодні». Запахла не вселенською гіркотою, а живим чеканням і болем власної матері. І лише визнавши в собі гріх її гіркої самотності, поет відкриває таїну трагічної незнищенності «полину» у світі.

Дивовижний за настроєм вірш «Кам’яні гості» так само присвячено прозрінню в собі, здатності без страху дивитися в очі минулого, пізнаючи в кам’яних постатях забутих пращурів живі й теплі риси близьких колись людей. А ще за скупими рядками — ціла історія життя «лляної бабусеньки», яка нехай і кам’яною, привела до онука кам’яного діда, що «навіки заблукав у шпиталях». Так і згадується Малишкове «Приходять предки…». «Історією крізь душу» звучить також вірш «Після битви під Берестечком». У натовпі українців, котрі щиро вірять, буцім козак, страчуваний у них на очах, невпинно молиться, кожен обійнятий своїми дрібними думочками. А козак кляне їх за їхню велику зраду. Кляне навіть мертвим… Бо таки немає прощення дрібному відступництву, що здрібнює до виродження великий народ.

Фантасмагорія авторського проростання у час і буття українського світу, як такого, лише посилюється у віршах на кшталт «Ворона». На відміну від однойменної поезії Е. По, голос птах-долі звучить для поета не вироком: «Ніколи», а звертанням: «Брате»! І те єдине слово — відповідь на всі страшні запитання.

Збірка названа за однойменним віршем, що має підзаголовок «Після занять мічурінського гуртка». Це не найдосконаліша поезія з представлених, але таки ключова для розуміння контексту всієї книжки. У ній присутні всі головні образи поета: земля, безмежжя, грім, квітуючий світ і сам автор — мала дитина, щиро переконана в дорослій правді, що людина — господар світу. Але це ще не той, міфічно-чулий, наставлений Божим духом стежити за «мовчанням русалок» пан, а мічурінський експериментатор, котрий знає і може все, «лишень живої води не найшов». Та грім, як той Перун з ріки, вказує ліричному героєві на його справжнє місце серед безмежжя світу. Поет — всього лише «непомічений». У вірші є все, що, зрештою, визначає на сьогодні творчу манеру Володимира Рутківського — добрий гумор і сум за собою самовпевненим і галасливим, і вдячність світові за право знати всю силу й красу земного безмежжя та гіркоту її полинів.

Попередня Наступна