АВТОБІОГРАФІЯ
Мій зв’язок з літературою почався ще до мого народження. Згідно з сімейною легендою моя мама, вчителька російської мови і літератури, дуже полюбляла читати, і у вирішальний для мене день, 30 січня 1930 року, читала роман Еріха Марія Ремарка «На західному фронті без змін», який тоді вперше був перекладений російською мовою. Роман так її захопив, що вона лише ненадовго відволіклася, щоб подарувати світу мене, після чого знову взялася за читання. Саме тоді старий акушер сказав їй: «Мадам, ви, здається, народили письменника».
Сталася ця подія в славетному місті Бердичеві (однієї з столиць єврейських анекдотів). Мої батьки опинились там, блукаючи після громадянської війни і розрухи, як і багато інших людей, у пошуках роботи. Життя їх було нелегким.
Рід мого батька — Зіновія Денисовича Нестайка — мав козацькі корені. Після знищення Запорізької Січі один з козаків — Нестайко — переїхав на Західну Україну і там прижився. Найближчий до мене з цієї родини — мій дід, о. Денис Нестайко, був священиком, протоієреєм, парохом церкви Св. Миколая на Тернопільщині у м. Бу-чач. Він багато уваги приділяв вихованню молоді. Мабуть, від нього у мене такий постійний інтерес до різних морально-етичних проблем, пов’язаних з дитинством і юнацтвом.
Батько мій, Зіновій, закінчив Бучацьку гімназію, навчання продовжував у Відні, володів кількома мовами. Під час першої світової війни вступив до лав січових стрільців, воював у складі Української Галицької Армії. Після закінчення громадянської війни працював службовцем у містах Проскурові, Бердичеві. У 1933 р., як і багато інших січових стрільців, був заарештований і загинув.
А от дід по материнській лінії — Іван Довганюк — походив з селян-кріпаків Житомирщини. Проте сам він вже успішно займався будівництвом. Був дуже дотепною людиною, за що його завжди цінували в різних компаніях. Саме від нього, вважаю, я успадкував потяг до гумору, від нього йде друга, весело-сміхотворча стихія моїх книжок.
Після загибелі батька і страшного голодного 1933 р. ми з мамою і старшою сестрою переїхали в Київ до маминої сестри. Мама, згадуючи пізніше ці голодні часи, розповідала, як я просив весь час їсти. І коли вона казала мені, що нічого дати з їжі не може, я тяжко зітхнувши, говорив їй: «Ну, то дай хоч води».
А мені запам’ятався один епізод з того раннього-раннього мого дитинства. Коли ми їхали на поїзді з Бердичева до Києва, у вагон зайшли жебраки-діти, і хлопець-жебрак почав співати:
«Позабыт, позаброшен
С молодых, юных лет.
Я остался сиротою,
Счастья-доли мне нет.
Ах, умру, умру я,
Похоронят меня –
И никто не узнает,
Где могилка моя».
Як не дивно, я, малий, добре запам’ятав цю пісню, і коли ми приїхали до Києва, я перед дзеркалом на ослінчику став співати її перед родичами. І при цьому дивувався, чого вони плачуть.
Раннє моє дитинство взагалі було невеселе. Я був дуже хворобливий. Здорових безтурботних днів у мене на рік було, мабуть, менше, ніж сонячних днів в Англії. Ми жили в квартирі при школі № 141 на вулиці Річній, 6/8. А мама вчителювала далеко, біля Володимирського базару, в школі № 56. Мама, ідучи на роботу, зачиняла мене у квартирі самого. У неї було велике навантаження, вона працювала зранку до вечора. І я гірко плакав перед дверима. Німотна тиша, страх, відчай, безнадія... Це почуття безпорадної дитячої самотності — один з найболючіших, найяскравіших спогадів мого дитинства. До того ж я нічого не знав про тата. Я не вірив, що його вже немає. Він для мене залишався уособленням таємничості і чекання.
У тому ранньому дитинстві я жив, як мені зараз здається, подвійним життям. З одного боку, мій страх населяв мою самотність жахливими потворами і чудовиськами, а з другого — весела моя вдача, успадкована від предків, населяла її дотепними, усміхненими героями. Отак, вигадуючи й одразу забуваючи свої перші казкові пригоди, змагався я тоді з гіркою дитячою самотністю. От тоді, мабуть, уперше в житті я відчув рятівну силу гумору.
Відколи я себе пам’ятаю, я завжди мріяв стати моряком, капітаном далекого плавання. Мрів стояти на капітанському містку, підставляти груди солоному вітрові і владним голосом віддавати мужні накази... Мріяв боротися з бурями, штормами і тайфунами... Мріяв про життя, сповнене шалених небезпек, загадкових таємниць і захоплюючих пригод. І коли влітку я побував на Чорному морі і побачив білі кораблі на рейді і штормові хвилі, подихав солоним морським повітрям, мрія ця ще більше захопила мене. Та їй так і не судилося здійснитися через примхи зрадливої долі. Виявилося, що я дальтонік, не розрізняю червоного і зеленого кольорів. І тому не зможу працювати з системою світлової сигналізації на морях. Я мусив змиритися з нездійсненністю своїх мрій.
Але щось треба було робити з намріяним і я вирішив стати письменником. Десь років у сім, не вміючи ще по-справжньому писати, я створив свій перший опус-оповідання про відважного мисливця, що полював на бенгальських тигрів в Африці. Правда, в Африці такі тигри не водяться, але я про це не знав і проігнорував ці подробиці. У мами в пам’яті зачепилося лише одне речення: «Ноги він мав волохаті, як і всі чоловіки». Як я побачив волохаті ноги свого героя — досі не збагну. Невже він пішов у мене на полювання без штанів? Після цього «дебюту» у літературі я, дякуючи Богу, «замовк» десь років на 15.
Натомість мої знання, мої життєві обрії весь час постійно розширювалися. Я знову часто залишався сам на сам, бо мама цілі дні вчителювала. Але тепер це вже була не стільки самотність, як самостійність.
Багато несподіваних відкриттів я зробив, перебуваючи на селі у свого дядька Олександра Довганюка на Житомирщині, де він працював бухгалтером на МТС. Там, у Станиславчику, я вперше пробіг босоніж по росяній траві, вперше відчув м’яке тепло курного шляху. Та багато чого я відчув і побачив там уперше.
Пам’ятаю, як на другий чи на третій день біг я, ігогокаючи, по дорозі. І раптом спинився, як вкопаний. На дорозі стояв віз, запряжений волами у ярмі.
— О! А це що таке?! — вражений вигукнув я безпосередньо.
— Дика природа! — почув я з воза. Там сидів дід у брилі і пихкав цигаркою. Я його не одразу вгледів.
— Дика природа! — повторив дід і усміхнувся. Отак я вперше побачив не тільки волів у ярмі, а й сільського діда, іронічно-лукавого, незмінного носія народної мудрості і гумору.
Я захопився селом, мені цікаво було слухати мудрих сільських дідів, що так багато знають і такі дотепні — слухав би й слухав день і ніч. Зараз я розумію, що мені страшенно поталанило. Адже це було живе людське спілкування, живе слово, розповіді, суперечки, спогади, кепкування, жарти, експромтні вигадки — на твоїх очах народжувалась народна творчість, неповторна творчість на колодках, на посиденьках, яка залишилась в пам’яті на все життя.
Мої сільські ровесники були значно дорослішими за мене, бо мали більший життєвий досвід і користувались більшою свободою. Я відразу відчув їхню вищість і пройнявся повагою до них. Ця повага, ці почуття запам’ятались.
Ось чим пояснюється те, що я, городянин, міський від народження житель, коли почав писати, часто обирав своїми героями сільських хлопчаків. І навіть написав про них трилогію «Тореадори з Васюківки», а також інші повісті.
В школу, ту саму № 141, з українською мовою навчання (мама вважала, що повинен знати мову свого батька), я пішов у 1937 році. Був я тоді маленьким, худеньким, ще й рудим. І звичайно, мене дражнили: «море горить», «пожежна команда», «рудий африканський їжачок» — руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка, адже я робив собі «шевелюру» замість чубчика, щоб здаватися старшим. Коротше кажучи, я страшенно хотів найшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка... Прив’язавши до однієї ноги електричну праску, а на другу шматок рейки, я чіплявся руками за трубу у ванній і довго висів отак, намагаючись витягти своє тіло і стати вищим. І давлячись, ложку за ложкою ковтав сметану, яку я тоді терпіти не міг.
А ще я був дуже непосидючим, як кажуть, «жевжикуватим». Мені важко було висидіти спокійно сорок п’ять хвилин уроку. І моя улюблена вчителька Ліна Митрофанівна, про яку я потім не раз згадував у своїх повістях, дозволяла мені іноді під час уроку трошки «прогулятися» по класу. Часто на уроках я веселив весь клас, «приколювався». Навіть вчителі іноді сміялись. Але коли передавав куті меду, мене виставляли за двері. А в старших класах навіть тричі виганяли зі школи. Правда, всі свої справи з директором я вирішував сам, мама в них не втручалась. А ще з перших шкільних років запам’яталася кирпата красуня, відмінниця Маня Корчемська, що сиділа зі мною за однією партою, —- портрети її я весь час нищечком малював на промокашці.
Вже в перших класах я багато читав. Художнім твором, над яким я пролив свої перші дитячі сльози, було оповідання Антона Павловича Чехова «Ванька Жуков», яке прочитала мені, чотирирічному, мама. Мабуть, з того оповідання зародилася і все життя супроводжує мене моя любов до Чехова, моя вірність його ідеалам людяності, порядності, відповідальності. І був я теж ще зовсім малий, коли моїй старшій сестрі подарували в школі «Лісову пісню» Лесі Українки, прекрасне видання з ілюстраціями художника Їжакевича. Я і досі згадую той священний трепет, з яким я потай розкривав її, перегортав сторінки з ілюстраціями, прикритими тонким цигарковим папером, і поринав у неповторний світ поезії і казки. Ця книжка і досі зберігається у мене. Чи міг я тоді знати, що колись почну писати для дітей, і все життя буду вчитися у безсмертної Лесі Українки мужності, стійкості і оптимізму.
І ще... Якось мені, другокласнику чи третьокласнику, потрапили до рук «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко — я їх взяв у шкільній бібліотеці. Вірші Шевченка я уже трохи знав. Вдома у нас був «Кобзар», і мама мені читала його, і сам я читав. Але не дуже багато: «Заповіт», «Садок вишневий коло хати...», «Мені тринадцятий минало...» і деякі інші. Одним словом, вірші зі звичайної шкільної програми. «Тарасові шляхи» привели мене знову до «Кобзаря». І я прочитав його увесь, від першої до останньої сторінки. І, хоч, звичайно, зрозумів далеко не все, то було потрясіння!.. Особливо чогось запали в душу «Гайдамаки» — отим незбагненним для дитячої свідомості вогненно-гарячим буянням людської жорстокості, гніву, болю, кипіння пристрастей і невситимо-жагучим бажанням правди і добра.
Я взагалі все моє шкільне життя дружив з книжкою. Читав і дуже любив М. Коцюбинського, І. Франка, О. Пушкіна, Джека Лондона, Сетон-Томпсона, Жуля Верна. Пізніше — українських радянських письменників О. Копиленка («Дуже добре», «Десятикласники»), В. Владка («Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів»), О. Донченка («Школа над морем») та багатьох інших.
І як би раптом повернулися мої десять-одинадцять років, і мені, як і героєві моєї повісті Робінзону Кукурузо, довелося жити на безлюдному острові, куди мені дозволили би взяти тільки дві книги... То що б я узяв із собою? Я б узяв «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена —- з цієї книжки, на мій погляд, починається вся світова дитяча література. Це прекрасне, захоплююче читання. І обов’язково однотомник М. Гоголя, включивши до нього не тільки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», не тільки «Миргород», але й «Ревізор» і «Мертві душі». Я вважаю, мені пощастило, що я «не проходив» Гоголя в школі. Звичайно, я його «проходив», але це було потім, і не могло вже зіпсувати мого враження від чуда мистецтва Гоголя, моєї читацької насолоди, мого дитячого безпосереднього проникнення у світ фантазії Гоголя, без допомоги кіно і телебачення. Так ще в дитячі роки я побачив «свого» Гоголя. Я не раз замислювався, чому такий дорослий письменник так вразив мене, так запав мені в душу, причому на все життя, що його вплив на мою творчість неодноразово навіть відзначали сучасні критики. Мабуть, причина в характері фантазії Гоголя, у вільному і необмеженому її польоті, фантазії, що спирається на народну міфотворчість з її дивовижними сюжетами і незнищенним народним гумором.
А потім була війна... Зранку 22 червня 1941 р. ми з хлопцями грались у війну. Хтось щось казав про бомбардування Києва, але це якось не доходило ще до нас. Тому грали ми у війну весело, з азартом, весло стріляли, весело вбивали один одного. І коли о дванадцятій годині радіо принесло страшну звістку, ми її сприйняли без усякого страху. Скоріше, навіть, з ентузіазмом, ледь не з захопленням: «Ух, дамо ми цьому Гітлеру! Ух, дамо! Розіб’ємо за кілька днів!». Не розуміли ми тоді, що це була наша остання гра у війну, не розуміли, що дитинство наше враз скінчилось. Назавжди. Мені було тоді одинадцять років.
Ті, хто пережив у дитинстві німецько-фашистську окупацію, — особливе плем’я людей. Тільки вони по-справжньому, до кінця можуть зрозуміти один одного, згадуючи минуле. Ані дорослий, що був в окупації, ані ровесник, що не пережив її, не в змозі збагнути, що то таке — оті два роки дитинства в окупованому Києві. Неволя взагалі страшна річ, неволя у дитинстві — то річ жахлива. Коли йдеш по вулиці з мамою, притиснувшись до її руки, а назустріч з реготом сунуть червонопикі, волохаті завойовники, і мама шарпається з тобою вбік, притискаючись до стінки, і шепоче перелякано-благально: «Тільки не дивись, не дивись на них!», бо вони не зносять, як їм дивишся в очі... І смерть, смерть, насильницька смерть на кожному кроці. Окупація в Києві власне й почалася з безприкладної в історії масової насильницької смерті — Бабиного Яру. Половина мого четвертого «Б» класу зі школи на Річній пішла у Бабин Яр і серед них дівчина, що сиділа поряд зі мною за партою. А що може бути протиприроднішого у поєднанні — дитинство і смерть.
Які ж то були страшні два роки! Два роки чекання і надії! І віри. Віри, не зважаючи ні на що — ні на цілковиту відсутність інформації, ні на фашистську пропаганду. То була воістину героїчна віра. Шкіл, як відомо, в окупованому Києві не було. І моя мати, вчителька, організувала у себе вдома таку собі підпільну школу, де навчала за радянськими підручниками мене і моїх друзів-школярів — «щоб не відстали, коли прийдуть наші». Потім учні стали інженерами-конструкторами підводних човнів, театральними критиками, докторами наук, професорами. А для мене це був мій п’ятий клас.
Подій трагічних і страшних за ті два роки було в моєму житті доволі. Досі звучить мені в нічних кошмарах несамовитий крик: «Облава!». Німці несподівано з’являлись на базарі і хапали людей, щоб вивезти до Німеччини. І ще один крик — відчайдушний крик моєї матері: «Пропав хлопчик!», коли на городі біля мене розірвався снаряд, і я впав, засипаний землею. Це було в Білогородці, під Києвом, куди нас вигнали, відступаючи з міста, німці.
І вже зовсім жахлива мить, коли я завмер, дивлячись у чорний отвір дула німецького автомата, спрямованого на мене. Це чорне кружальце дивом не стало останньою крапкою в моєму житті. Було це на Куренівці, перед тим, як ми попали в Білогородку, зовсім близько від Бабиного Яру. Звідти на півнеба тяглася чорна ядуча хмара. Фашисти, тікаючи, палили трупи жертв. Робити це примушували військовополонених. Кілька з них втекло. Німці з собаками кинулись навсібіч шукати їх. А ми з хлопцями в той час на закинутому кладовищі рвали в ліщині горіхи. Жартівливому бистроногому Павлуші куля пробила скроню — він саме повернувся до мене, хотів щось сказати... Тільки вбивши Павлушу, німець побачив, що то хлопець, дитина. І в мене вже не стрельнув. Ніколи було, поспішав... Досі все це у мене перед очима. Та й не тільки це...
Але були й довгі, тяжкі будні окупації. У мами не було роботи. Не було грошей. Не було їжі. І я, одинадцятирічний хлопець, намагався допомогти мамі і собі — річ йшла просто про виживання. Разом з іншими хлопцями, своїми ровесниками, я торгував сигаретами на Євбазі, лазив по зруйнованих будинках у пошуках вцілілих шибок і продавав їх, майстрував ослінчики, допомагав візникам доглядати коней, слюсарював, навіть зробив два пістолети.
А потім було звільнення — вибух радості, який можна порівняти хіба що з радістю у День Перемоги.
Деякі мої колеги, яким у війну було років по три-чотири, написали чимало повістей про війну, зокрема про партизанів. Я написав про війну тільки одне оповідання — «Вітька». Я ніколи не хотів писати про війну, не люблю її згадувати. Надто трагічними, тяжкими були мої спогади про неї.
І ще кілька слів про школу. Після війни, в кінці 1943 р., я пішов відразу в шостий клас, спочатку в школу № 11 на Підвальній в старому гімназійному будинку. Я там провчився тільки рік, в досить «екзотичній» обстановці. Уроки несподівано переривалися пострілами — хтось з учнів кидав бойовий патрон у розпечену «буржуйку», що стояла біля стіни. Була холодна зима, і «буржуйка» нас не рятувала. «Екзотичними» були й деякі з вчителів. Так, наш вчитель з російської літератури, інтелігентніший Михайло Іванович Борне, який ніяк не міг звикнути до пострілів бойових патронів в класі, і все-таки наполегливо намагався повернути нас до навчання, читав нам напам’ять «Євгенія Онєгіна», нещодавно ще стояв на Євбазі біля кінотеатру разом зі своїми майбутніми учнями і, рятуючись від голоду, торгував сигаретами. І звали ми його тоді просто дядя Міша — він був для нас базарним корєшем. Тому, звичайно, про дисципліну в класі годі було й думати.
А от у 1944-1946 роках в сьомому і восьмому класах я вже вчився в іншій школі, № 62, на Гоголівській вулиці. Там сталася перша в моєму житті зустріч з живими письменниками — Остапом Вишнею, Оксаною Іваненко, Платоном Вороньком. Особливо запам’яталось, як читав нам свою знамениту «Зенітку» Остап Вишня.
В дев’ятому класі я взагалі не вчився — влітку підготувався, здав екстерном іспити за дев’ятий клас і перейшов закінчувати десятий клас у вечірню школу робітничої молоді № 1 на Солом’янці. І навіть успішно закінчив її зі срібною медаллю.
В 1947 р. відразу після школи я поступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Були лекції, якими ми не дуже себе переобтяжували, було багато міжкурсових, міжфакультетських спілкувань студентів, творчі розмови, спортивні змагання і різні студентські забави. Чогось особливо запам’яталось, як ми їздили осушувати Ірпінську заплаву під Києвом. Підсвідомо відчуваючи, що робити цього не слід, ми замість траншей викопували у воді окремі лунки. В ці студентські роки було багато веселого, зароджувалася дружба на довгі роки, буяла творча фантазія. Не знаю, випадково чи ні, але диплом свій на чеському відділенні я писав за знаменитим романом Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояки Швейка». Мабуть, вже тоді мене приваблювала комічна і сатирична стихія цього твору.
Саме в ці роки ожила моя мрія стати письменником. І вже на третьому курсі я відчайдушно розпочав свою літературну діяльність. І розпочав її з критики. Маючи двадцять років і ще не видрукувавши жодного рядка, я намагався вчити інших, як треба чи не треба писати. Мабуть, тільки браком досвідчених рецензентів можна пояснити той факт, що мене друкували тоді газети «Літературна Україна», «Культура і життя», навіть журнали «Дніпро» і «Вітчизна».
А вже на четвертому курсі я почав постійно працювати, спочатку літредактором в журналі «Барвінок», пізніше — у видавництві «Молодь», а з 1956 р., коли запрацював «Дитвидав» (пізніше «Веселка»), став завідуючим відділом редакції літератури для молодшого шкільного віку і пробув на цій посаді до 1987 р., коли пішов на творчі хліби. Так доля пов’язала мене з дитячою літературою. Після закінчення університету я одружився. Ми з дружиною Світланою, яка теж закінчила філологічний факультет Київського університету, спочатку наймали маленьку кімнату в комунальній квартирі. У нас були тільки ліжко, старий килимок над ним, стіл і етажерка, на якій стояв бюст Чехова — я купив його на свій перший гонорар, а на полицях етажерки —12 то-мів «огоньковського», здається, першого за повоєнні роки, зібрання творів Чехова.
Майже відразу я і сам став писати. Спочатку оповідання. Моє перше оповідання «Шурка і Шурко» було надруковане в «Барвінку» в 1954 р. Ці перші мої оповідання були досить «серйозними» за сюжетом, стилістика їх була зовсім інша, ніж в творах наступних років. Це видно по моїх перших збірниках оповідань «Шурка і Шурко» (1956 р.) і «Це було в Києві» (1957 р.). Так я увійшов в дитячу літературу.
Тут я не можу не сказати кілька слів про свого першого неофіційного редактора — Ірину Шкаровську, досвідченого журналіста і письменницю з тонким літературним смаком. У неї був прекрасний талант читача - здатність глибоко розуміти твір, але й водночас підмічати його найменші вади. І ще — талант редактора. Один з перших уроків редагування я одержав, коли вона відредагувала моє оповідання «Шурка і Шурко». І далі, протягом багатьох років, вона була для мене прикладом справжнього редактора-порадника, редактора-друга. А ще я їй і досі вдячний за ті надзвичайно цікаві розмови на літературні теми, які у нас часто були, коли ми повертались з роботи додому — ми жили в одному будинку. Ці розмови, зокрема про українську літературу 20–30-х років, були для мене, мабуть, корисніші, ніж деякі університетські лекції. А щодо її письменницького таланту, то він найбільше розкрився в її повісті «Ніколи не згасне».
Мене часто запитують, як і чому я став дитячим письменником. Звичайно, стати саме дитячим письменником я спочатку не мріяв. Та, мабуть, ніхто не мріє про таке. Я вважаю, що джерела, причини моєї літературної долі — в моєму дитинстві. Адже моє розтоптане війною дитинство закінчилось в одинадцять років. Тому, коли я став дорослим і почав писати, мені дуже захотілося повернутися у цей вік, дожити своє дитинство, досміятися, спробувати пережити його по-іншому, по-новому, не так, як жилося, а так, як мріялося, — сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а веселими, радісними, щасливими. Такий собі своєрідний протест. До речі, випадково чи ні, але майже всім героям моїх пригодницьких книг одинадцять-дванадцять років. Я немов застряг у тому віці. Що ж, по-різному викрешується іскра бажання писати, іскра, без якої ніколи не спалахне уява, не виллються на папір гарячі небайдужі слова. Одного пережиті трагічні потрясіння спонукають знову пережити це потрясіння в уяві своїй, відтворюючи їх художнім словом... Іншого... Я якраз став отим іншим, який тягнувся у своїх творах до оптимістичного зображення дитинства, зображення найсвітлішого, що тільки в ньому може бути.
Мені було 27 років, коли в 1958 р. мене прийняли до Спілки письменників України, а до Комуністичної партії я вступив тільки у 50 років, (мене зобов’язувала до цього, перш за все, моя службова посада) і був в ній 13 років. В 1990 р., коли у Києві відбулася на головній площі міста «революція на граниті», і голодували студенти, я побачив там своїх читачів, вчорашніх дітей, побачив, як мужньо відстоювали вони загальнодержавні інтереси. Тоді я й вийшов з партії.
Взагалі мені, я вважаю, пощастило. Я починав свою письменницьку діяльність у незабутні роки хрущовської «відлиги», коли після сталінської задухи дихалось так вільно, відкривалися такі нові горизонти, що здавалось — це вже назавжди. Коли в 1956 р. відновили Дитвидав, у нас спочатку не було свого приміщення, і ми працювали на восьмому поверсі будинку Ради Міністрів у «вечірню зміну». Коли чиновники йшли додому, ми приходили і до ночі редагували перші дитвидавівські книжки.
А потім ми переїхали на Кірова, 34, де творче життя просто буяло. Щороку «Дитвидав» друкував понад 200 назв книжок — працювалося легко, весело, але ж і плідно. Така ж атмосфера, в основному, довго зберігалася і у «Веселці», вже на вул. Мельникова.
Моя праця, спочатку в «Барвінку», потім в «Молоді», «Дитвидаві» і «Веселці» дала мені може найголовніше — розкіш спілкування з письменниками і художниками різних поколінь.
Багато разів я звертався до класиків української літератури. Тоді було заведено замовляти письменникам твори для дітей. Тож я мав різні творчі розмови з А. Головком, П. Тичиною, В. Сосюрою, О. Вишнею, М. Рильським, Ю. Яновським, О. Копиленком, Ю. Збанацьким, В. Бичком та багатьма іншими. Деякі з цих зустрічей стали для мене по-справжньому незабутніми.
Постійними авторами моєї редакції були Н. Забіла, О. Іваненко, М. Пригара. Нерозлучні подруги, вони завжди приходили в редакцію разом, утрьох, через два дні на третій. «Оксаночка», «Наталочка», «Марієчка» — так звертались вони одна до одної, ніжно і лагідно. Разом з ними в редакцію приходила ота жіноча щирість і ніжність, без якої немає ні материнства, ні виховання дітей, ні справжньої дитячої літератури, особливо дошкільної. Найбільше оце ніжне материнське любляче начало уособлювалось саме в Оксані Дмитрівні Іваненко, воно просто випромінювалось в її книжках, відтінюючи глибинну мудрість її віршів. Наталя Львівна Забіла в житті була якась величніша, гордовитіша, «царственніша», а вірші її були світлі, легкі, вони назавжди залишались у пам’яті. Сонячне світло її поезії створювало особливу атмосферу книжок. А Марія Аркадіївна Пригара — аналітичніша, з потягом до інтелектуальних розмов. Всі троє вони не раз давали мені цінні поради відносно моїх книжок, були моїми старшими товаришами.
Тісні дружні зв’язки склалися у мене з письменниками тодішнього середнього покоління —- В. Близнецем, Г. Тютюнником, Б. Комаром, В. Кавою, Ю. Ярмишем, Ю. Ячейкіним та іншими. Пам’ятаю, як вперше прийшов до редакції Віктор Близнець. Він приніс чотири оповідання. Ми попросили дописати ще кілька, і незабаром вийшла його книжка «Ойойкове гніздо». А потім ми видали ще декілька книг цього талановитого письменника, серйозного, тонкого прозаїка зі схильністю до філософського самоаналізу. Був він глибоко чесною і порядною людиною з підвищеною душевною ранимістю. Він, як і я, належав до покоління «дітей війни». Пристрасно, з болем у серці написав він про ті страшні часи в своїх повістях «Землянка», «Птиця помсти Сімург». Проте любив він і гумор, тягнувся до всього веселого. Мабуть, тому ми добре розуміли один одного.
Деякий час я працював у «Веселці» разом з Г. Тютюнником, там ми видали кілька його творів, в тому числі його прекрасні повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу», сповнені, не зважаючи на весь їхній трагізм, кришталевої прозорості і пронизливого щему. Велике враження справляло на нас його читання своїх тільки що написаних творів. Своє оповідання «Кізонька» він, наприклад, читав нам напам’ять — так сумлінно і подовгу він працював над кожним словом, що дослівно запам’ятовував свої тексти.
І було ще одне, наймолодше на той час покоління письменників — А. Костецький, Я. Стельмах, Г. Почепцов... Особливо дружні зв’язки склалися у мене з поетом Анатолієм Костецьким. Багато років ми спілкувались з ним у видавництві, куди він часто заходив, під час різних виступів на «Тижнях дитячої книги», «Днях «Веселки» в різних областях, селах. Я — свідок того, як прекрасно сприймали його вірші діти, які чудові інсценування вони робили за цими віршами. Це тому, що у його віршах відсутня нудна описовість, а натомість є міцний сюжетний каркас, дія, рух і завжди — важлива думка, адресована дітям. Його книжки часто видавались у нас у «Веселці», а крім того в Москві і в інших республіках колишнього СРСР. Вони приваблювали читачів і широтою своєї тематики, і знанням сучасної школи, і прекрасним гумором.
Надзвичайно цікавим і плідним було для мене спілкування з різними художниками-графіками, які працювали для «Веселки»: А. Базилевичем, Г. Малаковим, В. Литвиненком, В. Євдокименком, В. Ігнатовим, В. Полтавцем, А. Василенком та іншими.
Одним з найближчих моїх друзів став саме в ті роки народний художник України Анатолій Базилевич. В обох у нас позаду було важке дитинство, але ми були з веселою вдачею, тому обидва тяглися до гумору, сміху, і це нас єднало. До речі, він допомагав мені як редактору видавничої стінгазети готувати її випуски. Він малював довжелезні, по десять-п’ятнадцять метрів, полотна з геніальними дружніми шаржами — справжніми витворами мистецтва, які викликали нестримний регіт. Зберегти все це було неможливо — кожен із співробітників видавництва намагався взяти на пам’ять свій «портрет». Ці вечори, проведені за випуском стінгазет, забути неможливо.
А з 1960 р. я жив у спілчанській квартирі на бульварі Лихачова. За дві зупинки від мене, на Філатова, жив Базилевич. Я часто відвідував його майстерню, а він не раз заходив до мене. І одного разу, коли він працював над «Енеїдою», він зайшов до мене ввечері, коли жінка була на лекціях в університеті, і милом на склі — на вікнах, дзеркалах, на серванті — намалював своїх героїв: козаків, голих жінок, богів. Це було щось фантастичне.
Нашими з Толею улюбленими письменниками були Микола Гоголь і … Іван Котляревський, Іван Франко й Ярослав Гашек… Базилевич ілюстрував їхні твори і свої малюнки до них часто дарував мені. І зараз навпроти мого ліжка на стіні висить портрет Марка Твена роботи Базилевича з його дарчим написом: «На пам’ять про нашого спільного улюбленого письменника». А над стінним годинником в їдальні — його дружній шарж на мене, де я сиджу з кукурудзою при боці на безлюдному острові, приставивши перо до лоба. Це натяк на мої «Пригоди Робінзона Кукурузо».
Попередня Наступна 