АВТОБІОГРАФІЯ (закінчення)
У складні 90-ті роки, коли державні видавництва різко скоротили видання книжок, а приватні тільки-тільки ставали на ноги, я багато друкувався у періодиці — в журналах «Барвінок», «Однокласник», «Перець», «Перченя». Майже десять років, починаючи з 1998 р., вів щомісячну передачу на радіо «Радіобайка Всеволода Нестайка» (біля 100 передач). Навіть намагався відкрити нові дитячі журнали, спочатку у 1992-1994 роках — журнал «Терентій» для молодших школярів — я був його головним редактором, а видавцем — приватна фірма «РІА-ПРЕС». Пізніше, вже у 1995-1996 роках я як директор видавничої фірми «Чорлі» почав видавати разом з головним редактором, дочкою Оленою Максименко, пригодницький журнал «Немо», теж для молодших школярів. Але всі ці фірми були недовговічні, спонсорські гроші швидко зникали і журнали припиняли своє існування. Проте деякі мої книжки друкувались і в ті часи — «В Країні Сонячних Зайчиків» (і в Україні, і тричі в Росії), «Неймовірні детективи», «Казкові пригоди Грайлика», казка «Чорлі». У 1998 році в якомусь таємничому Чернігівському видавництві «Трембіта» (воно десь швидко зникло) навіть вийшло піратське видання «Тореадорів з Васюківки».
А в 2000-х роках активно запрацювали різні приватні видавництва. Багато моїх книжок було перевидано, найчастіше в новій авторській редакції. А я продовжував вести передачу «Радіобайка Всеволода Нестайка», працював над повістю «Супер «Б» з «фрикадельками», казками «Дивовижні пригоди незвичайної принцеси» і «Найновіші пригоди Колька Колючки і Косі Вуханя», над новими п’єсами для дітей.
А головне, як і раніше, я підтримую тісний зв’язок з моїми читачами. У моєму письменницькому житті в різні часи це спілкування відбувалось по-різному. В давні, ще радянські, часи популярним було безпосереднє, живе спілкування з читачами — щорічні «Тижні дитячої книги», гайдарівські читання в Каневі, «Дні «Веселки», книжкові свята в дитячих бібліотеках — мене на них часто запрошували, і я разом з іншими письменниками там виступав. Частими були і виступи у школах. Все це давало поштовх до появи в книгах нових персонажів — чи то школярів, чи то казкових героїв, наділених певними рисами людського характеру.
З кінця 70-х і у 80-ті роки я разом з іншими дитячими письменниками України їздив за запрошеннями «Совета по детской и юношеской литературе Союза писателей СССР» на семінари, конференції, обговорення, «Всесоюзні тижні дитячої книжки», які проводилися в різних республіках Радянського Союзу. Так ми побували у Киргизії, Латвії, Естонії, Грузії, Молдові, звичайно ж, у Москві. Ці поїздки, а також спілкування з пись-менниками і читачами різних республік (а книжки мої в перекладах мовами народів СРСР виходили тоді неодноразово) збагачували моє уявлення про сучасну дитячу літературу і, звичайно, розширювали читацьку аудиторію.
До речі, ще в 1986 р. я був включений від України до складу цього «Совета по детской и юношеской литературе», і тому мав більш чітке уявлення про його роботу в наступні шість років — до 1991 р., коли він припинив своє існування. «Совет...» не тільки провадив організаційну роботу, працюючи з комісіями дитячої літератури Спілок письменників у республіках. На всесоюзному рівні відбувалися конкурси на кращу дитячу книгу, обговорювалися проблеми перекладу, соціально-моральних орієнтирів дитячої літератури та інше. Важливо також те, що з 1968 р. «Совет...» був представлений як секція народів СРСР в Ай-Бі-Бі-УАЙ (Міжнародній Раді з дитячої літератури) і мав змогу знайомити іноземних читачів з найкращими досягненнями дитячої літератури різних республік. Мені довелося побувати в 1981 р. в Парижі на одному із засідань цієї Міжнародної Ради, де обговорювався стан драматургії для дітей, у складі Всесоюзної делегації на чолі з С. Михалковим.
Цікавим і плідним було моє спілкування з читачами під час моєї роботи над передачею «Радіобайка Всеволода Нестайка» у 1990-2000-х роках. Я одержував сотні листів з відгуками і малюнками дітей. Писали школярі, вчителі, цілі класи, мами, бабусі, батьки. Адже через передачу «пройшли» вся «Лісова школа», повість «Супер «Б» з «фрикадельками», інші казкові повісті.
Зараз я вже не виступаю перед дітьми мені це важко, не дозволяє здоров’я, але активне листування з читачами, шкільними класами з різних міст, бібліотеками, початкуючими поетами і прозаїками продовжується. Буває, що зустрічі з деякими класами відбуваються у мене вдома. Мої «Незвичайні пригоди в «Лісовій школі» читають в початковій школі, а «Тореадори з Васюківки» вивчаються в шостому класі. І це, звичайно, додає читацької аудиторії і, відтак, листів автору. Я неодноразово виступав також по телебаченню, давав інтерв’ю газетам і журналам — на них було багато відгуків в Інтернеті.
Останнім часом для мене своєрідним барометром для визначення результатів творчої праці є систематичні публікації різних книжкових рейтингів — хоча це й опосереднене, проте значуще і об’єктивне свідчення ставлення читачів до автора. Не буду приховувати, мені, звичайно, приємно що мої книжки знаходяться, як правило, на перших позиціях. Це і є одна з найбільших авторських радостей — підтримувати постійний зв’язок зі своїм читачем, відчувати, що написане тобою знаходить відгук у чиємусь серці... Саме заради цього письменник переживає і творчі муки, і сумніви, і розчарування, і відчай, і творче задоволення, і знову творчі муки... Але заради цього він і живе на світі...
Я працюю в літературі майже 60 років. Багато чого змінилось за ці часи, особливо в останні двадцять років, коли Україна стала нарешті незалежною державою. Змінився політичний устрій, економічні і соціальні умови життя, підросло кілька нових поколінь дітей.
Дитяча література опинилася перед новими проблемами, новими завданнями. Колись Горький казав, що для дітей слід писати так саме добре, як і для дорослих, і навіть краще. Саме так я все життя намагався писати — писав з любов’ю, болем і тривогою. Завжди мріяв, щоб у дітей було справжнє, щасливе дитинство. Мене хвилює, що в наш складний час переходу до капіталізму у багатьох наших дітей вкрадено мрію. Тепер мало хто з них мріє про «романтичні» професії — льотчиків, капітанів, навіть космонавтів. Мріють якось дуже прагматично — життєвий успіх часто вимірюється тільки грошовим еквівалентом. І мені це дуже болить. Адже молода незалежна Україна потребує синів і дочок, які стануть успішними творцями її сучасного і майбутнього, на яких вона зможе розраховувати. Відомо, що держава починається з дітей. Які діти, таке й майбутнє держави.
Виховання дітей — річ важка й складна у будь-який час. А в час соціальних землетрусів — річ важка особливо. Адже в суспільстві ламаються, збиваються моральні орієнтири, нівелюються іноді важливі гуманістичні засади. Тому так важливо зберегти їх в дитячій літературі, щоб не втратити жодного покоління дітей.
Я вважаю, що дитячий письменник повинен берегти дитячу психіку від негативу. Тому я не пишу про малолітніх наркоманів, злочинців — я пишу про нормальних дітей і для звичайних дітей. Звісно, життя неможливе без втрат, без горя, без страждань — вони не оминають і дітей. І література для дітей повинна показувати життя таким, яким воно є. І все ж таки, я вважаю, що саме дитинство запрограмоване на радість і сміх, на щастя. Тому така важлива, на мій погляд, атмосфера оптимізму, доброзичливості, віри в перемогу добра над злом, справжній гумор в творах для дітей.
В своїх книжках я саме і намагався показувати таке одночасно просте і складне життя дітей з їхніми радощами і прикрощами, розказувати про прекрасну дитячу дружбу, спонукаючи їх до самовиховання. Я прагну засвічувати сонячні промінчики в дитячих душах, допомагати дітям знайти дорогу до здійснення їх мрій. І нехай мої Ковалі щастя накують дітям України і взагалі всім дітям багато щасливих часів і безліч хвилинок-щастинок.
02.11.2010 р. Всеволод Нестайко
Попередня Наступна 