Додаток 2
«Хай лютий ворог на Голготу жене мене за Україну…»
Театралізована вистава
Дійові особи: Ведучий, читці, Дух Добра, Дух Спокуси, Мати, Іван, Домініка, Священик, Президент, Ректор.
Звучить мелодія української народної пісні «Ой горе тій чайці...».
Виходить Ведучий.
Ведучий (зачитує з книги): «За кожною людиною стоять усі покоління його предків, увесь досвід, зібраний віками... Людина втягає в себе все, що складає душу її народу, славу його перемог, сором його поразок, гіркоту його рабства, скорботу й радість усіх попередніх поколінь». Так вважав митрополит Іларіон.
Продовжує звучати мелодія. Відкривається завіса. На сцені Мати гойдає дитину. З’являються Дух Добра та Дух Спокуси.
Мати: Хто ви? І що вам треба від моєї дитини?
Дух Добра: Ми з’являємося біля колиски кожної дитини, що приходить в цей світ. Я покликаний оберігати людську душу від лихого, допомагати їй, привести людину до Бога. Але це може бути лише в тому випадку, якщо сама людина не відвернеться від Божих заповідей...
Дух Спокуси (саркастично): Не відвернеться?! А я навіщо? Я ж полюю на людські душі... А на них не треба навіть полювати: вони самі прагнуть грошей, влади, зраджують одне одного...
Дух Добра (гнівно): Замовкни!
Дух Спокуси: Що? Не хочеш знати правди? Але ж ми з тобою не діємо одне без одного.
Дух Добра (сумно):
Якби на добре стільки праці
Давали всі, як на лихе,
То світ не жив би в вічній мряці,
І щастя не було б глухе... |
Дух Спокуси:
В людині глибоко в натурі
Буяють плідно грішні зерна,
Зростають пристрастей з них бурі,
З них розцвіта велика скверна... |
Дух Добра (звертаючись до Матері): Як звати твого сина?
Мати: Іваном.
Дух Спокуси: На цій одвіку багатостраждальній землі — Україні багато Іванів. І більшість з них не пам’ятає свого коріння...
Дух Добра: Але цей хлопець доброго козацького роду. Він буде нести людям світло знання. Він повсякчас стукатиме до їхніх сердець, нагадуючи їм, хто вони, якої матері діти.
Дух Спокуси: На його долю випадуть важкі страждання і поневіряння. Я чатуватиму на його душу.
Дух Добра: Ти не зможеш її взяти! Його захищатиме Божа молитва. І він поверне до творця таку ж чисту душу, яку і взяв від нього.
На сцені поступово гасне світло. Мелодія уривається.
Виходять читці.
Читець 1:
Тяжке життя в селі вдовине,
Коли маєток цілий — хатка,
Коли кожух — вбрання єдине,
Та й то росте на латці латка.
Але вдова метка й весела,
Немов у літі спілий лан.
Донька й сини пішли на села,
При ній один синок Іван.
Й хоч лихо їсть її аж люто,
Проте з очей їй б’є надія:
Спаде вже скоро з неї путо —
Зросте Івасик, горда мрія! |
Читець 2:
Не раз скуб голову Івану
Ікластий голод довгі дні,
Носив сорочку в свято драну,
І чоботи — на всіх одні.
Та всі бідацькі ці терпіння
Додали хлопцю тільки гарту,
Й пізніше темна ніч осіння
Була йому за посміх жарту!
В дворі тополі на сторожі
Із небом тихо розмовляли,
Й Івасик чув глаголи Божі
Про кращі людські ідеали. |
Читець 3:
Любив Івась над все природу,
Й пізнав її глибоку мову,
Він знав, як двір свій, тиху воду,
І з лісом вів живу розмову.
Бувало, літню довгу днину
Івась блукав по нивах в полі,
Й воно навчало цю дитину
Життя правдивого та волі. |
Ведуча: Пішки прийшли Іван з матір’ю до Києва, де Іванко вступив до військово-фельдшерської школи. А після її закінчення ясною зорею засяяв Іванові університет...
Дух Спокуси: Він міг, вийшовши в люди, забути, звідки він родом, зцуратися своєї селянської родини, рідної матері...
Дух Добра: Він не зробив цього.
Виходять Іван і Домініка.
Звучить перша строфа пісні «Не питай, чого в мене заплакані очі».
Далі звучить мелодія без слів.
Іван:
Рідний край раз у раз мене кличе до праці,
Його пута тяжкі в мене завжди в очах.
Треба дать допомогу сліпцю-небораці,
Поки він не зачах. Поки він не зачах.
Коли гляну кругом по селу — тільки й бачу:
Зневажається рідний наш край.
Не питай же мене, чого часто я плачу,
Чого завжди сумний... Не питай.... |
Домініка: Іване, любий мій, я щиро кохаю тебе і готова розділити з тобою той хрест, який ти несеш на Голготу за нашу Україну... Ми підемо цим тернистим шляхом разом.
Іван та Домініка йдуть зі сцени.
Читець 1:
Не коршак хижий на пташину
Спадає всіми пазурами —
То ворог рідну Україну
Катує довгими віками.
І він постійно тільки дбає
Втопити край наш у темноті, —
Тому нещастя в нас безкрає,
Тому й кінця нема Голготі. |
Читець 2:
Немає рідної в нас школи,
Своєї церкви в нас нема.
Нема й не буде їх ніколи,
Бо всім — холодна тут тюрма!
Ярмо гнітить нам тіло й душу,
І в нас панує лиш неволя.
У нас відоме тільки «мушу»,
Й тому пропаща наша доля. |
Виходить Ректор.
Ректор (перебираючи в руках папери): Так…Ивана Огиенко рекомендуют оставить при кафедре русской литературы. Конечно, Огиенко — талантливый ученый и исследователь, но…что о нем пишет профессор Флоринский? «Пан Огієнко — патентований українець...Варто прочитати ряд статей Огієнка під недвозначним заголовком «Вчімося рідної мови», щоб визначити в нього не лише нахили, але й заповзятливість до українозаторської діяльності»... (Рішуче). Отказать!
Дух Спокуси: Пан Флоринський — це той самий, що колись навернув Огієнка на вивчення української мови в університеті.
Дух Добра (сумно): Що може бути тяжче за зраду того, кого вважав своїм другом і однодумцем? Але Огієнко, залишившись з родиною практично без засобів існування, витримав цей удар долі.
Виходить Іван.
Іван:
Уваги вороги не варті,
Їх завжди в тебе повний міх!
Працюй спокійно в силі й гарті,
І не зважай на їхній сміх!
Бо то звичайно — сміх ворожий,
І заздрі видумки, їх суд.
Бо буде інший суд — суд Божий,
Який оцінить весь твій труд. (Йде). |
Ведучий: Невідомо, як би склалася доля Івана Огієнка, якби не події 1917 року...
Урочисто звучать дзвони.
Ведучий (зачитує уривок з Першого Універсалу): «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду! Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі. Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так: хай буде Україна вільна! Хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям! Народе Український! У твоїх руках доля твоя! В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти можеш гордо і достойно стати з кожним державним народом, як рівний з рівним!».
Читець 3:
|
Гудуть у Києві всі дзвони,
До неба линуть піснопіння:
Господь почув всі наші стони —
Й спинив народові терпіння!
Схиляють всі свої коліна,
І Богу шлють палкі молитви:
Воскресла знову Україна
Із лап чужинної гонитви! |
Читець 1:
|
І на Софійському майдані
Гудуть, як дзвін, універсали,
Кінець зрадливій всій омані,
Усі тепер ми вільні стали.
Над Україною заграла
Веселка красна, знак надії,
І щиро линула похвала
Пречистій Матері Марії. |
Ведучий: Івана Огієнка, тоді вже професора Київського університету, захопив цей напружений, відповідальний та виснажливий час. У нескінченному ритмі різноманітних з’їздів, нарад, лекцій, виступів він знаходив час для найголовнішого: утвердження української мови.
Читець 2:
|
Працює він і дні, і ночі,
І мила ця йому робота.
Відвагою палають очі,
Й дрижить невільницька темнота.
Він скрізь заводить рідну мову,
Яку Москва віками гнала,
У ній вбачає він основу
Свого нового ідеалу.
І скрізь росли народні школи,
Світило сонце на руїні,
Такого не було ніколи
У нашій славній Україні. |
Дух Добра:
|
Бо рідна мова — серце люду,
Без неї він — колода мертва.
Тому за неї в світі всюду
Несеться Богу більша жертва. |
Дух Спокуси:
Та й вороги тепер не спали,
Дивились з страхом на роботу,
І вили скрізь, немов шакали,
Бо воля нищить їм темноту.
І вороги тяжкі повстання
Здіймали підступом у нас,
І навіть в Києві від рання
Ішов на суперечки час! |
Виходять Президент, Священик і Огієнко.
Священик (гаряче): Пане Президенте! Господь подарував нам волю, бо ми вже її випросили у Нього ціною багатовікового рабства, сліз і горя. Давайте подякуємо Господу за це і проведемо покаянний молебень. Попросимо в Бога прощення за всі гріхи наші і наших предків. Очистимо наш край від того, що давно вже треба стерти всенародним покаянням.
Президент: А за що це ми маємо каятися, за які гріхи? Що були в ярмі?
Священик: Хіба нема за що? Та хоча б за те, що імперії служили і виконували волю поневолювача.
Президент (скептично): Ви займаєтесь своєю справою. Хіба вам хтось забороняє молитися? А ми знаємо, як і що нам робити в нашій державі.
Огієнко: Але ж наша церква — то душа українського народу.
І при допомозі церкви легше піде відродження України.
Президент (різко): Обійдемось без попів! (Іде)
Священик (до Огієнка): Чи ж обійдемося?
Огієнко (рішуче): Ніколи!1 (Йдуть).
Ведучий: Міністром церкви (сповідань) Івана Огієнка призначив уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою лише в 1919 році. У неймовірній, на межі людських можливостей, щоденній напрузі йому довелося працювати не один місяць. І кожний прожитий день невблаганно наближав трагічний кінець Української Народної Республіки.
Дух Добра: Саме Іван Огієнко залишився в прифронтовому Кам’янець-Подільському як головноуповноважений уряду УНР. Залишився тому, що боротися потрібно було до кінця.
Дух Спокуси: Боротися? Для чого? Адже всі надії на відродження України зникли, коли її починали заливати хвилі червоного терору!
Дух Добра: Так, Огієнкові, як і тисячам його співвітчизників, випав єдиний шлях — еміграція. Болюча розлука з Україною…
Президент і Священик ідуть зі сцени.
Огієнко:
Так тяжко чутися вигнанцем
Із краю рідного навіки,
Хто щирим був йому коханцем,
Хто ніс йому цілющі ліки.
Для мене Україна мила,
Немов та молодість минула.
У мріях лиш, як юна сила,
Й не вернеться краса заснула.
Летять пташки ключем у вирій,
Й додому вернуться весною.
А я в роботі краю щирій
Лишусь навіки з чужиною! (Йде.) |
Ведуча: Тарнів, Львів, Варшава… Колись Огієнка не залишили при кафедрі Київського університету, у Варшаві звільнили без попередження. За що? А за те ж саме віддане служіння Україні… Як і в ті далекі роки смерть малого сина Євгена лишила в батьківському серці вічну рану, так і зараз Огієнка чекав чи не найважчий удар долі — смерть дружини, мудрої і скромної Домініки, вірної помічниці на тернистих дорогах життя.
Світло на сцені поступово гасне. Звучить пісня «Чи я в лузі не калина була…».
На її фоні чути голос Домініки.
Домініка: Цілий вік свій я сердечно віддала своєму мужеві, щиро і вірно допомагаючи йому в повсякденній справі на користь знедоленого українського народу. Заповідаю своєму мужеві й решту віку свого віддати виключно на гарячу і віддану службу своєму українському народу. Заповідаю йому, щоб він і далі, аж до кінця віку свого, позостався вірний своїм безкомпромісним патріотичним та національним переконанням, хоч би за це йому довелося так само важко терпіти, як він і досі терпів. Стоячи перед престолом Всевишнього, я буду ревно й невпинно молити про полегшення йому цієї тернистої дороги…
Дух Спокуси: Найближчу людину втрачено назавжди, з мрією про повернення на батьківщину доводиться розпрощатися, Україна знову розп’ята на хресті найстрашнішого рабства. Що залишається робити людині, коли будь-яка діяльність видається безглуздою? Саме тоді вона опускає руки — і я беру в полон її душу.
Дух Добра (рішуче): Ні, вихід є!
Дух Спокуси (саркастично): Який?
Дух Добра: Молитися! Отак: Господи! Нехай буде воля Твоя, а не моя!
Звучить дзвін. Виходить Огієнко-чернець.
Огієнко: Пробачте мені все! Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини вільні і невільні, які я комусь заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, блаженнійшим Іларіоном, богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге і утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому я колись прогрішився коли перед ким! (Хреститься, тричі кланяється і йде).
Ведучий: Йому довелося пережити ще багато випробувань. Трагедію українців Холмщини та Підляшшя під час Другої світової війни, вимушене залишення Холма, тяжкі напади хвороби. Але завжди Огієнко-Іларіон залишався вірним собі. Перебуваючи протягом багатьох років на відповідальному посту предстоятеля Української Церкви в Канаді, він ні на мить не переставав дбати про розвиток української мови та культури на цьому континенті… Там же він написав і своєрідний духовний заповіт українцям — «Книгу нашого буття на чужині», твір, написаний кров’ю зболеного серця…
Читець 3 (зачитує): «Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому і краса Всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній лузі окрема квітка має свій окремий колір і запах».
Дух Спокуси:
Як ти українець — ніколи спокою
В житті тобі й хвилі не знати:
Розпне тебе батько своєю рукою,
Зцурається рідная мати. |
Дух Добра:
|
Як ти українець — готов будь на жертву,
Готуйся щодня на розп’яття:
Ми духу несемо в колоду півмертву,
А нам на заплату — прокляття. |
Дух Спокуси:
|
Як ти українець — то станеш ізгоєм
На власній землі в своїй хаті.
І будуть сусіди кусать тебе роєм,
І красть на очах, ніби таті! |
Дух Добра:
Як ти українець — то будуть щохвилі
Тебе на хресті розпинати.
Та муки за край наш нам солодко милі,
Й ми знаєм: погинуть Пілати! |
Ведучий: Іван Іванович Огієнко (митрополит Іларіон) помер 29 березня 1972 року у Вінніпезі. Місце вічного спочинку великого сина України виявилося так далеко від рідного краю, про повернення до якого він мріяв до останньої хвилини свого земного буття! Єдиною розрадою для його душі могло бути те, що в могилу поклали грудочку української землі…
Дух Добра: Адже Батьківщину, як і Бога, кожна людина носить (або не носить) в своїй душі.
Найбільше щастя — для народу
Віддати все своє життя,
Покласти душу за свободу,
Прийнять за нього й розп’яття.
Що тяжчий хрест за край свій рідний,
Що більше за народ свій жертва —
Скоріше прийде час побідний,
Й не буде праця наша мертва.
Люби свій край, як любиш Бога,
А свій народ — як Матір Божу.
Тоді розп’яття — в рай дорога,
І терні стануться за рожу. |
Виходить І. Огієнко.
Огієнко-чернець:
Хай лютий ворог на Голготу
Жене мене за Україну —
Для неї я свою роботу
Аж до могили не покину!
Коли ж у гробі мої руки
Спочинуть мертві та безсилі,
Роботу Божу враз онуки
Від мене візьмуть і в могилу.
І замість мене стануть сотні —
І воскресять святу Руїну:
Душею, юні та охотні,
В огонь підуть за Україну. |
1. У написанні сцени використано уривок з роману К. Мотрич «Ніч після заходу сонця».
Попередня Наступна 